Микола Петрович прокинувся рівно о шостій, хоча будильника в його палаті не було вже років зо два — зламався, та й кому він тепер потрібен. За вікном ледь сіріло. Липень у Боярці цього року видався задушливим, липовий цвіт облітав і жовтими плямами прикипав до асфальту. Він сів на ліжку, обережно опустив ноги на холодний лінолеум і кинув погляд на тумбочку. Там стояла рамка з фотографією, де вони ще всі разом — дружина Люба, троє дітей, онуки. Знімку двадцять три роки. Наймолодшому онукові, Денисові, там чотири. Тепер Денису двадцять сім, і Микола Петрович не знає, чи живий він.
Пансіонат «Осінній сад» прокидався повільно. За стіною глухо закашляла сусідка, пані Клавдія. У коридорі загули люмінесцентні лампи. Микола Петрович підвівся, взяв з полиці стареньку дерев’яну гребінець — корпус по краях обліз, але зубці трималися, — неквапом розчесав сиве рідке волосся, надів сорочку, яку ще вчора власноруч попрасував. Сьогодні йому вісімдесят вісім. І він чекав.
Колись у нього був будинок на околиці Фастова — не надто великий, зате свій. Подвір’я, майстерня, стара алича біля паркану, яку посадила дружина. У майстерні пахло сосновою стружкою і лаком. Він теслював усе життя: робив меблі, різьбив лиштви, лагодив сусідам двері й віконні рами. Руки пам’ятали ще й досі — як тримати стамеску, як вести рубанок, як на дотик відрізнити дуб від ясена. Коли Люба померла, він ще три роки протримався сам. А потім зламав шийку стегна на слизькому ґанку, і діти вирішили: в пансіонаті буде краще. Старший, Олексій, сказав: «Тату, там і догляд, і лікар поруч, і годуватимуть тричі на день. А ми до тебе їздитимемо». Їздитимуть.
Олексій востаннє був на Великдень. Привіз паску, яку купив у супермаркеті, пів години посидів на краєчку стільця, дивлячись у телефон, і поїхав. Середній, Віктор, — той взагалі раз на пів року заїжджає, і то коли в справах до Києва. Забігає на десять хвилин, лишає на тумбочці пакет з яблуками, каже «Ну, бувай, ба» — і за двері. Донька Лариса дзвонить щонеділі. Рівно о дванадцятій. П’ять хвилин. Іноді менше. «Як ви, тату? Тиск міряли? Що їли? Ну, я побігла, у мене борщ википає». І все.
Денис не приїжджав уже два роки. Жодного дзвінка. Микола Петрович спершу думав — може, поїхав за кордон, може, номер змінився. Питав у Лариси, та відмахнулася: «Та живий він, живий. Просто роботи багато». І Микола Петрович перестав питати. Тільки ночами часом гортав у пам’яті той день, коли навчав Дениса тримати ножівку. Онукові було років десять, він старанно сопів і все одно зрізав навскіс. «Нічого, — сказав тоді Микола Петрович, — руки з часом запам’ятають». Що ж, руки запам’ятали. А от онук — забув.
О дев’ятій ранку двері прочинилися. До палати зазирнула Валентина Іванівна — медсестра, жінка років п’ятдесяти, з утомленим обличчям і теплими, трохи сумними очима. В руках тримала тонометр і маленький паперовий пакет.
— З днем народження, Миколо Петровичу. Ось, тиск поміряємо, а потім — сюрприз.
Вона закріпила манжету, накачала повітря, уважно вдивилася в циферблат. Поки прилад пихтів, Микола Петрович дивився на зморшки в кутиках її губ. Вона приходила щодня. Щоранку. Міряла тиск, поправляла ковдру, питала, чи не болить спина. І це було більше, ніж робили ті, хто називав його батьком чи дідом.
— Ну, сто сорок на вісімдесят. Для ваших років — льотчик. — Валентина Іванівна посміхнулася, витягла з пакета невеличкий пиріг-плетенку, загорнутий у серветку. — Це я сама пекла. З маком, як ви любите. І онука мого попросила передати вам дещо. Він у коридорі.
За мить до кімнати зайшов хлопчина років тринадцяти. Худий, з русявим чубом, що стирчав у різні боки, і в окулярах із трохи завеликою оправою. В руках тримав маленький саморобний літачок — склеєний з фанери, пофарбований синьою фарбою.
— Це я сам зробив, — сказав він, трохи запинаючись. — Мама казала, ви теслярем були. Я подумав, вам сподобається.
Микола Петрович узяв літачок у руки. Провів великим пальцем по фанерному крилу — шорстко, місцями видно сліди наждачки. Десь трохи перекосило, десь фарба лягла нерівно, але пахло від літачка точнісінько так само, як колись пахло в його майстерні. Деревом. Клеєм. Літом.
— Як тебе звуть? — спитав він, і голос трохи здригнувся.
— Петро.
— Слухай, Петре. А хочеш, я навчу тебе правильно ножівку тримати? У мене тут, у тумбочці, знайдеться дещо.
І він дістав із шухляди старенький складаний ножик невеличкий рубанок, який невідомо чому прихопив із собою ще з дому. Петро завмер, очі за окулярами спалахнули цікавістю. Валентина Іванівна мовчки поставила пиріг на тумбочку, поправила серветку і тихо вийшла.
До обіду вони майстрували. Точніше, Петро майстрував, а Микола Петрович сидів поруч на стільці й показував руками. Його власні руки вже не могли тримати інструмент — пальці тремтіли, суглоби нили, сила пішла. Але він міг пояснити. І Петро слухав. Не так, як слухають із ввічливості, — а по-справжньому, нахилившись уперед, намагаючись повторити кожен рух.
У цей час у коридорі пансіонату пролунали чиїсь кроки. Микола Петрович підняв голову, прислухався. Хода була чоловіча, впевнена. Серце тьохнуло. Може, Олексій? Може, хтось із онуків? Кроки наблизилися, спинилися біля дверей — і пройшли далі. Хтось ішов до іншої палати. До когось іншого.
Микола Петрович видихнув.
— Дідусю, а можна я завтра ще прийду? — спитав Петро, відриваючись від рубанка.
— Приходь, — відповів Микола Петрович. — Я тут завжди.
Увечері, коли Петро й Валентина Іванівна пішли, він сидів на ліжку, тримав у руках фанерний літачок і дивився у вікно. Сонце сідало за старі липи, небо стало густо-рожевим, потім фіолетовим. Телефон на тумбочці мовчав. Лариса не подзвонила — хоча сьогодні була неділя. Діти не приїхали.
І тоді він зробив те, чого не дозволяв собі роками, — заплакав. Тихо. Сухо. Майже без сліз, самими лише здавленими видихами. У його поколінні чоловіків учили не плакати. Але сьогодні можна. Сьогодні — вісімдесят вісім. Сьогодні подарунок принесла чужа дитина.
Він поклав літачок на подушку поруч із собою, наче той був живим. Заплющив очі. Пахло маком від пирога на тумбочці. Пахло клеєм і деревом від літачка. І вперше за довгий час запахло не самотністю.
Наступного ранку Петро прийшов знову. Приніс шматок липової дошки — сказав, знайшов у гаражі в сусіда. І вони знову сиділи в палаті, схилившись над столом, — тринадцятирічний хлопчина в окулярах і вісімдесятивосьмирічний тесля з Фастова. Микола Петрович дивився, як Петро веде рубанком, і вкотре повторював: «Не тисни так сильно. Дай інструменту йти. Дерево саме підкаже». І Петро слухав.
За два тижні до палати зайшла завідувачка, пані Раїса Степанівна.
— Миколо Петровичу, до вас там відвідувач. Перший раз такого бачу.
Він важко підвівся, вийшов у коридор. Там стояв Олексій. Старший син. М’яв у руках пакет із якимись коробками, переминався з ноги на ногу. Побачив батька — смикнувся назустріч, ніяково обійняв однією рукою.
— Вибач, тату. З днем народження запізнився. Робота заїла, сам розумієш…
Микола Петрович нічого не відповів. Просто стояв і дивився на сина. На його дорогий годинник, на складку між бровами — точнісінько таку саму, як у покійної матері. У горлі щось стислося, але сліз уже не було.
— У мене тепер учень є, — сказав він тихо. — Хлопчину теслярства вчу. Петром звуть.
Олексій не зрозумів. Перепитав:
— Який Петро?
— Чужий онук, — відповів Микола Петрович, розвернувся і пішов до палати. У дверях спинився, додав через плече: — Ти пакет на тумбочку поклади. І йди вже. У мене сьогодні заняття.
Літачок стояв на підвіконні. Петро чекав у коридорі, тримаючи в руках новий шматок дошки.
— Сьогодні будемо крила робити? — спитав він.
— Сьогодні, — сказав Микола Петрович, — будемо робити крила.
