Мені було сорок два, коли я нарешті перестала перевіряти телефон що п'ять хвилин.
Мене звуть Богдана, я тримаю квіткову крамницю на Оболоні, на Героїв Дніпра, за два квартали від ринку. Мій брат Ігор, молодший на шість років, перейняв після батька автомайстерню в Броварах — три пости, оглядовий рів, компресор, що вив, як старий пес. Батько записав усе на Ігоря, бо "хлопець мусить мати фах у руках", а мені лишив дачну ділянку під Бучею, яку я все одно продала, щоб відкрити крамницю.
Домовилися ми усно — бо в нашій родині все велося на слові — що майстерню колись поділимо навпіл, бо я п'ятнадцять років вела батькові бухгалтерію безкоштовно, вечорами, після закриття крамниці, з калькулятором і теками, за кухонним столом, на якому стояла чашка з недопитим чаєм із лимоном, завжди холодним, бо я забувала його допити.
Батько помер у лютому, два роки тому. Запалення легень, десять днів в обласній лікарні на Богатирській. Ігор за ці десять днів приїжджав тричі. Я спала на стільці в коридорі, бо в палаті не було місця, і їла бутерброди з автомата, бо буфет зачиняли о шостій.
Після похорону Ігор сказав, що "поки що" залишить усе як є, щоб "не робити паперового безладу", а я погодилась, бо була в жалобі і не мала сил на нотаріуса.
Я чекала. Дзвонила щомісяця, потім раз на два місяці. Завжди щось: сезон, клієнти, дружина хвора, донька в таборі, немає часу, сама ж бачу, як він завалений. Я сама вигадувала йому виправдання, щоб не сваритися. Надсилала смс із побажаннями на день народження, відповідь отримувала через три дні, одним словом: "дякую".
Минулого року на Святвечір він приїхав до мене на годину, з'їв борщ, сказав, що мусить їхати, бо теща чекає, і пішов без узвару. Не спитав, як справи в крамниці. Не спитав, чи впораюсь я сама на Новий рік.
У березні я пішла до нотаріуса на Оболонському проспекті, того самого, у якого батько свого часу засвідчував заповіт, щоб дізнатися, як усе насправді виглядає на папері. Пані нотаріус, енергійна жінка в окулярах у червоній оправі, відкрила документи на право власності й сказала без емоцій: майстерня вже три роки повністю на Ігореві, жодного запису на моє ім'я, жодної угоди, жодного свідка того усного "поділимо". Папір не пам'ятає обіцянок, сказаних біля могили.
Я вийшла на вулицю, сіла на лавку біля трамвайної зупинки, там, де завжди пахне смаженими каштанами з кіоску на розі, і вперше після смерті батька плакала не від жалю, а від злості на саму себе — за ці два роки чекання на дзвінок, який мав прийти "як буде час".
Того самого вечора я зателефонувала Ігореві. Він узяв слухавку після четвертого гудка, на фоні чувся телевізор — футбол, коментатор кричав щось про кутовий.
— Я була в нотаріуса, — сказала я.
Тиша на іншому кінці тривала довше, ніж мала б.
— Богдано, зараз не час, у мене гості…
— Я не прошу половину майстерні, Ігоре. Я прошу за п'ятнадцять років бухгалтерії, яку робила безкоштовно, бо думала, що ми родина, а не що я волонтерю для твоєї фірми.
— Це не так…
— Це саме так.
Я поклала слухавку. Не чекала відповіді, бо вже знала, якою вона буде: чергове "мушу їхати", чергові три дні мовчання.
Тиждень — нічого. Потім смс: "Може, сядемо, поговоримо". Я пішла. Не з надією на половину майстерні — з цією надією я розпрощалась ще на лавці біля каштанів — а щоб закрити рахунок, який сама собі виставила безкоштовно.
Ми сіли в кафе на Героїв Дніпра, тому самому, де батько завжди замовляв борщ із пампушками. Ігор прийшов із запізненням на двадцять хвилин, виправдовувався заторами на мосту Метро. Замовив каву, я — воду з лимоном.
— Хочу, щоб ти знала, я не зробив цього зі злості, — почав він.
— Знаю. Ти зробив це для зручності. Це гірше.
Я дістала з сумки конверт — не з вимогою половини майстерні, а з рахунком, який підготувала разом зі своєю бухгалтеркою: п'ятнадцять років ведення обліку, оцінені за найнижчою можливою погодинною ставкою, вийшло сімсот тисяч гривень. Не для того, щоб зруйнувати йому бізнес — я розписала це на виплату впродовж чотирьох років, з відсотком нижчим, ніж у банку. Але реально, на папері, у нотаріуса, з термінами.
Ігор зблід, коли побачив суму.
— У мене немає таких грошей одразу.
— Я не хочу їх одразу. Хочу їх на папері. З підписом. Бо останні усні домовленості в нашій родині закінчились тим, що я стою сама в крамниці й рахую замовлення на Поминальну неділю, а ти граєш у більярд із тещею на Святвечір.
Він підписав. Не одразу — пішов, повернувся через три дні, але підписав, бо знав: інакше я піду до суду, а там вийшло б дорожче й довше, і всі клієнти майстерні дізналися б про це відразу, бо в Броварах чутки розходяться швидше, ніж клієнт по мастило.
Відтоді я не чекаю дзвінка від брата. Більше не планую, що скажу, якби він зателефонував у неділю. У крамниці на Героїв Дніпра тепер вивіска з моїм ім'ям над дверима — я замовила її того ж тижня, коли ми підписали папери в нотаріуса, ніби хотіла нагадати самій собі, що це я плачу оренду, я закриваю касу, я вирішую.
Ігор дзвонить час від часу, спитати про переказ, завжди вчасно, завжди з тією ж короткою фразою: "дякую, Богдано". Я вже не питаю, як справи в майстерні. Не мушу. Купую собі квітку на власний стіл, хризантему, ту саму, яку колись завжди відкладала для клієнтів, і ставлю її на підвіконня, звідки видно трамвайну зупинку й кіоск із каштанами.
