Встигнемо і на цвинтар, і бараболю викопати — бо як зарядять дощі, все погниє в землі. Того року город удався на славу: бульба велика, суха, аж дзвенить. Оксана Гнатівна після поминок, які справили пасинки покійного, зібрала невістку й онуків на грядки. Чого сидіти склавши руки? Небіжчик з труни не підніметься, а город чекати не буде.
Марта сиділа на кухні свого київського орендованого лофту, притулившись лобом до холодної стільниці з мармурової крихти, і тихо тряслася від плачу.
— Зле мені, мамо. Ось тут, у грудях, наче цеглину поклали. Лікарка каже — тривожний розлад. Це діагноз, розумієте? Від виснаження буває.
Оксана Гнатівна стояла в дверях, зіщулившись, і крутила в руках краєчок кухонного рушника. Вона ховала за спину долоні — потріскані, з чорноземом під нігтями, які не відмивалися вже років тридцять, — щоб міська невістка з її гелевим манікюром їх не побачила. Свекруха щиро не розуміла цих сліз.
— Чого журишся, Мартусю? — озвалася вона несміливо. — Квартира тепла, орендована, зате центр. Он сережки нові, золоті, зі вставками. Холодильник новий стоїть, повнісінький. Де тут журба?
Марта після університету залишилася в столиці, вигризла собі місце в мережі аптек — «керівниця напрямку закупівель», як гордо переказувала Оксана Гнатівна сусідкам на лавці біля під'їзду в Боярці. Що там за посада насправді — уявлення не мала. Для неї головне: сидить у кабінеті з кондиціонером, розмовляє по телефону — значить, начальниця.
Сама Оксана Гнатівна була жінкою простою, у селі про таких кажуть — "не всі вдома". У школі відсиділа дев'ять класів, вимучивши вчительку алгебри до сивого волосся своєю нездатністю запам'ятати навіть формулу площі трикутника. Атестат натягли з жалю, перехрестилися й відпустили в доросле життя. Підручники вона забула швидше, ніж встигла здати останній екзамен. Але одне вміла бездоганно — торгуватися на ринку в Боярці. Продавець з молочного ряду, дядько Ашот, побачивши її здалеку, приречено зітхав і діставав з-під прилавка найкращий шматок сиру: сперечатися з цією жінкою собі дорожче. Оксана Гнатівна вміла так пустити сльозу про вдовину долю, що ціну збивала рівно настільки, щоб і собі економія була, і продавцю копійка лишилася — совість у неї теж була селянська, чесна.
З чотирнадцяти років вона працювала на молочній фермі. Потім вийшла заміж за вдівця старшого за неї на дванадцять років, народила Марту. Чоловік любив чарку і важку руку піднімав часто — і на неї, і на синів від першого шлюбу, яких вона підняла як рідних. Пасинки виросли й роз'їхалися. Тієї осені Марті виповнилося сім. Вона вже вміла миттю ховатися за піч, коли батько повертався напідпитку. Але одного разу він не повернувся зовсім.
Вони з донькою не спали до ранку, тремтячи від кожного шурхоту. А під обід у двері постукав сусід дядько Петро, м'яв шапку в руках, ховав очі. Того промозглого жовтневого дня Оксана Гнатівна стала вдовою: чоловік ішов п'яний з автобусної зупинки, впав у придорожню канаву і замерз. Коли їй сказали, вона не заплакала — лише важко видихнула:
— Слава Богу.
Бригадир дав два дні на похорон. Якраз встигли і пом'янути, і картоплю викопати, поки дощі не почалися.
Пасинки відмовилися від своєї частки хати на її користь і поїхали геть назавжди. Лишилася вона з Мартою. Жила тихо, у свої тридцять п'ять виглядала на п'ятдесят. Якось той самий Петро вночі постукав у вікно — мовляв, вдова ж, справа житейська. Оксана Гнатівна вийшла в сіни й хлюпнула йому на голову відро помиїв, приготованих для порося. Більше залицяльників не знайшлося. Навіть голова сільради боявся з нею зчіплюватися — після того як застукав її з мішком краденого комбікорму і спробував посварити.
— Скажу людям, що ти до мене в хату лазив! — тупнула гумовим чоботом. — А сам машинами зерно тягаєш!
Голова тільки сплюнув. Дурній повірять швидше, ніж йому.
Марта матір любила, але, підрісши, почала соромитися. Переїхавши до Києва, зайвий раз в гості не кликала: незручно було йти вулицею поруч із жінкою у вицвілій хустці, яка лякалася кожного тролейбуса. У Марти була пристойна посада, зарплата в конверті і однокімнатна квартира на Оболоні. Не було тільки одного — щастя в особистому. Два шлюби розпалися: один чоловік виявився ледачим, другий — з важким кулаком. Залишившись сама, вона почала марніти, лікуватися антидепресантами, куплені за рецептом у знайомої лікарки з Феофанії.
— Ти б, доню, дурницями голову не забивала, — зітхала мати, приїхавши в гості з клунком сала й помідорів. — Знайшла б чоловіка, хай навіть жонатого, та й народила б. Дитина миттю ту тугу вибʼє. Пелюшки прати ніколи буде хникати.
— Мамо, що ти верзеш! — Марта хапалася за скроні. Ну як ця темна селянка може зрозуміти глибину її страждань?
Відволіктися допомогла подруга Ілона, начальниця охорони торгового центру, жінка владна й категорична. Вона силоміць витягла Марту на дачу під Ірпінь. Компанія зібралася гамірна: мангал, вино, дитячий вереск сусідських онуків. Марта, якій від галасу стало ще гірше, непомітно вислизнула за хвіртку і побрела вздовж парканів. Сонце сідало, тягнуло димком з чужих грилів.
— Що, сумуєте?
Марта здригнулася. З-за сусіднього паркану на неї дивилися теплі, зі смішинкою очі. Над ними стирчала копиця густого кучерявого чуба.
— От і я сумую, — сказав чоловік. — Заходьте, чаю нема з ким випити.
Наче загіпнотизована, вона зайшла у двір. Далі якось усе склалося саме собою. Трав'яний чай у альтанці, тиха розмова. Долоні в Тараса виявилися теплими, голос — м'яким. Виснажена душа несподівано відтанула, і Марта лишилася до ранку. Ніхто з галасливої Ілониної компанії навіть не помітив її відсутності. Більше на ту дачу вона не приїздила — соромно було. Але пігулки пити перестала. Туга відступила.
А в серпні лікарка з Феофанії, дивлячись на аналізи, тільки головою похитала:
— Ну ти й даєш, подруго. Що робити будемо?
— Чекати на дитину, — твердо відповіла Марта, злазячи з кушетки.
Про переривання навіть не подумала.
Оксана Гнатівна, дізнавшись новину, приїхала сама, на маршрутці з Боярки, тягнучи величезну сумку на колесах — з домашнім сиром, картоплею і салом.
— Я так надумала, доню, — місила вона тісто, і воно дихало під її пальцями як живе. — Буду поки їздити, помагати. А як маля з'явиться — зовсім переберуся, поки хлопчик не підросте.
— Чому хлопчик, мамо? Я ще навіть на УЗД не була.
— А нащо мені твої апарати. Я й так бачу. Хлопчик.
Коли Марту виписували з пологового на Подолі, зустрічати приїхали Ілона з чоловіком і Оксана Гнатівна. Марта мало не впустила згорток: матір було не впізнати. Замість вічної хустки — акуратна стрижка. Замість застираного халата — сукня і туфлі на невеликому підборі.
— Це мені Ілона купила! — сяяла свекруха. — Каже, з таким візком не годиться в галошах ходити. А я, доню, ще й на роботу влаштувалась. Двірничкою в сусідньому дворі. Науки великої не треба, зате копійка своя!
Оксана Гнатівна із задоволенням орудувала мітлою, а неподалік, у затінку каштана, спав у візку маленький Тарасик — щокатий і напрочуд кучерявий.
Марта одного вечора не витримала і розповіла все матері: про випадкову ніч, про сусіда з дачі, чийого прізвища навіть не запам'ятала.
— Соромно мені, мамо. Але не шкодую.
— А чого соромитись? — Оксана Гнатівна погладила доньку по плечу шкарубкою долонею. — Ти про майбутнє думай, а не про минуле. Розумні люди поганого не скажуть, а дурних чого слухати. Я он без розуму прожила, Бог не дав. Але ж тебе вивчила. І Тарасика на ноги поставимо.
Оксана Гнатівна щиро вірила: раз їй розуму не дісталося, то з Богом можна говорити напряму. Замітаючи двір, вона тихо просила: "Господи, ти ж на мені розум зекономив — то віддай його онуку моєму. Хай щасливий буде".
Але мала вона й таємний план. Ілона якось прохопилася, що той кучерявий сусід із дачі — чоловік самотній, роботящий, розлучений давно. Оксана Гнатівна взяла справу в свої руки. У вихідні кілька разів їздила маршруткою в те дачне селище під Ірпенем. І дочекалася.
Біля воріт загальмувала стара "Шкода", вийшов кучерявий чоловік. Оксана Гнатівна сиділа на лавці неподалік. Тарас глянув на літню жінку — і серце кольнуло: так нагадувала матір, яку поховав три роки тому.
— Сидіть, сидіть, — кинувся він відчиняти хвіртку.
Зав'язалась проста розмова. Тарас зізнався, що самотній, дітей не має, і тяжко йому від цього. Оксана Гнатівна торкнулася його кучерявого чуба, як колись торкалась синових голів, і чоловік мало не розплакався від забутої материнської ласки.
— А в мене донька є, і онук Тарасик, — обмовилась вона наче між іншим і дістала телефон.
Тарас глянув на екран — і завмер. З фотографії дивилася та сама жінка, яку він шукав по всьому Ірпеню й Києву, і маленький хлопчик з точно такими ж кучерями, як у нього.
— У неї… дитина є?
— У тебе син є, дивак ти мій, — Оксана Гнатівна легенько ляснула його по плечу.
Далі — сльози, шок, обійми. Тарас забрав Марту з сином до себе, у той дім із альтанкою й трав'яним чаєм. Оксана Гнатівна, вважаючи місію завершеною, дістала старий халат і галоші — зібралася назад у Боярку. Тарас став у дверях:
— Тільки через мій труп. Ви ж обіцяли допомогти.
Довелося залишитися остаточно.
Якось Марта, повернувшись з роботи, побачила в передпокої нові кросівки.
— Мамо, ти що, бігати зібралась?
— Та яке бігати, — зашарілась Оксана Гнатівна. — Це мені Ілона з Тарасом порадили. Кажуть, у місті так пристойніше, ніж у капцях.
— Мамо, — Марта спохмурніла. — Мені здається, ти їх слухаєш більше, ніж мене. Я ж теж просила тебе перевзутись.
— Розумієш, доню, — свекруха сіла на пуфик. — Вони зі мною без розумних слів говорять. Не докоряють, що темна. Тарас, он, у школі завучем працює, а мене на "ви" називає, радиться. Я для них — людина.
У Марти до горла підкотив клубок.
— Мамо… Яка ж я була сліпа. Всі казали — простакувата, і я вірила. А ти наймудріша жінка, яку я знаю.
Марта обійняла її і заплакала. І тут же згадала, як минулого тижня Тарас у будівельному на Столичному шосе вибирав камінь для лазні. Консультант пропонував дорогий, "елітний" граніт з довгою гарантією. А Оксана Гнатівна сказала:
— Та ну його, Тарасе, поїдьмо в поле за Боярку, я там кругляки бачила — кращі за будь-який граніт.
Тарас взяв її під лікоть, і вони поїхали в поле. Ввечері він сказав Марті: "Камінь з роками перегорить і розсиплеться на пил. А маму нову не купиш і в полі не знайдеш. Хай буде, як вона хоче".
Минуло два роки. Оксана Гнатівна так і залишилась жити з ними — тепер уже в будинку в Ірпені, який вони з Тарасом добудували другим поверхом. Восени, коли Тарасику виповнилось три, прийшов лист із Боярки: сільрада повідомляла, що стару батьківську хату визнано аварійною і виставляють на знесення, а ділянку — на продаж під забудову. Двадцять соток, город, де колись копали картоплю під дощем у день похорону.
Оксана Гнатівна довго крутила той лист у руках, потім поклала його на стіл перед Мартою і Тарасом.
— Ось що я думаю, — сказала вона. — Продавайте ту ділянку. Гроші — не мені. На ім'я Тарасика покладіть, на книжку до повноліття. Дев'ятнадцять років йому чекати — то й хай чекає, як я свого часу чекала.
— Мамо, це ж твоя хата, твоя земля, — почала було Марта.
— А мені вона нащо? — Оксана Гнатівна відмахнулась. — Я тут, у вас, свій двір мету, своя грядка під вікном є. А та земля хай онуку служить. Не мені ж її з собою в труну брати.
За тиждень поїхали в Боярку втрьох — підписувати документи в нотаріуса на головній вулиці, навпроти аптеки. Оксана Гнатівна принесла з дому стару картонну папку, перев'язану мотузкою, — там лежали ще пожовклі документи на хату, ще з часів, коли пасинки відмовлялись від своєї частки. Нотаріус, молода жінка в окулярах, оформила все за годину: ділянку продали за триста двадцять тисяч гривень, гроші лягли на депозитний рахунок, відкритий на ім'я Тараса Тарасовича — до його вісімнадцятиріччя.
Виходячи з контори, Оксана Гнатівна зупинилась біля вітрини аптеки, подивилась на своє відображення в склі — коротка стрижка, охайне пальто, — і сказала, ні до кого особливо не звертаючись:
— Ну от. Тепер точно все, як треба.
Марта взяла її під руку, і вони пішли до маршрутки, а Тарас ніс сплячого сина на плечі, і кучері хлопчика лоскотали йому шию — так само, як колись лоскотали його власну матір, коли він сам був малим.
