Перша зміна у кав'ярні на розі Стрийської випала мені в листопаді, коли з Карпат уже тягнуло вологим холодом, а ліхтарі на вулиці горіли через один — економили. Я, Тарас, двадцять три роки, три тижні як влаштувався офіціантом, бо стипендії на політехніку не вистачало навіть на проїзд у тролейбусі.
О пів на одинадцяту зал спорожнів, лишилася тільки одна відвідувачка — літня жінка за столиком біля вікна, чашка вже давно вихолола. Пахло кавовою гущею і мокрою підлогою, яку годину тому мила прибиральниця. По телевізору в кутку зала крутили прогноз погоди без звуку.
Хазяїн, Богдан Іванович, чоловік небагатослівний і завжди трохи роздратований під кінець зміни, кивнув у її бік:
— Ця баба щовечора тут сидить до закриття. Йди скажи — час закривати, нам ще підлогу мити.
Я підійшов. Жінка дивилася у вікно, на мокрий асфальт, на трамвайні колії, що блищали під ліхтарем.
— Перепрошую, ми зачиняємось. Може, вам щось потрібно?
Вона обернулась не одразу.
— Я просто чекаю. Хоча знаю, що він не прийде.
— Кого чекаєте?
— Сина. — Голос затремтів. — Ми сюди приходили, коли він був малий, років сім-вісім. Він любив какао з піночкою, завжди просив другу. А тепер у нього своє життя, квартира в Броварах, дружина… Про матір забув.
Щось усередині обірвалось. Мама померла, коли мені було одинадцять, і відтоді я все життя ловив себе на тому, що заздрю однокурсникам, яким мами дзвонять просто спитати, чи поїв.
— У мене завтра нічого немає, — сказав я. — Якщо хочете, можемо разом випити кави десь. Не тут, а нормально, без поспіху.
Вона глянула на мене довго, ніби перевіряла, чи не жартую, і кивнула — легко, наче боялась передумати.
Так почалося наше з Оксаною Петрівною (так її звали) щоденне побачення о четвертій дня в кав'ярні на Личаківській, вже подалі від того ресторану. Вона розповідала про молодість у Львові шістдесятих, про чоловіка-інженера, який будував заводи в Донбасі і рано помер, про мрію викладати французьку, яку так і не здійснила. Я розповідав про матір, про батька, який після її смерті замкнувся в собі й почав пити, про страх, що я нікому не потрібен по-справжньому.
Минуло два місяці. Одного разу вона не прийшла на каву. Я подзвонив — трубку не брали. Поїхав на адресу, яку вона якось назвала, — старий будинок на Кульпарківській, четвертий поверх без ліфта. Сусідка сказала: швидка забрала вранці.
Я знайшов її в лікарні швидкої на Пасічній, у загальній палаті на шість ліжок. Серце. Лікар сказав — тижні, може менше.
Я приходив щодня після пар, приносив мандарини, які вона любила, сидів біля ліжка, поки не виганяла санітарка. На третій тиждень вона взяла мою руку своїми сухими холодними пальцями і спитала тихо:
— Ти хотів би бути моїм сином?
Груди стиснуло так, що на мить забракло повітря.
— Ви та мати, якої в мене не було. А я — той син, якого вам бракувало.
Ми обнялись востаннє. Вона пахла лікарняним милом і чимось знайомим, тим запахом старих валіз, які бувають у бабусь. За вікном якраз проїхав нічний трамвай, і скло легенько задзвеніло.
Померла вона вночі, без мене, медсестра сказала — уві сні.
На похорон я подзвонив за номером, який знайшов у її записнику, підписаним "Андрій, син". Чоловік років сорока п'яти приїхав на чорному "Ленд Крузері", у дорогому пальті, спізнився на сорок хвилин.
— Ви хто такий? — спитав він мене біля труни, без жодного вітання.
— Я приходив до неї. Останні два місяці.
— Дивно, — сказав він, не дивлячись на мене. — Я їй гроші щомісяця переказував. П'ять тисяч гривень. Що їй ще треба було.
Я не відповів. Дивився на неї, вже спокійну, з руками складеними на грудях, і думав про какао з піночкою, яке він більше ніколи їй не замовить.
Через тиждень мене викликав нотаріус на Січових Стрільців. Виявилось, Оксана Петрівна ще за два тижні до лікарні переписала на мене однокімнатну квартиру на Кульпарківській — ту саму, четвертий поверх без ліфта, тридцять два квадратні метри, за документами оцінену в вісімсот тисяч гривень.
Андрій прийшов на оголошення заповіту з адвокатом, кричав щось про "чужого хлопця, який обробив стареньку", вимагав експертизу на дієздатність. Нотаріус, жінка років шістдесяти в окулярах на ланцюжку, спокійно поклала перед ним медичну довідку, підписану психіатром за тиждень до складання заповіту: дієздатна повністю, психічно здорова.
Я не сперечався з Андрієм. Просто зайшов у квартиру, коли пройшли всі формальності — це було вже у лютому, — переставив шафу, повісив на цвях у коридорі її стару чорно-білу фотографію, де вона молода й усміхнена стоїть біля Оперного театру. Ключі від тієї квартири лежать тепер у мене в кишені, і щовечора, повертаючись з пар, я їх дістаю трохи довше, ніж потрібно.
Андрій телефонував ще кілька разів, погрожував судом. Суду не було — папери виявились бездоганні. Тепер він іноді стоїть біля під'їзду, коли я виходжу, дивиться, нічого не каже. Я теж мовчу. У мене в руках сумка з мандаринами — просто звичка, купувати їх щоразу, коли йду повз ринок на Кульпарківській.
