Я стояв у дверях і слухав, як Лена збирає речі. Не кричала, не плакала — просто складала светр за светром у картонну коробку, і від цього мовчання мені ставало гірше, ніж від будь-яких скандалів. Яна сиділа на кухні, демонстративно голосно перемішувала цукор у чашці.
— Ти хоча б розумієш, що для неї переїзд — це стрес? — Лена зиркнула на Нюсю, яка терлась об мої ноги.
— Зате в неї буде двір, — відповів я, хоча сам не вірив у це. — У Харкові, в тих панельних коробках, а тут — приватний сектор.
Я хотів додати: «Я сам винен, вибач», але замість цього вийшло щось про двір. Ідіот.
Нюся — триколірна, з білою грудкою і чорним «вусиком» на лівій щоці — дивилася на мене знизу, і мені здалося, що вона все чує. Вона завжди так дивилася: ніби все розуміє, але мовчить із ввічливості. Коли Лена зачинила двері таксі, Нюся сиділа на підвіконні й проводжала її очима.
Перший місяць я намагався. Чесно. Купував їй вологий корм «Кіт-Кет» за 45 гривень, хоча Яна бурчала, що це дорого. Випускав у сад — вона ж домашня, але я думав, їй потрібне повітря. Вона поверталася через півгодини, сідала на старий Ленин светр, який я забув віддати, і сиділа тихо.
А потім — пропала. Просто вийшла вранці й не повернулась.
Я обходив усі сусідні двори, гукав, аж голос сів. Яна сказала: «Кіт є кіт, захоче — повернеться». Мені хотілося відповісти, що це не просто кіт, але я знову промовчав. Десь за тиждень я зрозумів, що дзвонити Лені страшніше, ніж втратити кота. Як я їй скажу, що не вберіг? Тому просто жив. Працював у своїй майстерні на Гончарівці, повертався додому, вечеряв із Яною, яка дивилась «Слугу народу» і не питала, чому я виходжу на ґанок о другій ночі — постояти, прислухатись.
Так минуло два місяці. Я вже майже звик до порожнього підвіконня, коли одного ранку подзвонила донька й спитала, як у мене справи. Я щось буркнув, а вона, помовчавши, сказала: «Я розповіла мамі про Нюсю. Вона дуже переживає». Всередині обірвалося — тепер Лена знає. Я чекав дзвінка чи бодай гнівного повідомлення, але натомість за два дні вона приїхала сама.
Дзвінок у двері пролунав у суботу, коли ми з Яною саме снідали. Я відкрив — і побачив її. Лена стояла на порозі з таким обличчям, ніби приїхала не зі Львова, а з минулого життя. Постаріла на кілька років за ці три місяці? Чи це мені просто здалося, бо я сам себе в дзеркалі не впізнавав?
— Коли Нюся пропала? — спитала вона, навіть не привітавшись. — Донька сказала, що ти випустив її.
Яна вийшла з-за моєї спини, витираючи долоні рушником:
— Десь два місяці тому. І що, через кота приїхати?
— Ти випускав її? — Лена не зводила з мене очей. — Вона ж домашня.
— Випадково, — я відчув, як червоніють вуха. — Вибігла, коли двері відчинив.
— А шукати пробував?
— Вихо… так, гукав. Не знайшлась.
Я бачив, як у неї тремтять пальці, коли вона діставала телефон. Продиктувала свій номер — хоча я його пам’ятав напам’ять — і сказала:
— Якщо з’явиться — подзвони мені. Будь ласка.
Яна фиркнула, а я кивнув. Я хотів сказати: «Лєн, залишся на каву, розкажи, як ти», але вона вже йшла сходами вниз, і звук її кроків відбивався від стін, наче метроном.
Того вечора я напився. Не по-чоловічому, з горілкою і криком, а тихо, сам на кухні, із пляшкою «Чернігівського». Яна пішла до подруги, сказавши, що я «невиносний». А я сидів і думав про те, що Нюся, мабуть, подалась на стару квартиру. Вона ж не знає, що ми розміняли ту «трійку» на Балашовці. Вона пам’ятає тільки той двір, ті дерева, ту шафу, де вона ховалась від пилососа. Я навіть хотів зранку поїхати туди, походити, погукати, та так і не наважився.
А через день Лена написала. Коротке повідомлення: «Знайшла. Сиділа біля нашого старого під’їзду, на Балашовці. Забираю до Львова». І фотографію: Лена тримає Нюсю, обидві дивляться в камеру. Кішка була худа, з ковтунами на животі, але з тим самим спокоєм в очах — ніби знає щось таке, чого не скажеш словами.
Я дивився на фото хвилин двадцять. На задньому плані стояв якийсь чоловік — тримав контейнер для перевезення, усміхався. Незнайомий. Чужий.
Донька потім розповіла, що вона познайомилась у потязі — якийсь Андрій, чи то Максим, щось таке. Допоміг із багажем, а за три місяці вже переїхав до неї.
Я лежав уночі й слухав, як Яна дихає поруч. Парфуми від неї пахли чимось солодким, новим, ніяк не пов’язаним із тими двадцятьма роками, що залишились у минулому. Мені хотілося, щоб хтось зараз тернувся об ноги, замурчав, наліг на руку теплою вагою. Але нікого не було.
Я підвівся, пройшов до виходу і вийшов на ґанок. Там, на дерев’яному поруччі, лежало кілька старих котячих волосків — триколірних, біло-рудо-чорних. Вітер здмухував їх одне за одним. Я постояв трохи, вдивляючись у темний двір, а потім зачинив за собою двері.
