Ну от скажіть, хіба можна називати кота ледарем тільки за те, що він обрав сон замість чергової партії в дражнилку з паперовим бантиком? Я, Рудь, кіт у самому розквіті сил — три роки, руда шерсть, зелені очі, характер нордичний, витриманий. А Галина Петрівна, моя хазяйка, знов за своє: «Ну й сонько ти, Рудику». Ображає. Але я мовчу. Бо люблю її. Бо маю на це право — я ж її, можна сказати, з того світу витягнув. Сам, без допомоги. Ну, майже сам. А все почалося минулої осені у Львові…
Дощ тоді періщив третій день поспіль. Не дощ, а якась небесна кара — холодний, дрібний, пронизливий. Я сидів під старим каштаном біля трамвайної зупинки на Погулянці й розмірковував, де б то перекусити. Варіантів — кіт наплакав. Смітники розкисли, перетворилися на смердюче місиво. До того ж, напередодні я мав необережність посваритися з місцевим пацючим авторитетом. Хто ж знав, що той облізлий товстун із відгризеним вухом — тут король? Я просто хотів поділити недоїдене тістечко з сусіднього ресторану. А воно виявилося королівським сніданком. Мене ледь не роздерли. Довелося тікати через три двори, стрибати по гаражах і ховатися у підвалі. Відтоді носа на ту вулицю не потикав. Тож сидів голодний, мокрий і злий. І тут — вона.
— Котику, — прошелестіло над головою. Я визирнув з-під лавки і аж хутро дибки стало. Жінка. Худа, в сірому береті, з поліетиленовим пакетом у руках. Шурхотить тим пакетом, щось шукає. І все б нічого, але крізь неї було видно рекламу адвокатської контори на сусідньому будинку! Не просто просвічувало — а чітко, до останньої літери в телефонному номері. «Оце так зустріч», — подумав я. А вона дістає з пакета шматок ковбаски, простягає на прозорій, мов серпанок, долоні: — Їж, не бійся. Тут краківська, добра. Я ковбаску взяв. А що — не пропадати ж добру. Жую, а сам дивлюся на неї. Вона стоїть, посміхається так… ніяково. І хустка в неї не зав'язана, а ніби сама по собі в повітрі висить. — От і добре, — каже. — Завтра ще принесу, якщо зможу. Щось мені зле останнім часом… І пішла. Крізь калюжу просто ступила, навіть брів не намочила. Точніше, не так: калюжа взагалі не помітила, що по ній хтось пройшов. Мене тоді наче струмом ударило. Згадав я старого кота Хмурого. Він жив у сусідньому кварталі, у підвалі старої вілли на вулиці Коновальця. Місцеві коти його обминали десятою дорогою — старий, напівсліпий, вічно бурчить і пророкує якісь страшні речі. А я чув, що він багато знає. Про людей теж. Кажуть, раніше у професора жив, якого потім не стало. От я й побіг до нього. Стрибав через калюжі, пірнав під парканами, поки не добрався до того підвалу.
Хмурий сидів на купі старого дрантя біля віконця під стелею. Чорний, худий, шерсть стирчить клаптями. Дивився на мене жовтим оком — друге в нього більмом затягнуте. — Чого припхався? — прохрипів. — Допомоги, — кажу. — Сам не впораюся. І розповів йому все. Про прозору жінку з ковбаскою, про її сумні очі й тихий голос. Хмурий довго мовчав, а тоді зітхнув: — Це хвороба, синку. Непотрібністю зветься. Коли людина нікому не потрібна — ні рідним, ні друзям, ні співробітникам — вона починає зникати. Спочатку прозорою робиться, потім — невидимою. А там і геть розчиняється. Нема людини. І ніхто не помічає. — І що, їм боляче? — вирвалося в мене. — Ні. Їм однаково. От що найстрашніше. — А вилікувати можна? — Я ж тобі вже сказав, — гаркнув він. — Непотрібність. Зроби так, щоб вона стала потрібна. От і все лікування. Більше нічого питати я не став. Сам допер, що робити. Потрібна — значить потрібна. Я стану їй потрібним. Я буду її котом.
Наступного дня вона знову прийшла. Я чекав на тому ж місці, під каштаном, хоч дощ періщив ще дужчий, ніж учора. Вона побачила мене, зраділа — аж засвітилася, хоч і прозора майже до невидимості. — Ти ще тут, руденький? Замерз, мабуть, геть. Ходімо до мене? Я підвівся і рушив за нею. Так просто. Жила Галина Петрівна в старому будинку на Левинського, в однокімнатній квартирі на другому поверсі. Увійшли — і я одразу відчув: незатишно. Чисто, прибрано, але холодно якось. Стіни голі, на підвіконні — самотній горщик із засохлою фіалкою. У коридорі — одні капці. Старі, витерті. Вона налила в блюдце молока, мені поставила на підлогу, собі — чай у кухоль. Сидить за столом, дивиться у вікно і мовчить. А фігура її — ніби акварельний малюнок, водою розмитий. Контури ледь тримаються. «Ну, тримайся, — думаю. — Зараз ми тебе лікувати будемо». Вистрибнув на коліна і замуркотів. Вона аж здригнулася. Руку підняла — і гладить мене, тільки рука та легша за повітря. Невагома. Але гладить. І я муркочу далі. Працюю.
Минуло два тижні — і Галина Петрівна почала змінюватися. Я це помітив першим. Спочатку зникла прозорість із кінчиків пальців. Потім — з обличчя. Вона наче наливалася фарбами: волосся виявилося не сірим, а попелясто-русявим, очі — темно-сірі, глибокі. На кухні з'явилася друга чашка — для гостей купила. Потім — герань на підвіконні замість засохлої фіалки. Потім — телефонний дзвінок серед вечора: подруга з роботи кликала на виставу в театр Заньковецької. А за місяць вона вже на роботу ходила не як на каторгу, а майже весело. Я чув, як вона розмовляла по телефону з колегою: «Так, Оленко, давай у п'ятницю в кав'ярню на Площі Ринок. Сто років там не була. Пам'ятаєш, як ми брали тістечка з вишнею?» Одного вечора вона сіла перед дзеркалом — а там уперше за довгий час відбилося живе обличчя. Не привид, не тінь. Вона. Я лежав на ліжку, вдавав, що сплю, а сам дивився. Вона провела рукою по волоссю, усміхнулася: — А ти знаєш, Рудику, мені здається, я вперше за десять років справді хочу жити.
Але була одна думка, яка не давала мені спокою. Хмурий. Старий кіт із підвалу, який підказав мені ліки. Треба було б провідати, подякувати. Я все відкладав — боявся. А що, як він уже… Аж ось у березні, коли потепліло, я вибрався через кватирку і побіг на Коновальця. Підвал був порожній. Серце впало. Невже не встиг? І тут чую зверху, з віконця: — Ну чого засмутився? Сюди дивись. Я підвів голову — а то не підвал, то вілли тієї напівпідвальне вікно. А з нього визирає стара жінка з хусткою на плечах. І на руках у неї — чорний кіт із більмом на оці. — Хмурий?! — Та це я, я, — муркнув він гордовито. — Знайомся, це моя бабуся Катерина. Я до неї перебрався. Навіщо, думаю, на самоті старіти? Вона мене годує, я її грію. Отак і живемо. Подвійна вигода. — А я ж дякувати прийшов, — кажу. — За пораду. Пам'ятаєш, прозора жінка? — Ну то як вона? — Жива, здорова. Вилікувалась. — От бачиш, — він примружив жовте око. — А казали — шкідливий я, злий. Виявляється, іноді й від старого Хмурого користь буває. Іди, рудий, не затримуйся. Хазяйка твоя, мабуть, уже хвилюється. І пам'ятай: бути потрібним — то найкращі ліки. Не тільки для людей.
Додому я летів стрімголов. На душі було легко-легко. Забіг у відчинену кватирку — і просто в обійми Галини Петрівни. Вона мене цілує в ніс, а я не відвертаюся. Приємно ж.
Через рік ми стояли вдвох біля тієї старої вілли на Коновальця. Галина Петрівна тримала в руках горщик із білим фікусом. Виявилося, то вона не до Хмурого прийшла — до його бабусі Катерини. Жінки заприятелювали, поки мене не було поруч. Тепер разом чаюють щосереди, обмінюються розсадою, говорять про театр. І коли стара Катерина скаржиться на тиск, Галина Петрівна завжди дзвонить і питає, чи принести ліки. А фікус той — подарунок за те, що попередній Катерина залила водою.
А ми з Хмурим лежали на підвіконні й дивилися на вулицю. Вечірнє світло лягало на бруківку довгими тінями. Чути було, як десь далеко дзвенить трамвай. — Слухай, — кажу я Хмурому, — а той професор, у якого ти жив… Ти ж його не врятував, так? Він помер від непотрібності? Хмурий сховав голову під крило. Довго мовчав. Потім тихо відповів: — Помер. Коли я захворів і не міг більше стрибати йому на коліна. Мене віднесли до ветеринара, а він лишився сам. За місяць його не стало. Тоді я й зрозумів, що то я тримав його на цьому світі. Просто тим, що був поруч. — А чому ж ти до себе нікого не кликав? — спитав я. — Кликав. Ніхто не почув. Він поклав голову на лапи й заплющив очі. Більше ми не говорили. Старий дихав рівно, спокійно. І я раптом подумав: як добре, що він зараз не сам. І як добре, що в мене є моя Галя.
Увечері ми поверталися додому. Вона йшла тротуаром, роздивлялася вітрини, а я сидів у неї на руках. Львів пахнув весною і кавою. Десь грав вуличний музикант. На рівному асфальті чітка тінь від двох фігур — жінки й кота. Не прозора. Справжня.
