Він підняв келих за свою молоду помічницю саме тоді, коли я вже тримала в сумочці висновок із приватної клініки на вулиці Головній. У Чернівцях того вечора пахло мокрою бруківкою і цвітом лип, а в ресторані готелю «Дністер» накривали столи з такою помпою, ніби святкували принаймні здачу архітектурного проєкту державного масштабу. Степан Захарович відзначав шістдесят п’ять — і сорок із них прожив зі мною, Орисею, яку за цей час навчився називати «моя логістика» не гірше, ніж водій називає багажник.
Усе почалося не на самому святі, а на тиждень раніше, коли я знайшла в кишені його сірого піджака конверт із синім хрестом. Той самий піджак, який він просив віднести до хімчистки біля Пасажу, бо «не можу ж я на власний ювілей у зім’ятому ходити, ти що, не розумієш». Я, чесно, не збиралася туди зазирати. Просто перевіряла кишені перед пранням, щоб знову не дістати проїзний чи жменю тих жахливих м’ятних льодяників, які він гризе по дорозі на об’єкти.
Конверт випирав так, наче в нього запхали не папірець, а цеглину. Я витягла складений аркуш. Там стояло сухим канцелярським тоном: «Пацієнт Степан Захарович Мартинюк, 65 років. Хронічна аденома простати третього ступеня. Гострий тромбоз гемороїдального вузла з ризиком перфорації. Рекомендовано ургентну малоінвазивну операцію. До проведення — суворий постільний режим у періоди загострення, відмова від алкоголю, а також застосування урологічних вкладишів високої поглинальної здатності, оскільки нетримання сечі вже має епізодичний, але стабільний характер».
Третій абзац я перечитала сім разів. Не тому, що не могла повірити, — навпаки, раптом усе склалося: і його істеричні вимоги ідеальної праски, і нові сорочки на розмір менші, і те, що він уже пів року не сідав за кермо, посилаючись на «моральну втому», а сам щовечора до опівночі обмінювався з тою дівчинкою з офісу повідомленнями в стилі «ну що, шефе, знову безсоння?». Я акуратно згорнула папір учетверо. Поклала до своєї сумки — тієї, що з тисненою шкірою, яку сама купила на виплат чотири роки тому, бо він сказав, що справжня дружина архітектора не ходить із базарною торбою. Конверт порожній повернула до кишені. Піджак поніс у хімчистку, заплатила сто вісімдесят гривень, не торгуючись, і всю дорогу назад дивилася, як по вулиці Кобилянської світить фарами тролейбус, набитий геть сонними людьми.
Тиждень минув у ритмі того самого тролейбуса: довго, тряско, із зупинками на кожному світлофорі. Степан щодня нагадував, що його помічниця Дана «особисто контролює кожну деталь», бо «це не просто вечеря, а репутаційна подія». Я чистила срібні виделки, яких у нас від баби Параски лишилося рівно двадцять чотири штуки, і мовчала. Степанова мати, свекруха моя оренбурзька, ще жива, але сюди не приїхала — вона з 2019 року мешкає в селі під Кіцманню й телефонує мені раз на місяць спитати, чи він ще «не вкоротив собі віку тією своєю роботою». Я їй не говорила ні про Дани, ні про конверт. Досить з неї на сьогодні й того, що син на ювілей замовив не вареники з вишнями, а фуа-гра з яблучним чатні.
Напередодні свята Степан зачинився в кабінеті й до третьої ночі дивився на свій ноутбук. Я знаю, бо в нашій квартирі на вулиці Університетській стіни як папір — чути, як він пив мінералку з пляшки і зрідка кректав. Зранку вийшов до кухні з обличчям переможця, у сорочці, що тріщала на животі. — За мною не скучила? — спитав, не чекаючи відповіді. Потім узяв зі столу мій бутерброд із ковбасою, відкусив, скривився: — Знову та смердюча з «Сільпо». Я тобі казав купувати тільки в фірмовому магазині.
Я налила собі окропу, поклала в горнятко пакетик чорного чаю. Пакетик порвався, і по воді попливли дрібні чаїнки. Я дивилась на них і рахувала: сорок років, шістнадцять із яких він зраджує. Не обов’язково тілом. Обов’язково — увагою, тоном, поблажливим поглядом, коли я не могла второпати різницю між двома марками цементу. Тридцять два роки тому він клявся при свідках, що я — його головна цегла в будівлі життя. Тепер ця цегла лежала в пилюці на балконі, а він фотографував себе на тлі будівництва і викладав у вайбер, як «портрет архітектора в оточенні старого фонду».
У суботу ввечері в ресторані зібралося сорок вісім людей. Пахло апельсинами й газовою конфоркою з відкритої кухні. Степан попросив, щоб я сіла з лівого боку, «бо з правого буде Дана, вона ж мусить швидко подавати документи гостям, якщо хтось проєкт обговорить». Я кивнула. На мені була темно-вишнева сукня до колін, яку я сама підшила вночі, бо в ательє просили триста гривень, і я пошкодувала. Дані було років двадцять вісім, не більше. Вона сіла праворуч, поклала на стіл телефон екраном догори й одразу почала показувати Степанові якісь графіки, нахилившись так, що її сережки майже торкалися його плеча. Він реготав, гладив серветку долонею, ніби та була її рукою.
Коли подали гаряче — качка з вишневим соусом, я до неї не доторкнулася, — Степан підвівся. Стукнув ложечкою по келиху. Всі замовкли, навіть музика стихла, бо скрипаль, запрошений з Києва, дограв останню фразу й опустив смичок. — Дорогі друзі, — почав він, і я впізнала цей голос: так він говорив із трибуни на міжнародному форумі, коли йому вручали якусь там відзнаку. — Шістдесят п’ять — це не вік. Це час, коли поряд із тобою мають бути люди, які не дають тобі закиснути. Моя дружина, — він кивнув у мій бік, — чудово готує борщ і знає, як вивести пляму від кави з лляної скатертини. Це цінно. Але сьогодні я хочу підняти келих за людину, яка дала мені крила. За тебе, Дано.
Він простягнув до неї руку, і вона подала йому свою, як подають для поцілунку. Гості завмерли. Я побачила, як моя давня подруга Леся з Чернівців опустила виделку на тарілку й почала старанно роздивлятися квіти на моєму зап’ястку, ніби шукала там порятунку. Чоловік Дани, молодик у сірому світшоті, сидів аж у кінці столу й, здається, знімав усе на телефон. Бідолаха ще не знав.
Я встала. Не рвучко. Просто вперлась пальцями в край столу — і піднялась. У сумці, що висіла на спинці стільця, лежав той самий згорнутий аркуш. Я витягла його, розправила, підійшла до Степана збоку, взяла в нього келих — він так здивувався, що віддав. Келих поставила на стіл, поруч із тарілкою з качкою. — Пане Степане, — сказала я так голосно, щоб чули навіть офіціанти біля дверей, — ви так гарно сказали про крила. Але крила — то добре, коли під ними сухо.
Він ще не второпав. — Орисю, що ти… — я не дала йому закінчити. Піднесла аркуш ближче до очей і почала читати з тією інтонацією, з якою вчителька в сільській школі на Кіцманщині читала вголос диктант. — «Пацієнт Степан Захарович Мартинюк, шістдесят п’ять років. Діагноз: хронічна аденома простати третього ступеня. Ускладнення — гостре нетримання сечі, що посилюється після фізичних навантажень. Рекомендовано: постійне використання урологічних прокладок з анатомічною фіксацією, відмова від сексуальної активності до повного обстеження та уникнення тривалого сидіння на твердих поверхнях». Я перевернула аркуш. — «У зв’язку з епізодами мимовільного сечовипускання, що стають дедалі частішими, рекомендовано мати при собі запасний комплект вкладишів, особливо під час урочистих заходів».
У залі стало чутно, як у дворі ресторану гарчить сміттєвоз. Я обережно поклала висновок на серветку перед Степаном. Потім подивилася на Дану, яка перетворилася на гіпсову фігуру з відкритим ротом. — Дано, — мовила я, — ви ж тепер найближча людина в його графіку. Це вам тепер нагадувати йому, що запасний вкладиш кладуть у внутрішню кишеню піджака, а не у валізу з ноутбуком. І що він у вас, вибачте, не за всім догляне, бо руки у вас під звіти, а не під гігієнічні приналежності.
Степан зробив крок до мене. Обличчя його налилось таким знайомим соком буряка, що я мимоволі глянула, чи не лусне в нього капіляр над бровою. Він розтулив губи, та звідти вилетів лише сиплий свист. — Ти… ти звідки… — я йому не відповіла. Забрала зі спинки стільця свою сумку, поправила бретельку, взяла зі столу його келих із вишневим узваром (бо шампанського не було — дружина, себто я, ще місяць тому заборонила після того, як лікар сказав берегти судини). Підійшла до виходу, але біля дверей обернулась — щоб усі бачили, як я тримаю цей келих. — До останнього ковтка, — сказала я, — пийте за свої крила самі. Тільки, Степане Захаровичу, не забудьте: як знову зберетеся літати, попросіть Дану підстелити вам клейонку. Бо килим потім не відпереш — це вам моя логістика доводить. — І вийшла в червневий вечір, де пахло мокрою липою і де за рогом на бульварі вже стояло таксі з жовтим номером.
Удома я не плакала. Навіть коли побачила на кухні його горнятко з написом «Найкращий архітектор» — не заплакала. Взяла з балкона ті дві валізи, що купували торік для подорожі до Коблева, і поскладала туди його речі: сорочки, що он як добре випрасувані, черевики з колодками всередині, шкарпетки, що я їх перебрала в суботу зранку, поки він голився. Виставила обидві валізи за двері, на сходову клітку, де сусідський кіт Маркіз одразу на них стрибнув і почав місити лапами. Тоді зайшла до ванної, скинула з полиці його «омолоджуючий» гель із гіалуронкою за чотириста шістдесят гривень, електричну зубну щітку, крем від синців під очима — геть у сміттєвий пакет. Пакет винесла вниз, до синього бака. Піднялась. Зачинила двері на обидва замки.
А тепер найцікавіше. Треба було, щоб він таки побачив, чим закінчуються отакі святкування. Я взяла телефон і набрала Дану. Вона взяла після п’ятого гудка. — Дано, — сказала я, — у вас рівно одинадцять хвилин, поки Степан Захарович роздає на банкеті автографи на серветках, щоб приїхати й забрати його речі з вулиці Університетської, 44. Якщо не приїдете — я зараз відчиню балкон і складу все на підвіконня, а там піде дощ, бо хмари вже над Ратушею. І, Дано… — голос її мовчав, тільки дихав. — Візьміть із собою ще одну сумочку. Побільшу. Щоб покласти туди його свійські звички, бо назад вони до мене вже не поїдуть.
Поклала слухавку. Вийшла на балкон. Стояла, вдивлялася в бік вулиці, де вже блимала фарами машина з тонованими задніми вікнами. Через чотири хвилини біля під’їзду зупинилось таксі, з нього вискочила Дана в сукні кольору фуксії, підібрала поли, подивилась угору, на мій балкон. Я помахала їй рукою — спокійно, як сусідка, що вийшла полити бегонії. Потім взяла з підлоги стару ключку від зламаної швабри й підтягнула до себе мотузку, на якій висіли півонії, подаровані Степанові на честь ювілею. Перерізала мотузку ножицями. Букет полетів у голову Дані разом із трьома літрами води з глечика, що призначалася квітам.
Тоді я зачинила балконні двері, пройшла на кухню, налила собі чаю в ту саму чашку, з якої він не схотів пити, бо «там із краю відколоте». Сіла за стіл. Переді мною лежав старий фотоальбом, який я так і не встигла віднести в салон, і на розгорнутій сторінці — наша весільна світлина: чорно-біла, з білою облямівкою, де я тримаю Степана під руку, а він дивиться кудись убік, туди, де, певно, вже тоді починались його «крила».
Я допила чай. Відчинила вікно навстіж. Із вулиці долинав шум дощових крапель по дахах тролейбусів — рівний, як дитяча лічилка. А біля брами вже стояла Дана з двома валізами й букетом півоній у руках. Вона дзвонила мені. Я не брала. Дивилась, як вона тупцяє на мокрому асфальті, притискаючи до грудей телефон і оті свої крила, що вже нікуди не летять.
Потім я пішла в спальню, відчинила шафу, де на верхній полиці лежав той самий старий конверт, і поклала в нього записку: «Випадковість — це ще не карма. Але сьогодні вона скидається на те, що називають розплатою за тост». Підписала дату. І поставила на конверт печатку — не з паспорта, а ту, що залишилась від Степанової матері, яка все повторювала мені в останній телефонній розмові: «Тримайся, доню. Хай тобі Бог не ті валізи рахує, а тільки ті, що стоять на вокзалі».
Тоді зателефонувала в агенцію «Буковинський оцінювач» і домовилась, що завтра об одинадцятій прийде людина оцінити квартиру на предмет розподілу спільної власності. А післязавтра я звернусь до нотаріуса на Соборній площі, 3, і засвідчу заяву на розірвання шлюбного договору, в якому Степан колись власноруч уписав, що «у разі публічного приниження однієї із сторін має відбутися передача права власності на житло постраждалій стороні». Він забув про цей пункт. А я вчила напам’ять, як вивчають вірш на день народження чоловіка.
Зранку мені зателефонує його адвокат із проханням «залагодити без розголосу». Я скажу: «Приходьте з готовим рішенням про передачу квартири. І з собою візьміть, будь ласка, чорнило — а то в офісі на Головній скінчилось». А ввечері я піду гуляти на Соборну площу. І десь о двадцятій двадцять сім, коли годинник на ратуші виб’є і голуби знімуться з бруківки, — я стану посеред того подвір’я, де ми з Степаном уперше їли кукурудзу з лотка, і легенько, пальцями, зніму каблучку з лівої руки.
І покладу її собі до кишені сорочки. Не його.
А потім повернусь додому. Де вже давно не дзеленчить.
