Мені було дев’ять, коли мама не повернулася з нічної зміни. Її збила машина на пішохідному переході біля прохідної заводу «Електрон» у Львові — водій просто не помітив червоного світла. Я чекала її на кухні до ранку, малюючи пальцем візерунки на запітнілому вікні. А потім прийшов дільничний.
Батька я не знала взагалі. У свідоцтві про народження стояв прочерк, і мама ніколи про нього не згадувала. Після її смерті соціальна служба розвела руками: дитбудинок. Але втрутилася бабуся Анна — мамина мама, — яка на той момент уже жила разом із молодшою донькою Оксаною, моєю вуйною. Вони приїхали наступного ж дня. Бабуся мовчки склала мої речі у старий чемодан із відірваною ручкою, а вуйна стояла в дверях і дивилася на мене так, ніби боялася, що я зараз розсиплюся.
— Поїхали додому, Марто, — сказала вона.
І ми поїхали. У двокімнатну квартиру на Сихові, де пахло свіжою випічкою і нафталіном. Мені поставили розкладачку в кутку вітальні, а бабуся повісила над нею ікону Божої Матері — ту саму, що висіла в маминій спальні. Перші місяці я прокидалася щоночі і кликала маму. Вуйна приходила, сідала поруч на підлогу і просто тримала мене за руку. Ніколи не казала «не плач» чи «все мине». Просто сиділа в темряві, поки я не засинала знову.
Вона працювала бухгалтеркою на швейній фабриці, а бабуся підробляла вахтеркою в школі. Грошей не вистачало катастрофічно, але я ніколи не чула жодного докору. Вуйна навчилася підшивати шкільну форму так, що вона виглядала як нова. Бабуся міняла продукти з дачі на підручники у сусідів. А щонеділі ми втрьох ішли до Стрийського парку годувати лебедів — це був наш ритуал.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, бабуся померла. Інсульт. Швидка не встигла.
Я пам’ятаю, як вуйна сиділа на кухні після похорону. На столі стояла чашка з чаєм, до якого вона навіть не доторкнулася — чай давно застиг, і на поверхні плавала масна плівка. Я підійшла ззаду і поклала руку їй на плече. Вона здригнулася, обернулась і притиснула мене до себе так, що ребра затріщали.
— Тепер ми тільки вдвох, — прошепотіла вона мені у волосся. — Чуєш? Тільки ти і я.
І ми залишилися вдвох. Вуйна взяла додаткові зміни, приходила додому ледь жива, але щовівторка ми йшли на площу Ринок їсти морозиво. Одне на двох, бо на два не вистачало. Я завжди брала фісташкове, вона — шоколадне, а потім ми мінялися ложками. Це була наша маленька розкіш.
Вуйна так і не вийшла заміж. Кавалери були — один навіть серйозний, якийсь пан Богдан із відділу постачання, — але вона всіх відшивала. Якось я прямо запитала, чи не шкодує вона, що не має власних дітей. Вуйна саме чистила картоплю над раковиною. Обтерла руки об фартух, подивилася на мене і сказала:
— Дурненька. У мене вже є донька. Навіщо мені ще?
Пів року тому вона почала худнути. Спочатку жартувала, що то через ціни на гречку. Потім з’явилася постійна втома — така, що вона ледь доповзала від зупинки трамвая до під’їзду. Я тягнула її до лікаря, але вона відмахувалась: сезонне, застуда, перевтома. Коли нарешті здала аналізи, було вже пізно. Онкологія, четверта стадія. Метастази в печінку.
Лікар у Чернівецькому онкоцентрі — ми туди поїхали, бо казали, що там найкращі фахівці — відвів мене вбік і сказав те, що кажуть у таких випадках завжди: «Час із близькими». Я повернулася в палату, а вуйна лежала й дивилася у стелю. По її щоці котилася сльоза — єдина за весь час хвороби.
— Чуєш, Мартусю, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ти тільки універ не кидай. Третій курс, лишилося півтора роки. Якщо кинеш — я тобі з того світу такого прочухана дам.
Я пирхнула крізь сльози.
— І навчися вже готувати рис нормально, — вела далі вона. — Бо в тебе вічно пригорає. Три хвилини на сильному вогні, потім десять на малому під кришкою. Запам’ятай.
— Запам’ятаю.
— І ще одне. — Вона взяла мене за руку. Пальці в неї були холодні й сухі, як осіннє листя. — Не шукай батька. Не витрачай на нього життя. Він сам відмовився від тебе, коли ти ще навіть не народилася. Ти нічого йому не винна.
— Я не буду.
— Обіцяй.
— Обіцяю.
Вона померла через три дні. Вночі. Мене не було поруч — медсестра сказала, що я можу поїхати додому, бо стан стабільний. Я прокинулася о четвертій ранку від телефонного дзвінка і вже знала, що скажуть, ще до того, як піднесла слухавку до вуха.
На похорон прийшли сусіди, колеги з фабрики, кілька моїх однокурсників. Усі казали правильні слова: «вона була хорошою людиною», «світла душа», «нехай земля буде пухом». Я стояла біля труни і думала тільки про те, що вуйна терпіти не могла всіх цих чергових фраз. Вона завжди казала: «Якщо хочеш підтримати людину — краще помовчи і звари їй борщу».
Коли все закінчилося, я повернулася у порожню квартиру. Ключ провернувся в замку, двері відчинилися, і на секунду мені здалося, що з кухні зараз пролунає: «Ти їла? Давай розігрію». Але ніхто нічого не сказав. Тиша вдарила по вухах так, що я позадкувала на сходову клітку і зачинила двері ззовні. Простояла там, притулившись до одвірка, хвилин п’ятнадцять, перш ніж змогла увійти знову.
У холодильнику стояла каструля з гарбузовою кашею — вуйна зварила її за день до того, як її забрали в лікарню востаннє. На кришці жовтів стікер із написом: «Марті. Не забудь поснідати». Почерк у неї був дитячий, наче в першокласниці — великі круглі літери з нахилом у різні боки.
Я не стала розігрівати ту кашу. Просто сіла на підлогу біля холодильника і тримала каструлю в руках, поки вона не нагрілася від моїх долонь.
Того ж вечора я знайшла на її тумбочці записник. Звичайний блокнот на пружині, обкладинка з зображенням Карпат. Усередині — списки: продукти на тиждень, комунальні платежі, графік моїх пар в університеті. На останній сторінці вона накреслила таблицю моїх боргів за навчання і дрібним почерком приписала збоку: «До лютого закрити. Відкладати по 300 грн із кожної зарплати».
Вона планувала жити далі. Планувала тягнути мене до диплома. Планувала закривати мої борги і варити мені кашу.
А життя їй не дало.
Мені зараз двадцять. Я не маю мами. Не маю бабусі. Батька не маю і ніколи не шукатиму. Вуйни більше немає — тієї жінки, яка в дев’ять років узяла мене за руку і не відпускала одинадцять літ.
Кажуть, що час лікує. Брешуть. Час не лікує — він просто привчає тебе ходити з діркою всередині. Іноді я повертаюся в порожню квартиру, зупиняюся в коридорі й кажу в темряву:
— Вуйно, я вдома.
Мені ніхто не відповідає. Але я все одно кажу. Бо десь глибоко всередині досі вірю: вона чує.
Минулого місяця я нарешті навчилася готувати рис. За її рецептом: три хвилини на сильному вогні, потім десять на малому під кришкою. Вийшло ідеально. Я поставила тарілку на стіл, сіла навпроти порожнього стільця і вперше за довгий час усміхнулася.
А сьогодні я знову була на Стрийському парку. Лебеді плавали біля берега, і якась жінка годувала їх булкою. Я купила собі фісташкове морозиво. А потім — ще одне, шоколадне. Поставила його поруч на лавку і просиділа так до самого заходу сонця.
Коли сонце сіло, я з’їла і його теж. За неї.
