Коли у двері подзвонили, Олена саме домішувала тісто на вареники. Витерла руки об фартух, глянула на годинник — пів на дев’яту вечора. Подумала: може, сусідка з сіллю прибігла. Або знову хтось із роботи терміново шукає бухгалтерський звіт. Відчинила.
На ґанку стояла Валентина Петрівна — колишня свекруха. У новому кашеміровому пальті, з бездоганною зачіскою, напахчена так, що аж у носі защипало. За її спиною, на подвір’ї, кружляло жовте листя — старий горіх майже облетів за ніч.
— Доброго вечора, Оленко, — солодко проспівала вона й без запрошення переступила поріг. — Чого стоїш? Давай, запрошуй до хати. Є серйозна розмова.
Олена не встигла й рота розкрити, як жінка вже скинула пальто на стару дубову лаву в передпокої, ту саму, яку Олена власноруч реставрувала минулого літа. Пальто зісковзнуло й лягло прямо на свіжопофарбовану поверхню.
— Взуття не знімайте, — кинула Олена без жодного виразу.
— А я й не збиралася, — відрізала Валентина Петрівна, вже прямуючи до вітальні. — У тебе тут, як завжди, протяги. Вікна старі, щілини по всіх кутках. Казав же Руслан: поміняй вікна. А ти все економила.
Олена повільно пішла за нею. З кухні тягнуло ваніллю — тісто вже починало підходити, але вечеря, схоже, відкладалася. У вітальні колишня свекруха оглядала кімнату з виразом оцінювача, що прийшов перед аукціоном. Провела пальцем по підвіконню, прискіпливо глянула на стелю, де минулої зими протікав дах.
— Слухайте, Валентино Петрівно, — Олена склала руки на грудях, — ви, може, одразу скажете, чого прийшли? Бо в мене вареники на столі.
— Вареники, — хмикнула та, обертаючись. — Забудь про вареники. Я прийшла повідомити, що тобі пора звільнити цей будинок.
Олена навіть не моргнула. За вікном вітер гойднув порожню гілку горіха — чути було, як вона шкрябнула по склу. Десь у глибині двору скрипнула хвіртка.
— Поясніть, — рівно сказала вона.
Валентина Петрівна присіла на край крісла, яке Олена купила на «Олксі» за півтори тисячі гривень два роки тому, і склала руки на колінах замком — жест, який Олена пам’ятала ще з перших років шлюбу й ненавиділа всією душею.
— Руслан одружується, — виголосила вона з таким виглядом, ніби повідомляла про присвоєння синові Нобелівської премії. — Його обраниця, Каріна, — дівчина серйозна, з хорошої родини, працює косметологом у центрі Полтави. І вона вагітна. Термін уже чотири місяці.
— Вітаю, — безбарвно відповіла Олена.
— Тому, — вела далі свекруха, не звертаючи уваги на її тон, — молодій сім’ї потрібне житло. Цей будинок будували ви спільно, отже, за законом, половина належить Русланові. Я консультувалася з юристом. А те, що ти після розлучення тут сама мешкаєш, — це тимчасове непорозуміння. Каріна хоче зробити ремонт у спальні й облаштувати дитячу. Вона вже обрала шпалери — ніжний лавандовий колір, це зараз модно.
Олена перевела погляд на стіну, де ще висіла фотографія її батьків у старій дерев’яній рамці. Цю стіну вона штукатурила сама, коли Руслан поїхав на риболовлю з друзями й «забув» попередити, що в суботу мали привезти цемент. Того дня вона перетягала двадцять мішків, а ввечері лежала горілиць на підлозі й не могла поворухнути пальцями.
— Половина, кажете, — промовила Олена тихо. — А ви в курсі, Валентино Петрівно, що кредит за цей будинок я виплачувала сама? Руслан за десять років жодного платежу не зробив. Усі квитанції збережені. Є банківські виписки за кожен місяць.
Свекруха відмахнулася, наче від мухи:
— Це дрібниці! Руслан утримував сім’ю морально! Він був головою в домі!
— Головою… — Олена ледь помітно хитнула головою. — Це ви про чоловіка, який за десять років змінив вісім місць роботи й жодного разу не дотягнув до кінця випробувального терміну? Чи про того, хто позичив у моїх батьків п’ятдесят тисяч гривень на «бізнес» і програв усе в онлайн-казино за один вечір?
— Не смій так говорити про мого сина! — Валентина Петрівна різко підвелася з крісла.
У цей момент на комоді задрижав мобільний. Вібрація пішла по дерев’яній поверхні, і стара порцелянова цукерниця, ще бабусина, тихо задзеленчала кришкою. На екрані висвітилося: «Руслан».
Він дзвонив уже вп’яте за вечір. Олена не брала слухавку.
— Відповідай! — свекруха нервово смикнула плечем. — Може, він хоче особисто сказати тобі все, що я тут намагаюся пояснити!
Олена дивилася на екран. Пальці самі стиснулися в кулаки. Руслан пішов чотири місяці тому — просто не повернувся з магазину одного вечора. На столі залишив записку на папірці з-під хліба: «Вибач, я зустрів кохання». Разом із ним зникли гроші, що лежали в сейфі, — сто двадцять тисяч гривень, відкладені на нову покрівлю. І новенький «Фольксваген Гольф», узятий у кредит на Оленине ім’я, на якому Руслан катав свою нову пасію на вихідні до Києва.
— Я особисто простежу, аби ти звільнила будинок до кінця місяця! — Валентина Петрівна підвищила голос, заглушаючи дзижчання телефону. — Каріна — дівчина культурна, вона не буде влаштовувати скандалів. Але в неї є знайомі в міськраді. Якщо доведеться, ми підемо до суду. А до того просто змінимо замки. Ти, Олено, доросла жінка — винаймеш квартиру в місті. Або повернешся до матері в Кременчук. Тим більше що дітей у тебе все одно немає, зайвий рот годувати не треба.
Олена відчула, як у грудях щось стислося й заніміло. Діти. Десять років болю, обстежень, лікарів, які говорили то «зачекайте», то «спробуйте ЕКЗ». А потім — Руслан, який заявив при матері: «Навіщо тобі діти? Ти з ними не впораєшся, ти ж уся в роботі». І Валентина Петрівна тоді кивнула, підтиснувши губи.
Телефон завібрував ушосте. Олена простягнула руку, взяла його з комода. Подивилася на свіжий манікюр — вперше за півроку зробила собі подарунок і записалася в салон. І натиснула «прийняти виклик». Потім увімкнула гучний зв’язок.
— Олено! Оленочко, ти чуєш мене?! — з динаміка вирвався голос Руслана — збитий, якийсь надтріснутий. На задньому плані щось гуділо, наче він стояв біля жвавої траси.
Валентина Петрівна завмерла. Її рука з наманікюреними пальцями застигла в повітрі.
— Чую, — спокійно відповіла Олена. — Чого тобі, Руслане?
— Олено, дозволь мені повернутися! — закричав він так, що динамік захрипів.
Валентина Петрівна зблідла. Її губи, нафарбовані дорогою помадою, беззвучно ворухнулися, складаючи ім’я сина.
— Куди повернутися? — уточнила Олена тим самим рівним тоном. — Ти ж, здається, будуєш нову сім’ю з Каріною. Лавандові шпалери вже обрали. Чотири місяці терміну.
— Та пішла вона під три чорти зі своїми шпалерами! — Руслан майже завив. — Ця… Каріна мене вигнала! Я вчора прийшов додому, а замки вже поміняні! Мої речі стояли на сходовій клітці в сміттєвих пакетах! Навіть зимову куртку не віддала!
Свекруха схопилася рукою за комод. Порцелянова цукерниця знову дзеленькнула.
— Вона сказала, що я їй більше не потрібен! — захлинався голос у динаміку. — Бо повернувся її колишній, з Івано-Франківська, і він справжній батько дитини! А я був, виявляється, просто запасним варіантом! Гаманцем на півроку! Олено, а гроші… ті сто двадцять тисяч, що з сейфа…
— Що з ними? — Олена дивилася прямо на Валентину Петрівну. Та стояла біла, як стіна.
— Вона перевела все на свою картку! Позавчора! Сказала — це компенсація за те, що витратила на мене кращі місяці свого життя! Олено, мені навіть на маршрутку до мами немає! Я на вокзалі в Харкові, мене вночі з квартири виставили, я навіть не встиг…
— Сину! — не витримала Валентина Петрівна. — Руслане, ти де?! Що сталося з весіллям?! А заява до РАЦСу? А дитина?!
У трубці на мить запала тиша. Потім розгублений голос:
— Мамо? Ти чого в Олени?
— Я… я тут вирішую питання з будинком! — забелькотіла Валентина Петрівна. — Для твоєї нової родини! А ти…
— Яку родину, мамо?! — закричав Руслан. — Я на вулиці! Ти чуєш — на вулиці! Без копійки! У мене навіть телефон зараз відключиться, бо рахунок порожній! Олено, рідна, я зрозумів, яким був дурнем! Ти єдина, хто мене любила по-справжньому! Давай усе почнемо спочатку! Пробач мені, я повернуся, я буду іншим…
Олена подивилася на вікно. Гілка горіха більше не шкрябала скло — вітер змінив напрямок. У дворі горіло жовте світло ліхтаря, який вона сама вкрутила минулого тижня.
— Руслане, — сказала вона тихо, але так, що кожне слово прозвучало абсолютно виразно. — Ти не повернешся.
Валентина Петрівна відкрила рота, але жодного звуку не вийшло. Її обличчя враз постаріло років на десять — косметика вже не приховувала глибоких зморшок навколо губ.
— Твоя мама щойно пояснила мені, — вела далі Олена, — що в цьому будинку відтепер житиме справжня родина. Я і кіт Матвій.
Вона натиснула «завершити виклик». У кімнаті запала тиша — лише було чути, як із кухні долинає ледве вловимий запах дріжджів і ванілі.
Валентина Петрівна стояла, учепившись у край комода, і дивилася кудись у підлогу. Її кашемірове пальто лежало в передпокої на лаві, зім’яте, наче чужа річ.
— Ну, — промовила Олена, відходячи до вхідних дверей і відчиняючи їх навстіж. — Ідіть, Валентино Петрівно. У вас же теж є квартира на Леваді. Двокімнатна. Саме для вас і вашого сина. Буде де жити, поки не знайде нову наречену. Вареники в мене вже охололи.
Свекруха не сказала жодного слова. Вона пройшла повз Олену, не підводячи очей, ухопила пальто, насилу взула тісні чоботи — один навіть не застебнула до кінця. Хвіртка стукнула глухо. Запах її парфумів ще трохи тримався в передпокої, змішуючись із ваніллю.
Олена щільно зачинила двері й нарешті дозволила собі видихнути. Лобом притулилася до холодного одвірка — того самого, який вони з батьком встановлювали шість років тому, коли виявилося, що Руслан «забув» замовити бригаду. Тоді батько сказав: «Нічого, доню, самі впораємося».
Підійшов кіт Матвій, потерся об ноги, замуркотів. Олена взяла його на руки, зарилася носом у руду шерсть і простояла так кілька хвилин, просто слухаючи тишу.
Через два місяці розлучення було оформлене офіційно. Адвокат, якого Олена найняла після тієї розмови, зробив усе бездоганно — банківські виписки за десять років, квитанції, свідчення сусідів, які пам’ятали, хто возив цемент і хто вночі штукатурив стіни. Суд залишив будинок за нею. Русланові присудили компенсацію — двадцять вісім тисяч гривень, які він програв у карти за перший тиждень після отримання.
Одного разу він з’явився під парканом — неголений, у старій куртці не за розміром, із якимсь жалюгідним букетом хризантем з найближчого супермаркету. Хотів щось сказати. Але Олена глянула на нього через вікно — і він так і залишився стояти, не наважившись навіть відчинити хвіртку. Постояв хвилин десять і пішов, ховаючи руки в кишені.
Валентина Петрівна більше не телефонувала. Сусідка розповідала, що бачила її на ринку — жінка дуже схудла й тепер торгується за кожну копійку, бо син, який повернувся до неї жити, знову не працює й вимагає гроші на «новий старт».
А Олена навесні перекрила дах. Новенький металочерепичний лист блищав на сонці, і стара горіхова гілка, яка завжди шкрябала скло у вітряну погоду, тепер до вікна не діставала. Майстер, що робив покрівлю, запитав, чи не хоче вона заодно поміняти й вікна. Олена подумала, глянула на горіх, на якому вже набухали перші бруньки, й сказала:
— Не треба. Вони й так нормальні. Просто треба було одразу ставити самій.
