Автобус номер сорок два під'їжджав до зупинки якраз тоді, коли листоноша заходив у наш двір на вулиці Грушевського в Кам'янці-Подільському — я бачила це з веранди, притримуючи фіранку, бо чекала пенсію. Він приніс не пенсію. Приніс конверт з судовою печаткою, і я, розписуючись за нього, ще жартувала: "Що я такого накоїла, що мене в суд викликають?" Листоноша знизав плечима і пішов до своєї жовтої машини, а я стояла на порозі з тим конвертом, наче тримала в руках чужу річ.
Був звичайний четвер, квітень, форзиція під парканом уже цвіла — той паркан ще Василь ставив, мій чоловік, у вісімдесят третьому. Розірвала конверт нігтями, бо ніж для листів кудись подівся в шухляді серванта, а руки поспішали самі. Прочитала раз, вдруге, втретє. "Позивач: Ігор Васильович Кравчук. Відповідач: Ганна Степанівна Кравчук". Мій син подав у суд на рідну матір.
Зайшла в кухню, поклала папери на стіл поряд з недоїденим бутербродом із сиром. Чайник холов. Сиділа так, може, чверть години, може, годину — не знаю. Думала, що це помилка, що хтось не те прізвище вписав. Але адреса збігалася, номер справи в реєстрі нерухомості збігався, і підпис адвоката внизу був чіткий, чорний, чужий.
З чоловіком ми будували цей дім з нуля сорок років. Василь працював електриком на заводі, я тримала невеликий кіоск канцтоварів біля ринку на Польських Фільварках — тісний, тіснющий, зате свій. Тоді там були самі городи та кілька хат. Василь приходив з роботи о третій і одразу брався мурувати. Я після закриття кіоску возила пісок тачкою. Грошей завжди бракувало. Перші три роки жили на першому поверсі без штукатурки, з плівкою замість шибок у вікнах. Діти гралися на купі піску біля входу — Ігор і молодша на чотири роки Оксана.
Василь помер два роки тому. Рак легенів — від діагнозу до похорону минуло одинадцять тижнів. Заповіту не встиг скласти. Не встигли поговорити про багато чого. Після його смерті виявилося, що дім, хоч і будований разом, у реєстрі значився на нас обох — половина моя, половина Василева. Його половину успадкували порівну: я, Ігор і Оксана. Кожен по одній шостій. Отже, мені належало разом дві третини, а дітям — по одній шостій кожному. Так пояснив нотаріус у своїй конторі на вулиці Соборній. Я думала, що це формальність, що житимемо, як і раніше — я в домі, діти приїжджають на Різдво, на іменини, на Покрову.
Ігор подзвонив уперше з приводу дому в січні, через два місяці після оформлення спадщини. Сказав коротко:
— Мамо, треба поговорити про важливе.
Приїхав у неділю. Сів на кухні, там, де завжди — біля вікна, спиною до батареї. Була на ньому та сама сіра куртка, яку носить уже років зо три. Тридцять дев'ять років, двоє дітей, дружина Марина, іпотека за квартиру в Хмельницькому. Працював майстром зміни на меблевій фабриці.
— Мам, я не хочу тебе лякати, — почав, крутячи ложечку в чаї. — Але з Мариною важко. Фінансово. Платіж по кредиту підскочив, а Марина з вересня не працює, бо менша хворіє щомісяця.
— То, може, позичу вам, — сказала я одразу. — Є трохи відкладено, тато на рахунку залишив…
— Ні, мам. Не про позику мова. — Дивився у вікно, не на мене. — Хотів запитати, чи не думала ти продати дім. Він завеликий для однієї людини. Могла б купити менше житло, а решту…
Не договорив. Не треба було. Відповіла спокійно, що продавати дім не збираюся. Що це мій дім, що тут город, який Василь розбивав, і груша, яку садили, коли Оксана пішла в перший клас. Ігор кивнув, допив чай, обійняв мене біля дверей і поїхав.
Потім телефонував ще тричі. Щоразу розмова зводилася до того самого — дедалі менш спокійно. У лютому в слухавці почула голос Марини на фоні: "Скажи їй прямо, Ігор, бо так це ніколи не закінчиться".
Подзвонила Оксані. Вона живе в Кам'янці-Подільському ж, двадцять хвилин пішки від мене. Працює бібліотекаркою в міській бібліотеці, чоловік Тарас — на пошті. Живуть скромно, зате мирно.
— Знаю, мам, — зітхнула Оксана. — Ігор і мені дзвонив. Хотів, щоб я з ним погодилася. Сказала, що й мови бути не може, що поки ти жива — дім твій.
— А він що на це?
— Що це не про почуття, а про закон. І він мав рацію. Це справді був закон. Його право — одна шоста. Але цієї однієї шостої вистачило, щоб подати позов про поділ спільної власності і примусовий продаж.
Поїхала до адвокатки, пані Лариси, яку порадила сусідка з другого поверху, та, що з чорним котом і городом з полуницями попід моїм парканом.
Пані Лариса прийняла мене в кабінеті на другому поверсі старого будинку на вулиці Пушкінській, де пахло кавою і старим папером, а за вікном тролейбус скреготів на повороті так, що доводилося перечекати, поки замовкне. Вона довго слухала, гортала копію позовної заяви, потім зняла окуляри й сказала прямо:
— Ганно Степанівно, за законом він має право вимагати поділу в натурі або продажу з виплатою вам частки. Суд, найімовірніше, визнає, що поділити фізично будинок неможливо без шкоди призначенню — і ухвалить продаж з торгів або зобов'яже одного зі співвласників викупити частки інших.
— Значить, я можу втратити дім.
— Можете. Або можете його викупити. У вас дві третини вже є. Лишається доплатити частку сина й дочки за ринковою оцінкою.
Я порахувала вдома, за тим самим кухонним столом. Будинок з ділянкою в шість соток оцінили в два мільйони двісті тисяч гривень. Частка Ігоря — одна шоста — це триста шістдесят шість тисяч. Стільки ж, по суті, і частка Оксани, але Оксана відразу написала заяву, що свою частку дарує мені безоплатно, без жодних розмов, ще й образилася, що я взагалі питала.
Триста шістдесят шість тисяч гривень я не мала. На рахунку в Ощадбанку після Василевих накопичень і моєї пенсії лежало сто десять тисяч. Бракувало двохсот п'ятдесяти шести.
Розправа була призначена на березень, у Кам'янець-Подільському міськрайонному суді. За три тижні до засідання Ігор приїхав знову — цього разу без попередження, ввечері, коли я вже вимкнула плиту й дивилася новини. Постукав, зайшов, сів не в кухні, а в залі, на дивані, де раніше сидів тільки на свята.
— Мамо, я не хочу через суд, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Але грошей нема, і банк тисне. Продамо дім, ти отримаєш дві третини, тобі вистачить на квартиру в центрі, ще й залишиться.
— А мій город? Груша? Табличка з іменем твого батька на воротах, яку ти сам вибивав молотком, коли тобі було чотирнадцять?
Він мовчав довго. За вікном сусідський пес Рекс, старий вівчур, загавкав на когось у провулку, потім стих сам собою — так само раптово, як почав.
— Я не можу тобі допомогти, мамо, — сказав нарешті. — У мене двоє дітей і борги.
— А я не можу тобі допомогти твоїми боргами за рахунок будинку, який ми з батьком носили тачками, — відповіла я. — Є різниця між допомогою і забиранням.
Він пішов, грюкнувши хвірткою так, що зірвався замок, який довелося потім лагодити сусідському хлопцеві за п'ятсот гривень.
Засідання відбулося п'ятнадцятого березня. У коридорі суду Ігор сидів окремо, не дивлячись у мій бік, поряд з адвокатом — молодим, у пальті не по сезону теплому. Суддя, жінка років п'ятдесяти з утомленим голосом, вислухала обидві сторони, оголосила перерву на два тижні для проведення експертизи ринкової вартості.
Тим часом сталося те, чого не було в жодних моїх розрахунках. Подзвонила пані Лариса й сказала, що є варіант: банк може дати мені кредит під заставу двох третин, які вже мої, на суму, якої якраз бракує, — під заставу самої нерухомості, без поручителів, оскільки я маю стабільну пенсію й підтверджений дохід від здачі в оренду гаража на тій же вулиці. Оксана, дізнавшись, принесла свої заощадження — сорок тисяч, які відкладала на новий холодильник, і сказала, що холодильник почекає.
Двадцять дев'ятого березня, у другому засіданні, я подала суду письмову заяву про намір викупити частку співвласника Ігоря Кравчука за встановленою експертизою ціною триста шістдесят шість тисяч гривень, з доказом наявності коштів — довідкою з банку про схвалений кредит і випискою з рахунку. Суддя оголосила, що за законом переважне право на викуп частки має інший співвласник, і задовольнила мою заяву, зобов'язавши Ігоря продати свою частку саме мені, а не стороннім особам через торги.
Ігор стояв у коридорі суду, коли я виходила з тим рішенням у теці під пахвою — звичайна картонна тека, яку купила в кіоску навпроти суду за дванадцять гривень. Він дивився на мене так, наче не впізнавав.
— Мамо, ти що, грошей назбирала?
— Кредит взяла. Під заставу того, що вже моє. Гроші тобі надійдуть на рахунок протягом десяти днів після підписання договору в нотаріуса.
— Я думав, ти просто здасися.
— Я думала, що ти мій син, а не позивач у справі номер два-три-один-сорок-два, — сказала я і пішла до зупинки, де вже під'їжджав той самий сорок другий автобус.
Договір купівлі-продажу частки ми підписали в нотаріуса на Соборній через два тижні. Ігор мовчав усю процедуру, підписав, забрав свій примірник і вийшов, не потиснувши руки. Гроші перерахувала повністю, день у день. З того часу він не телефонує. Оксана телефонує щодня, іноді приходить із дітьми на неділю, і ми годуємо їх варениками з тієї самої груші, врожай якої цього року вийшов особливо щедрим.
Табличку з іменем Василя на воротах я перефарбувала сама, пензликом, у суботу після Великодня. Дім тепер записаний тільки на мене — свідоцтво лежить у тій самій картонній теці за дванадцять гривень, у шухляді серванта, поряд із ножем для листів, який я нарешті знайшла.
