Оленка різала моркву на борщ, коли син влетів у хату, наче його хтось підганяв. Черевики не скинув, портфель по підлозі волочиться, очі круглі.
— Мам, дід Грицько кота в мішок запхав!
Морквина висковзнула з-під ножа, покотилась по столу. Оленка витерла руки об фартух, глянула на Славка. Вісім років, а вже брехати не вміє — губа тремтить, брови зійшлись докупи, стоїть і дихає, як після бігу.
— Якого кота, Славко?
— Рудого! Ну, того, що в діда під парканом сидів! Він його в мішок, і в машину, і поїхав!
Славко жив на околиці Магдалинівки. Це селище міського типу за сорок кілометрів від Дніпра, де всі одне про одного знають більше, ніж треба. Їхня вулиця — три ряди хат, вздовж дороги липи, а за городами — балка, в якій навесні стоїть вода, а восени шурхотить суха трава.
Дід Грицько — сусід через два двори. Живе сам, дружину поховав п'ять років тому. Хата в нього стара, саманна, але обмазана рівно, на вікнах білі фіранки. Город більше заростає, ніж родить. А кіт… Славко казав, що той кіт ще з літа вештається біля дідового двору. Рудий, з обірваним вухом і білим кінчиком хвоста. Нахабний — приходив на ґанок і сидів там годинами, наче вартував.
І от тепер — мішок.
— У переносці до ветеринара возять, — бубонів Славко, — а тут мішок. Я сам бачив, мам. У нього мішок сіпався!
Оленка відставила каструлю. У голові вже крутилося те, про що в селах говорять тихо: вивіз у ліс, річка, балка. Вона не хотіла в це вірити, але Славко не з тих дітей, що вигадують.
— І що ти хочеш? — спитала вона.
— Треба щось робити! Він же живий!
Славко стягнув портфель і просто кинув його на підлогу. Стояв і дивився на матір так, ніби вона вже спізнилась.
— Куди він поїхав? — Оленка взяла телефон.
— Не знаю. Тільки сів у свою «Таврію» і поїхав у бік траси.
— Збирайся, — сказала Оленка і сама полізла в передпокій за курткою.
На вулиці пахло горілим листям. Хтось палив за балкою, і дим слався по всій вулиці. Оленка вивела з двору свій старенький «Ланос». Славко сів поруч, натягнув шапку до самих брів і вперся долонями в коліна.
— Поїхали, — сказав тихо.
Вони проїхали повз дідову хату. Двері зачинені, на ґанку порожньо. Біля паркана, на тому місці, де завжди сидів кіт, тепер тільки прим'ята трава.
Траса. Поворот на Підгороднє. Зверху сіре небо висіло низько, наче от-от мало лягти на дах машини. Оленка вчепилась у кермо і вдивлялась у кожне авто попереду, шукаючи знайомий білий «Таврії» з пом'ятим заднім крилом.
Славко мовчав. Потім сказав:
— Він отой кіт, мам. Ну, як я.
— Що?
— Він же нікому не треба. Прийшов — а його в мішок.
У Оленки стисло щось у горлі. Славко ще малий, а вже так формулює. Вона ковтнула слину і міцніше стиснула кермо.
За Підгороднім їм здалося, що бачили ту «Таврію». Оленка додала газу, але то виявилась зовсім інша машина, ще дідніша. Тоді вона вирішила не блукати навмання.
З'їхала на узбіччя і набрала Грицька. Він узяв слухавку не одразу — десь на п'ятому гудку.
— Грицьку Івановичу, це Оленка, Славка мама.
— Чую, — голос був спокійний. — Щось сталось?
— Куди ви кота повезли?
Тиша. Секунди чотири. Чути було, як у приймачі щось рипить, наче він сидів у машині з відчиненим вікном.
— Якого кота?
— Рудого! Оленка не підвищувала голос, але говорила твердо. — Славко бачив, як ви його в мішок пакували.
Грицько плямкнув губами.
— Тю, дурниці які. То не кіт, то я картоплю мішками…
— Грицько Івановичу, я не перший рік на світі живу. І син у мене очей не вигадує. Він бачив, як мішок ворушився.
Знову мовчання. Тоді, зненацька:
— Ну проїдьте до ветеринарки на Шевченка. Якщо вам так кортить.
Він не сказав «повернусь» чи «поговоримо». Просто назвав адресу. Оленка не зрозуміла, чи це правда, чи знущання, але завела мотор і розвернулась.
Ветеринарна клініка була в центрі, в одноповерховому будинку з синіми віконними рамами. Біля входу стояла машина з дніпровськими номерами. Більше нічого.
— Сиди в машині, — сказала Оленка Славкові.
— Я з тобою!
— Славко!
— Я все одно вилізу.
Так і вліз, притримуючи шапку рукою, щоб не злетіла. Усередині пахло хлоркою і тваринним кормом. За стійкою сиділа молода дівчина і щось друкувала.
— Добридень. Скажіть, до вас дідусь привозив рудого кота? Десь із годину тому.
Дівчина підвела голову, мружилась.
— А ви хторою будете?
— Сусіди. Просто хочемо знати, як він.
Дівчина подивилась на Славка, який стояв з надією в очах, і опустила погляд у комп'ютер.
— Був такий. Рудий. Вік не визначений. Його на стерилізацію привезли.
— На що? — перепитала Оленка.
— На стерилізацію. Це залишилося тільки, щоб не плодив. Але…
Оленка напружилась.
— Але він його забрав. Казав, що проконсультуються… Не знаю, з ким. Там історія з аналізами вийшла.
— Яка історія?
Дівчина зітхнула.
— Ви не родичі, я не маю права. Але котові потрібен нагляд. Мінімум тиждень. А дідусь наполягав, щоб забрати. Ми не можемо тримати тварину силою.
Оленка вчепилась у край стійки.
— Він кудись повіз його знову?
— Сказав, що додому.
Вони вийшли. Славко плутався в куртці й озирався, ніби кіт міг вистрибнути з-поза кущів. Оленка подумки перебирала, куди міг поїхати дід: додому він навряд чи повіз би кота, якщо той потребує лікування. Він з того типу, що не зізнається, а знає все наперед.
У дворі своєму вони стояли за десять хвилин. Знайома «Таврія» вже була на місці. Оленка не стала відкладати. Багато хто в селищі не ліз би до чужих справ, але в неї вдома син, який ще не навчився брехати й боятися. І цього вистачало.
— Іди додому, Славко.
— Мам…
— Я все тобі розповім. Чесно.
Славко пішов не далі, ніж до своєї хвіртки. Зупинився і залишився стояти. Оленка перейшла через дорогу, відчинила дідову хвіртку. Вона теж не зачинялась щільно — з минулої зими одна петля лопнула, і дід полінувався приварити. Аби увійти, досить штовхнути плечем.
У дворі пахло сирою землею і трохи — бензином від «Таврії». Оленка постукала в двері. Тиша. Постукала ще раз.
— Відчинено! — почулося зсередини.
Вона зайшла.
У хаті було прибрано, тільки якось без життя. На столі — склянка з недоштим чаєм, під столом — брудні капці. Під піччю стояв порожній полотняний мішок. Саме такий, як описував Славко.
Грицько сидів на стільці біля вікна й дивився на дорогу. Кота ніде не було.
— Де кіт? — спитала Оленка з порога.
Дід не обернувся.
— А якого біса ти в чужу хату входиш?
— Питаю, де кіт.
Він повернув голову. Очі червоні. Чи то знову цибуля, чи то безсоння.
— То твій син тобі доповів, що я кота прибив?
— Я не казала, що прибив. Я спитала, де він.
Грицько встав. При цьому ледь скривився і тримався за поперек.
— Кіт в лікарні.
— Ми були у ветеринарній. Його немає там. Ви його забрали.
— Ви ветеринарку ту знайшли — це добре. Тільки ви його не в тій шукали.
Оленка не зрозуміла.
— До Підгороднього повіз. Там знайомий фельдшер, він людський лікар колишній, але тваринами займається. У нього руки легкі. Ти не знаєш його.
— А чому там? Чому не в клініці?
Дід прочистив горло.
— Бо в клініці сказали — робити аналізи, брати гроші, лишати на тиждень. А я знаю, що в нього нерв защемлений.
— Ви лікар, щоб діагноз ставити?
— Я не лікар. Я бачив, як він ходить. Він задню лапу тягне.
Оленка не знайшла, що сказати. Стояла, дивилась на старого чоловіка. Він був злий, але не як людина, яку застукали, а як той, хто не звик пояснювати.
— То нащо мішок? — тихо спитала вона.
Грицько хмикнув.
— Переноски в мене нема. А він у мішку всю дорогу мовчав. Слабкий став, не пручався. Я його не бив, якщо тобі цікаво.
— Ви ветеринара обманули?
— Ні з ким не домовився за гроші. Просто треба, щоб він швидко став на лапи. Робили знеболення.
Оленка дивилась на свої руки. На вказівному — слід від ножа, маленький, з минулого тижня. Вона намагалась зрозуміти, навіщо старому брехати всім одразу.
— Добре, — сказала вона. — Але якщо ви не привезете кота додому сьогодні, я викличу поліцію. Бо ви не мали права забирати тварину, яка потребує допомоги, на свою відповідальність.
Грицько нарешті подивився їй прямо в очі.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні. Я вам пояснюю, що буде, якщо кіт зникне.
Він узяв зі столу склянку, зробив ковток.
— У мене до нього розмова є, — сказав тихо. — Не можна його було везти на стерилізацію.
— Тобто ви все ж везли його на стерилізацію? — Оленка здивувалась. — А ми думали…
— А ви думали, я його топити повіз? — перебив дід. — Залийте собі в голову: я тих котів бачив більше, ніж ти. У нас на фермі колись їх було двадцять. І жодного я не втопив.
Оленка відчула, що дуріє. Усе змішалось. Але щось у його тоні було таке, від чого вона не могла просто піти.
— І що тепер? — спитала.
— Тепер я його заберу на вечір. Спитаю.
— Що спитаєте? У кота?
— У фельдшера. Чи можна його назад відвезти.
Оленка вийшла на ґанок. Славко стояв біля паркана і не рухався. Вона махнула рукою — мовляв, іди сюди. Він підійшов повільно.
— Де він?
— У лікаря. Справжнього, тільки в іншому місці.
Славко не повірив до кінця.
— А чого віз у мішку?
— Бо не має переноски. Старі люди просто інакше все роблять, Славко.
Син стояв, копирсаючи носком черевика калюжку біля хвіртки. Потім підняв голову.
— А можна поїхати подивитись?
Оленка важко зітхнула. Вона зрозуміла, що до вечора з цією історією не закінчиться.
— Підеш до бабусі, — сказала. — Дочекаєшся мене.
У Підгородньому вони знайшли білий паркан з намальованою від руки картинкою — собака і кіт на зеленому тлі. На хвіртці висів шматок прапора. Оленка подумала, що з такою рекламою можна й без ліцензії працювати, і її це не заспокоїло.
Грицько був уже там. Він стояв у дворі, а перед ним сидів фельдшер — кремезний чоловік у розстебнутій сорочці. Вони говорили, але коли Оленка вийшла з машини, замовкли.
— Ви до кота? — спитав фельдшер.
— До нього.
Кіт лежав у кутку приміщення, схожого на гараж, на старому матраці. Він виглядав, як ганчірка. Рудий, худий, з обернутою в бинт задньою лапою. Облизався, коли Оленка наблизилась, але не встав.
— Що з ним? — спитала вона.
— Тут складніше, ніж я думав, — сказав фельдшер. — Це не тільки нерв. В нього рана була, стара, на стегні. Загноїлась. Треба чистити, а це вже не в домашніх умовах.
Грицько стояв із притиснутими руками.
— Я ж казав, не прижилося. На тому стегні в нього вкус був ще з весни. Він тоді добу в мене на подвір'ї відлежувався.
— Чому ви не сказали у ветеринарці? — Оленка не відривала погляду від кота.
— Бо вони одразу почали б капати гроші. А в мене пенсія — копійки.
Фельдшер зітхнув.
— Тут питання не в грішках. Питання, хто його лікувати буде. Я можу дати антибіотики, почистити, але разова справа. Далі — або клініка, або…
Він не доказав. Грицько став дивитись у землю.
— Я знаю, що з ним робити, — тихо сказав дід.
— Що? — Оленка сіла на ящик біля кота.
— Заберу додому. Доглядатиму. А інших — не чіпай. Стерилізувати — то гріх.
— Не гріх. Це здорово, — сказала вона.
— По-різному дивимось.
Додому вони повертались по темному. Славко спав, притулившись до холодного вікна. Оленка завезла його до бабусі, а сама сиділа в машині біля своєї хвіртки й дивилась на дах. Дим із чиєїсь хати піднімався в небо тонкою ниткою. Звучав пізній погляд: то Шевченка, то Петлюра, то знову пориви вітру.
Кота привезли наступного ранку. Оленка саме вішала білизну, коли побачила, як Грицько виносить з «Таврії» того самого полотняного мішка. Тільки тепер усередині не пручалось, а обважніло. Дід ніс його акуратно, як дитину.
Славко побіг через дорогу, Оленка — за ним. Вони зайшли у двір без стуку. Грицько стояв на ґанку з котом у мішку і розв'язував вузол.
— Ви не годували його? — спитав Славко, дивлячись, як дід виймає кота.
— Годував. З рук.
— А чому він мовчить?
— Бо знесилений.
Кіт лежав на ґанку, примружившись, і дихав. Грицько вніс його в хату, поклав на старенький плед. Потім вийшов і сів поруч на сходинку.
— Слухайте сюди, — сказав він, дивлячись кудись у бік балки. — Я не вмію по-їхньому. Клініка — значить клініка, аналізи, гроші. Але якщо по правді — я боявся, що він у мене на руках помре. Хотів, щоб він дома.
Оленка сіла поруч. Славко лишився стояти біля ґанку.
— Він мій останній, хто живе, — сказав дід так тихо, що звідси почулося тільки Оленці.
— Це ви його залишите, — сказала вона. — Але тоді за ним доглядати, як слід. Поїдемо у ветеринарну клініку, коли набереться сил. Підете ви самі і розкажете, що рана була. Не втечете.
Грицько криво посміхнувся.
— Хто з нас старший? Ти мені наказуєш.
— Я вам не наказую. Я вам Славка приведу, якщо не поїдете.
— Страшний суд.
За три дні вони повантажили кота в «Ланос» і поїхали в справжню клініку. Там йому промили рану, призначили уколи, виписали антибіотики. Грицько платив зі своєї пенсії, щораз довго перераховував гривні, але квитанцію забрав. На питання, чому не привезли раніше, буркнув: «Справи були».
Через місяць кіт уже ходив, хоч на задню лапу накульгував. Оленка бачила його вранці на підвіконні, коли їхала в Дніпро на роботу: рудий, з білим кінчиком хвоста. Він сидів і дивився на дорогу, наче чекав, що хтось пройде і заговорить.
Славко заходив до діда тепер майже щодня. Навчав кота нібито давати лапу. Грицько казав, що в кота характер, він не собака. Але сам сидів на ґанку і дивився, як хлопець умовляє тварину підняти здорову лапу, показує, як треба. Вони вже принесли йому ковдру зі старої фланелі, і Грицько, буркнувши щось про «панські примхи», розклав її на кріслі.
Через два тижні Оленка йшла повз його хату, коли Грицько гукнув:
— Олено! Ходи-но сюди.
Вона озирнулась. Дід стояв на ґанку з папкою в руках.
— Що це?
— Ось, — він простягнув складений у чотири рази аркуш. — Написав, що все, що в хаті, лишається твоєму пацанові. Точніше, не все, а кіт. Офіційно, заповіт. Баба знайома в сільраді підказала, як писати.
Оленка взяла папку.
— Це ви серйозно?
— Серйозно не вмію. Вмію чесно.
Вона розгорнула аркуш. Там по-старому, від руки, синім чорнилом: «Заповідаю свого кота Рудого, знаного як Лис, неповнолітньому сусіду Славкові. Таке моє рішення. Підпис: Грицько Іванович Шинкар».
Оленка дивилась на букви. Вони трохи пливли, як вода в річці, як дим над балкою.
— Але ви ще живі, — сказала вона.
— То й добре. Тепер він під захистом.
Славко про заповіт не знав. Увечері він приніс котові варену плотву, і Грицько, зітхаючи, вирішив, що розкаже колись потім, як-небудь за чаєм, коли той перестане витирати руки об скатертину.
А Оленка вперше за три тижні не подумала про те, чи можна довіряти людям. Вона просто сиділа на кухні, вдивлялась у надтріснуту чашку з вишнями і слухала, як Славко на подвір'ї кричить до кота:
— Лис! Лис! Ну та який же ти лис, ти рижий, іди сюди!
Кіт не йшов. Він лежав на ґанку. Йому було добре.
