Кухня в моїй квартирі на Різницькій пахла бузковим соусом і смальцем — я готувала гуся на Різдвяний вечір, бо через два тижні святкували п'ятиріччя нашого шлюбу з Мироном, і я вирішила зробити з цього приводу окремий стіл, хоч свято ще не настало. У духовці шкварчало, за вікном сірів грудневий Львів, десь унизу двірник шкрябав лопатою лід біля під'їзду. Я взяла фартух матері — той самий, у синю клітинку, з якого вона колись годувала мене борщем, — і подумала: сьогодні все зміниться. П'ять років я мовчала, коли Мирон дорікав мені, що я не даю йому спадкоємця. П'ять років я ковтала його слова, наче гіркі пігулки без води.
Двері грюкнули о восьмій. Я витерла руки об фартух і вийшла в передпокій з усмішкою, яку тренувала перед дзеркалом останній тиждень.
Усмішка обвалилась одразу.
На порозі стояв Мирон, а поруч із ним — дівчина років двадцяти трьох, вагітна, у розстебнутій дублянці, з якої виглядав живіт місяців на вісім. Вона тримала його під руку так, наче це вже давно її квартира, а я тут — прибиральниця, яку забули попередити про закінчення зміни.
— Ганно, знайомся, — сказав Мирон із виглядом ведучого весілля. — Це Уляна. Вона чекає мого сина. Того сина, якого ти мені за п'ять років так і не спромоглася народити.
Він розстебнув куртку, кинув ключі на поличку для взуття — навіть не глянувши в мій бік — і додав, наче жартуючи:
— Ми поживемо тут, поки не знайдемо щось своє. Ти ж не будеш проти потіснитися заради дитини?
Уляна роззулася, пройшлася коридором, зазирнула у вітальню.
— А непогано тут, — кинула вона, ні до кого конкретно не звертаючись. — Тільки оці шпалери в квіточку треба міняти, вони мене дратують.
— Поміняємо, — Мирон поцілував її у скроню. — Все поміняємо.
І тут із-за їхніх спин, тримаючи букет білих гвоздик, з'явилася Ірина Ставровна, моя теща — тобто, свекруха Мирона, точніше, я плутаю навіть у власній голові, настільки все це було абсурдним. Вона усміхалася так, ніби прийшла привітати молодят, а не застала розвал моєї родини у власній кухні.
— Ну нарешті! — заспівала вона. — Ганю, ну чого ти стовпом стала, допоможи Уляночці пакети занести, їй важке піднімати не можна. Там ще внизу сумка з дитячими речами лежить, Мирон купив блакитний комбінезончик — хлопчик у нас буде!
Вона простягнула мені гвоздики так упевнено, наче я була гардеробницею в театрі. Я взяла квіти машинально. Крапля холодної води впала на мій светр, розповзлася темною плямою.
— Мамо, ви бачите, вона навіть не рада, — обурився Мирон. — П'ять років я терпів порожнечу в цьому домі, а тепер, коли нарешті буде нормальна сім'я з дитиною, вона кисне!
Уляна пирснула сміхом, розглядаючи наші весільні фотографії на стіні так, ніби прикидала, куди їх краще прибрати.
— Ганю, ти хоч чайник постав, — сказала Ірина Ставровна з докором. — В Уляночки токсикоз, їй ромашковий чай потрібен щогодини.
Я стояла посеред власного передпокою з чужими гвоздиками в руках і слухала, як у духовці догорає гусак, якого я готувала для чоловіка, що щойно привів у наш дім вагітну коханку і назвав мене пустоцвітом при своїй матері.
І тут щось у мені клацнуло — не істерично, не зі сльозами. Тихо, як замок, коли повертається ключ.
Я поставила гвоздики на підлогу. Не в вазу — просто на паркет, біля дверей, наче то був сміттєвий пакет.
— Мироне, — сказала я спокійно, — вимкни, будь ласка, духовку. Гусак уже готовий, а мені він більше не потрібен.
Він насупився, не второпавши тону.
— Ганно, не влаштовуй сцен. Уляна втомилася з дороги.
— Я не влаштовую сцен, — відповіла я. — Я хочу, щоб ви всі троє знали дещо, перш ніж почнете обговорювати шпалери.
Я пройшла в спальню, дістала з нижньої шухляди комода теку з документами — цупку, коричневу, з якою я ще три роки тому ходила до нотаріуса на Личаківській. Повернулась у передпокій, де вони втрьох стояли купкою, наче на сімейному фото.
— Ця квартира записана на мене, — сказала я, розкриваючи теку. — Мій батько подарував мені частку в спадок ще до нашого весілля, а решту я викупила в брата за власні гроші, коли ми з Мироном тільки одружились. Ось дарча, ось договір купівлі-продажу, ось витяг з реєстру речових прав. Мирон ніколи не був співвласником — просто прописаним. І прописку я зараз же йду знімати через ЦНАП, бо, на щастя, для цього не потрібна його згода — я власниця.
Ірина Ставровна зблідла і закліпала очима, немов намагаючись зрозуміти, чи це не жарт.
— Ганю, ти що, серйозно виганяєш сина на вулицю? З вагітною дівчиною?
— Уляну я нікуди не виганяю, — відповіла я рівно. — Вона тут ніколи й не жила. А Мирон піде туди, куди піде людина, яка привела коханку в чужий дім і назвала свою дружину пустоцвітом переді мною і перед вами. У нього є мама з трикімнатною квартирою на Кульпарківській. Впевнена, там знайдеться місце для сина й майбутнього онука.
— Ганно, ти не можеш, — Мирон зробив крок до мене, і вперше за п'ять років у його голосі був не докір, а розгубленість. — Це ж і мій дім теж, я тут ремонт робив, я…
— Ти клеїв шпалери, які ще годину тому Уляні не сподобались, — сказала я. — Речі свої забереш до неділі, я дам тобі два дні. Домофон я вже сьогодні перепрограмую, а замок поміняю завтра — майстер прийде о десятій.
Я не кричала. Голос навіть не тремтів — я сама здивувалась, наскільки він був рівний, наче я читала прогноз погоди.
Уляна перестала посміхатися і потерла живіт, ніби шукаючи в ньому підтримки.
— Мироне, ти ж казав, квартира спільна, — процідила вона крізь зуби, і в її голосі вперше з'явилося щось живе, не награне.
— Спільна тільки в твоїй уяві, — відповіла я замість нього. — Раджу тобі, Уляно, при наступному чоловікові одразу перевіряти документи на нерухомість, а не вірити на слово.
Ірина Ставровна затрусила букетом уже зів'ялих гвоздик у чужих руках — виявилося, вона все ще їх тримала, забувши віддати.
— Ганю, ми ж родина, — спробувала вона зайти з іншого боку, голосом уже не наказовим, а благальним.
— Родина не приводить у гості вагітну коханку сина й не змушує невістку варити для неї ромашковий чай, Ірино Ставровно, — сказала я. — Гусака заберіть із собою, до речі. Мені шкода, що він пропаде.
Я вийшла на кухню, вимкнула духовку, дістала гусака — золотисту, ще парувату тушку, яку готувала для вечора, що мав врятувати мій шлюб, — і винесла її в передпокій у формі для запікання, обгорнутій рушником.
— Тримайте, — простягнула я форму приголомшеній Уляні, яка машинально її прийняла, як щойно перед тим я прийняла її гвоздики. — Заслужили.
Вона стояла з гарячою формою в руках, не знаючи, куди подіти очі. Мирон дивився на мене так, ніби бачив уперше за п'ять років — і, мабуть, справді бачив.
Я зачинила за ними двері, дійшла до кухонного столу, сіла на табуретку й довго дивилася на плямку брусничного соусу, що засохла на скатертині. Потім витягла телефон і зателефонувала майстру з ремонту замків — домовилась на завтрашній ранок, на десяту, як і обіцяла.
За вікном тихо падав сніг, обіцяючи Львову білі Різдвяні свята — уже без гусака на моєму столі, зате в цілком своїй квартирі.
