Степан прокинувся о п’ятій ранку. Знову. Вже третій місяць після звільнення він відкривав очі задовго до будильника, дивився у стелю і думав про одне й те саме: кому потрібен інженер із тридцятирічним стажем, коли тобі п’ятдесят чотири?
— Знову не спав? — Оксана поставила перед ним тарілку з яєчнею, сіла навпроти. — Стьопо, я ж бачу. Ти вже третій місяць сам не свій.
Він мовчав, колупав виделкою жовток. За вікном сірів львівський листопад, мряка осідала на склі дрібним бісером.
— У тебе ж руки золоті! Ти ж усе можеш полагодити — від праски до машини. Давай оголошення дамо, — Оксана підсунула до нього телефон. — Зараз це називається «майстер на годину». Попит є, люди вічно щось ремонтують.
— На чому я їздитиму? — буркнув Степан. — Наша «Лада» ледве дихає, а маршрутками з інструментами…
— Відвозиш мене вранці в поліклініку — і машина твоя на цілий день. Увечері забираєш. Все просто.
Він глянув на дружину. Сорок вісім років, втомлені очі, сивина на скронях. Медсестра в районній поліклініці, тягне на собі все, поки він тут розкисає.
— Гаразд. Спробую.
Оголошення Степан склав увечері. «Майстер на годину. Дрібний побутовий ремонт, сантехніка, електрика, збірка меблів. Працюю руками, не язиком». Опублікував на трьох місцевих сайтах і пішов у гараж перебирати інструменти.
До десятої вечора мав чотири замовлення на завтра.
Перший виклик був на Левандівку. Стара хрущовка, четвертий поверх без ліфта. Двері відчинила жінка років сімдесяти, худа, з блакитним пухом на голові.
— Заходьте, заходьте! Я — пані Зеновія. У мене тут таке діло… — вона заметушилася коридором, заставленим коробками з-під взуття. — Розумієте, балконні двері не зачиняються. Другий рік уже. Взимку вітер свище, я газом гріюся, а тепер он рахунки прийшли — ледь не плачу.
Степан оглянув двері. Петлі просіли, ущільнювач зотлів, ручка трималася на чесному слові.
— Зроблю, пані. Тільки в магазин збігаю за ущільнювачем.
— Ой, синку, я вам гроші дам! — вона заметушилася до старої шафи, дістала звідти коробочку з-під цукерок, повну зім’ятих гривень.
— Не треба, я свої візьму. Потім порахуємо.
За годину двері зачинялися м’яко, без скрипу. Пані Зеновія провела долонею по шву, і в неї на очах виступили сльози.
— Два роки, синку. Два роки ніхто не міг. А ви за годину… — вона тицьнула йому в руки двісті гривень. — Візьміть. І ось, — вона простягнула банку варення з волоського горіха. — Сама робила.
Він узяв. Відмовлятися було марно.
Другий виклик висів у телефоні: «Повісити люстру, центр, вулиця Князя Романа». Степан припаркувався біля старого будинку з ліпниною на фасаді. Квартира на третьому поверсі виявилася величезною — метражу під сотню, високі стелі, паркет ялинкою. Всюди стояли меблі з червоного дерева, а на стінах висіли картини в позолочених рамах.
— Прошу, — господиня, жінка років шістдесяти в шовковому халаті, кивнула на коробку посеред вітальні. — Це — італійське скло, ручна робота. Будьте обережні.
Степан відкрив коробку, глянув на кріплення, перевернув один із плафонів. З внутрішнього боку акуратним шрифтом було вибито: «Made in China».
— Справжнє італійське, — пробурмотів він собі під ніс.
— Що?
— Гарна річ, кажу. Повісимо.
Люстра виявилася важкою, кілограмів на двадцять. Поки Степан вовтузився з кріпленням, господиня стояла поруч і без угаву говорила — про те, яка нині погана прислуга, як важко знайти порядного майстра, і що її покійний чоловік, царство йому небесне, був би в жаху від того, що вона впускає в дім чужих.
— А стару люстру куди? — спитав Степан, закінчивши роботу.
— Викиньте десь по дорозі. Вона вже нікуди не годиться.
Стара люстра лежала в кутку. Чеський кришталь, шістдесяті роки — Степан таке одразу бачив. Ручна робота, кожен підвіс дзвенів, як дзвоник. Він обережно загорнув її в стару ковдру, яку дав із собою, і виніс.
— Ось так, — сказав він собі, вкладаючи люстру в багажник. — Одним — сміття, іншим — скарб.
Третє замовлення було на Сихові. Квартира-студія, двадцять квадратів, ліжко, стіл, комп’ютер із трьома моніторами. Господар — хлопець років двадцяти п’яти, худий, з чубом, що спадав на очі, — відчинив двері, буркнув «заходьте» і одразу повернувся до свого робочого місця.
— Протікає, — він махнув рукою в бік ванної. — Треба поміняти прокладку в крані. Я пробував, але в мене руки… ну, не з того місця.
Степан зазирнув у ванну. Кран справді тек, під ним стояла каструля, вже наполовину повна.
— А ви, я бачу, програміст? — гукнув він, дістаючи інструменти.
— Ага. Андрій, — хлопець нарешті обернувся. — Фріланс. Працюю на американців, вдень сплю, вночі коджу.
— І як, виходить?
— Ну… Гроші є, — Андрій обвів поглядом кімнату. — А от порядку нема. Їсти готую раз на тиждень — макарони з сосисками. Прання запускаю, коли вже нема чого вдягнути. З дівчатами не знайомлюся, бо соромно таку берлогу показувати.
Степан закінчив із краном, витер руки.
— Слухай, Андрію. Не моє діло, звісно, але тобі б вибратися звідси. Хоча б на годину в день. У світі, знаєш, багато людей, яким потрібна допомога.
Андрій криво посміхнувся:
— Кому я потрібен?
— От якраз сьогодні я був в однієї бабусі. Їй би поличку прибити, карниз полагодити. А я не всюди встигаю. Може, сходиш? Для душі, не за гроші.
Андрій замислився. Потім раптом кивнув:
— Давайте номер. Спробую.
Четвертий виклик надійшов, коли Степан уже сидів у машині і збирався їхати обідати. Телефон задзвонив, жіночий голос — молодий, схвильований:
— Ви майстер? Приїдьте, будь ласка. Тут розетка іскрить, я боюся, щоб не загорілося. У мене дитина вдома сама!
Степан записав адресу і натиснув на газ.
Квартира була на околиці, в панельній дев’ятиповерхівці. Двері відчинила жінка років тридцяти, світловолоса, зі слідами втоми на обличчі. З-за її спини визирав хлопчик років дев’яти — у візочку.
— Я — Марта, — сказала жінка. — А це Михась. Проходьте. Розетка на кухні.
Поки Степан розбирав розетку, Михась під’їхав ближче і уважно спостерігав. Очі в нього були розумні, чіпкі.
— У вас руки швидкі, — сказав хлопчик. — Я теж хочу навчитися.
— А що, є що лагодити? — Степан усміхнувся.
— Та ось, — Михась показав на пульт від телевізора, обмотаний скотчем. — Кнопка западає.
— Це дрібниці. Давай після розетки гляну.
Вони розговорилися. Михась розповів, що не ходить до школи — навчається дистанційно, бо звичайна школа не пристосована для візочників. Що мама працює на двох роботах — вдень у магазині, ввечері прибирає в офісах. Що друзів у нього немає — сусідські діти не приходять, бо їхні батьки бояться, що ті «нашкодять».
— А ти б хотів друга? — спитав Степан.
— Хотів би, — Михась опустив очі. — Тільки який із мене друг? Я ж навіть у двір вийти не можу.
Степан відклав викрутку, сів навпроти хлопчика.
— Дружба — це не про те, хто швидше бігає. Є такі друзі, яким теж самотньо. І їм потрібна людина, яка просто буде поруч.
Він розповів Михасеві про старого сусідського пса, якого бачив сьогодні біля під’їзду пані Зеновії. Пес сидів на ланцюгу, старий, з сивою мордою, і дивився на перехожих такими сумними очима, ніби чекав когось.
— Пані Зеновія казала, що пес лишився від сусідів — ті поїхали в Польщу на заробітки, а собаку припнули біля будки і забули. Вона його годує, але він нікого до себе не підпускає. Може, чекає на свого хлопчика?
Михась слухав, затамувавши подих.
— А можна мені з ним познайомитися? — спитав він тихо. — Я б його годував. І гуляти з ним… ну, я б його з візочка за повідець тримав.
— Думаю, це було б чудово, — Степан підвівся. — Давай спочатку пульт полагодимо.
Коли повернулася Марта, розетка працювала, пульт переставав клацати, а на кухні стояла та сама люстра — чеський кришталь, шістдесяті роки.
— Це що? — Марта розгублено дивилася на неї.
— Подарунок, — сказав Степан. — Вам потрібна, а мені — ні. І ще одне…
Він розповів про пса. Марта слухала мовчки, потім перевела погляд на сина. Михась дивився на неї з таким благанням, яке буває тільки у дітей, котрі давно ні про що не просили.
— Завтра поїдемо знайомитися, — сказала вона. — Якщо пес не злякається візочка…
— Не злякається, — упевнено сказав Степан. — Собаки — вони розуміють.
Вийшовши з квартири, він набрав Андрія.
— Слухай, фрілансере. Є ідея. Тут потрібно допомогти одній жінці з сином. У хлопчика день народження через тиждень — я чув, як вони говорили. Треба б зробити пандус у під’їзді, бо там самі сходи. Впораєшся?
— Я ж казав — руки не з того місця, — озвався Андрій.
— А я тобі покажу. Заодно і познайомишся з Мартою. Вона гарна жінка. І пироги пече — я бачив на столі.
Андрій довго мовчав. Потім сказав:
— Гаразд. Коли?
О шостій вечора Степан під’їхав до поліклініки. Оксана вже чекала, сіла в машину, глянула на чоловіка.
— Що з тобою? — спитала вона. — Ти якийсь інший.
— Який?
— Живий. — Вона усміхнулася. — Давно тебе таким не бачила.
— Слухай, — Степан виїхав на дорогу. — Ти знаєш, що в нашому місті живе пані Зеновія, в якої два роки не зачинялися балконні двері? Або хлопчик Михась, якому потрібен пес? Або Андрій, який боїться вийти з квартири?
— І що?
— І те, що всім їм потрібна допомога. І я можу її дати. Розумієш?
Оксана мовчала, дивилася на нього. Потім раптом притулилася до його плеча:
— Розумію. Ти завжди таким був. Просто забув на три місяці.
Вони заїхали у двір, припаркувалися. Степан заглушив двигун, але не виходив.
— Я тут подумав, — сказав він. — Можна ж не просто «майстер на годину». Можна зробити щось більше. Зібрати таких, як Андрій, — молодих, які не знають, куди себе подіти. Допомагати старим, дітям… У мене ж досвід, у них — сили. Як тобі ідея?
— Ідея чудова, — Оксана відчинила дверцята. — Тільки давай спочатку додому. Я голодна, і в тебе, я бачу, знову щось за пазухою ворушиться.
Степан засміявся і витягнув із-за пазухи маленьке сіре кошеня.
— Зустрів по дорозі. Сидів біля смітника, дощ, вітер… Не міг проїхати повз.
Кошеня витріщило на Оксану зелені очі й тоненько нявкнуло.
— Ну от, — Оксана взяла його на руки. — Тепер у нас буде свій «майстер на годину». Маленький, сірий і з характером.
— Як і я, — Степан обійняв дружину.
Кошеня замурчало, Оксана засміялася, а десь на Сихові хлопчик Михась уже вкотре дивився у вікно, чекаючи завтрашнього дня, коли до нього приїдуть знайомити з псом. Пес тим часом лежав біля будки пані Зеновії і теж чогось чекав. А Андрій уперше за місяць вимкнув комп’ютер і поліз на антресолі шукати стару дриль — раптом знадобиться.
Місто засинало. Листопад сипав мрякою. А в одній із квартир на околиці Львова горіло світло — там Степан із Оксаною пили чай із варенням пані Зеновії, а сіре кошеня спало на старому светрі, і йому снилося, що він — великий і сильний лев.
