Свекруха дала мені двадцять чотири години на збори, бо в моїй квартирі мала народитися дитина її онука. Я не сперечалася. Не плакала за столом. Сказала лише «добре» і пішла по валізу.
Мене звуть Вероніка, мені тридцять вісім років, і дев'ять років я була дружиною Богдана. Того вечора ми сиділи в їдальні на Кармелицькій у Львові, за вікном загорялися ліхтарі на алеї, а знизу долинав запах смажених пляцків з картоплею від жінки, що торгувала під аркою — та сама, що приїжджала туди щодня о п'ятій. Галина, моя свекруха, відклала виделку біля недоторканого медовика і сказала це так спокійно, ніби узгоджувала меню на неділю.
— Маєш виїхати до завтра. Дитина Костика й Олі народиться тут, а тобі тут уже немає місця.
Костик — це син Богдана від першого шлюбу. Йому було дванадцять, коли я з ним познайомилася — замкнений у собі, недовірливий до кожного дорослого, хто намагався до нього наблизитися. Роками я робила з ним уроки з математики, ходила на батьківські збори, пам'ятала про кожен день народження, купувала йому светри тієї ж марки, що й у однокласників, щоб не почувався гіршим. Ніколи не змушувала його називати мене «мамою». Але Галина робила все, щоб знищити те, що я будувала.
— Його родина — це батько і я, — повторювала мені на кухні, коли Богдан не чув. — Не крути йому голову.
Лише через роки я зрозуміла, скільки разів вона налаштовувала Костика проти мене. Казала йому, що я його не люблю, що хочу відправити його в інтернат, що через нього наш шлюб нещасливий. А я дев'ять років любила його мовчки, нічого не вимагаючи натомість.
— Ти так і не дала Богданові дитини, — додала Галина, беручи чашку. — Хворіла у двадцять п'ять, і це твоя провина, що не можеш мати власних. Мала б бути вдячна, що ми взагалі дозволили тобі вдавати матір.
Я не кричала. Відставила склянку з водою, бо боялася, що рука затремтить, і запитала тільки:
— Богдан знає, що ти мене виганяєш?
Галина усміхнулася так, ніби виграла щось важливе.
— Мій син втомився тягнути тебе на собі. Може, нарешті знайшов когось, з ким знову почувається чоловіком.
І тоді всі дивні деталі останніх місяців склалися в одне ціле. Раптові відрядження до Києва. Телефон, що завжди лежав екраном на стіл. Повідомлення, стерті за секунду. Незнайомий запах парфумів на комірці сорочки. І та дивна теплота в голосі Галини, коли вона згадувала ім'я Олі.
Я взяла сумку і встала з-за столу.
— Добре, — сказала я. — Виїду завтра.
Галина підняла підборіддя, задоволена тим, що вважала повною перемогою. Вона й гадки не мала, що жінка, яку щойно вигнала за двері, була єдиною причиною, чому вони взагалі могли жити в цій квартирі хоч на одну ніч довше.
Бо це я вже три роки платила за цю квартиру. Весь чинш. 22 000 гривень щомісяця, автоматично списувані з мого рахунку, бо транспортна фірма Богдана занепадала, а його доходи давно перестали вистачати на життя, яким хвалилася перед знайомими його мати. Богдан покривав продукти і дрібні комунальні платежі — ті помітні витрати, що дозволяли йому вдавати перед Галиною, ніби він досі голова родини. Я — клінічний фармацевт, працюю у великій лікарні на Личакові й беру нічні чергування, які ніхто інший брати не хоче. Заробляю більше, ніж Галина коли-небудь могла припустити. Богдан благав мене нікому не казати правду — не зніс би, якби мати побачила в ньому невдаху. Я мовчала, бо думала, що так його захищаю.
Наступного ранку під будинок приїхала транспортна компанія, яку я замовила ще напередодні ввечері, сидячи в машині на парковці біля алеї, щоб Галина не почула розмову крізь стіну. Кімната за кімнатою квартира порожніла. Зникла софа, яку я купила на розпродажі в салоні на Клепарові. Стіл, за яким Галина винесла свій вирок. Картини, телевізор, кухонна техніка — все, що я роками купувала за власну зарплату. У кутку вітальні, на паркеті, я залишила одну річ: конверт з іменем Богдана, написаним від руки.
Всередині лежав договір оренди — справжній, з моїм прізвищем як єдиного орендаря, і виписка з банківського рахунку, що показувала три роки переказів по 22 000 гривень щомісяця, день у день. До цього коротка записка: «Відсьогодні чинш платите самі. Рахунок вказано нижче. Термін переказу — до п'ятого числа місяця, як я платила досі».
Галина знайшла конверт, коли повернулася з магазину і застала порожні стіни замість меблів. Я бачила її крізь прочинені двері ліфта, коли сама ще зносила останню коробку — вона стояла посеред порожньої вітальні з запискою в руці, і обличчя її втрачало колір з кожним наступним реченням. Вона не закричала. Опустилася на підвіконня, бо сісти було вже нема на що.
Богдан подзвонив мені того ж вечора двадцять сім разів. Я не відповіла. Написала йому одне повідомлення: «Договір з власником припиняється щойно — стороною договору була я, не ти. Можете домовлятися про нову оренду або шукати щось дешевше. Костика забиратиму на вихідні, як домовимося через адвоката».
Наступного тижня власник будинку, пан Островський, дзвонив мені запитати, чи маю намір продовжити договір ще на рік — бо дотеперішній орендар, тобто я, завжди платила вчасно і без проблем. Я сказала, що ні, що вже орендую однокімнатну на Сихові, ближче до лікарні, і що квартиру на Кармелицькій можуть віддати першому охочому — включно з родиною, яка в ній саме живе, якщо захочуть підписати договір на своє ім'я і за власний кошт.
Не захотіли. Двадцять дві тисячі гривень на місяць — це більше, ніж Костик тоді заробляв у своїй транспортній фірмі разом з тим, що відкладала Оля, працюючи на пів ставки в поліклініці. Через місяць я дізналася від знайомої з роботи, що вони переїхали до квартири Галини на Личаківщині — дві кімнати, без ліфта, з Олею на восьмому місяці вагітності, яка спала в колишньому кабінеті Богдана.
Документи на розлучення я підписала в нотаріуса на площі Ринок у другий вівторок листопада. Богдан прийшов з двадцятихвилинним запізненням, без краватки, з тим самим виразом обличчя, як завжди, коли хотів, щоб я пробачила йому без жодного слова вибачення. Підписав, не дивлячись мені в очі. Костик приїхав до мене в неділю, сам, автобусом — йому вже було шістнадцять, і в телефоні мій номер стояв першим контактом. Сів за мій новий стіл, ще замалий на чотири стільці, і запитав, чи може лишитися на ніч, бо вдома в бабусі тісно і гучно від плачу молодшого братика.
Я поставила перед ним тарілку вареників, які сама ліпила того дня, і сказала, що звісно може лишитися — на стільки ночей, скільки захоче.
