Я ніколи не думала, що власний син підпише папірець, через який я втрачу дах над головою. Але все по порядку.
Мені шістдесят два. Я живу в Києві, на Лук’янівці. Двокімнатна квартира в старому будинку на вулиці Багговутівській, з високими стелями, з балконом, що виходить на занедбаний яблуневий сад. Двадцять сім років тому ми з чоловіком отримали цю квартиру від заводу, де він пропрацював усе життя. Через вісім років чоловіка не стало. Серце. Вранці пішов на зміну, ввечері мені подзвонили з прохідної. Я підняла сина сама — йому тоді було п’ятнадцять.
Андрій виріс, вивчився на програміста, одружився. Невістку звати Олена. Вона з Харкова, але переїхала до Києва ще студенткою. Працює в банку, на керівній посаді. Я знала, що вона дівчина з характером: чітко знає, чого хоче, і не любить, коли щось іде не за її планом. Але я й подумати не могла, що цей характер колись обернеться проти мене.
Коли вони побралися, я сама запропонувала: живіть поки що в мене. Квартира простора, мені одній багато місця не треба. Доки назбираєте на власне житло. Олена тоді сказала: «Дякую, Галино Іванівно». Поцілувала мене в щоку. Від неї пахло якимись дорогими парфумами, і я ще подумала: добре, що в сина така доглянута дружина.
Вони прожили в мене чотири роки. Народилася Варвара. Я няньчила онуку, поки батьки працювали. Варила їм борщі, пекла шарлотку щонеділі. Відкладала з пенсії — то Варці на візочок, то на зимові чобітки. Олена приймала все це як належне. А я не нарікала. Бо думала: заради онуки — все витерплю.
Півтора роки тому вони нарешті купили власну квартиру. У новобудові на Осокорках, в іпотеку. Я тихенько раділа: нарешті залишуся сама, у своїй тиші, зі своїм порядком. Провела генеральне прибирання, переклала речі, постелила свіжу білизну. Вперше за довгий час сіла на балконі з чашкою кави й просто дивилася на садок. Був травень, яблуні стояли білі-білі.
Але через місяць Олена прийшла з розмовою.
— Галино Іванівно, у нас іпотека під чотирнадцять відсотків. Перший внесок позичали в батьків. Якщо ви перепишете квартиру на Андрія, ми зможемо рефінансувати кредит під заставу цього житла. Платіж стане вдвічі меншим.
Я дивилася на неї і не могла зрозуміти, що вона каже.
— Тобто як — переписати?
— Ну, оформити дарування. Це формальність. Ви ж однаково тут живете і житимете. Просто юридично власником стане Андрій.
— А чому на Андрія? — спитала я.
Олена подивилася на мене так, ніби я запитала якусь дурницю.
— Бо він ваш син.
Я відмовила. Сказала, що не готова. Що це якось… зарано. Олена тоді нічого не відповіла. Просто всміхнулася кутиком рота і сказала: «Ну, подумайте». І пішла.
А через тиждень до мене прийшов Андрій. Син. Моя кровинка. Сів на кухні, підпер щоку рукою — як у дитинстві, коли хотів щось випросити.
— Мам, ну ти ж розумієш, що нам важко. Варка росте, їй окрему кімнату треба. А платіж нас душить. Ми ж не виженемо тебе. Ти ж наша мама.
Я подивилася в його очі. І здалася. Бо він дивився на мене тими самими сірими очима, що й у дитинстві. І я подумала: «Це ж мій син. Він не зрадить».
Дарчу оформили в листопаді. Нотаріус — приємна жінка років п’ятдесяти — ще раз перепитала, чи я все усвідомлюю. Я кивнула. Андрій стиснув мою руку під столом. Олена стояла біля вікна і дивилася на дощ.
А через пів року вони подали на розлучення.
Не знаю, що там у них сталося. Може, Олена знайшла когось на роботі. Може, просто дістала Андрія своїми вимогами. Але розлучення було тихе, без сварок. Вони навіть не сварилися при мені.
А потім виявилося, що квартира моя — тепер їхня спільна власність. Олена подала до суду на поділ майна. Бо дарування — це ж не спадок. Це вже було нажите в шлюбі.
Я найняла адвоката. Останню тисячу доларів, що відкладала собі на похорон, віддала йому. Він сказав: «Галино Іванівно, шанси є, але чесно — їх небагато. Дарування в суді не оскаржити».
Суд тривав дев’ять місяців. Дев’ять місяців я прокидалася о четвертій ранку і лежала з розплющеними очима, дивлячись у стелю, на тріщину, що йшла від люстри до вікна. Думала: ось зараз, цієї весни, я пофарбую балкон. Ось тут я повісила портрет мами. Тут я виростила сина.
У червні суд виніс рішення. Квартира переходить Олені. Я маю виселитися до першого жовтня.
Олена прийшла наступного дня. У білосніжній блузі, з папкою в руках. Стала біля дверей, навіть не роззулася.
— Галино Іванівно, я не хочу, щоб ви про мене погано думали. Але це моє право за законом. Ви ж це тепер розумієте?
Я стояла біля кухонного столу і витирала руки рушником. Рушник був старий, з вишивкою — ще свекруха вишивала. Я провела по ньому долонею.
— Що ти хочеш, Олено?
— Я хочу допомогти. У мене є варіант. Кімната в гуртожитку на Теремках. Дев’ять квадратних метрів. Зручності в коридорі. Ви ж одна, вам багато не треба.
Я дивилася на неї і думала про балкон. Про те, як минулої весни сиділа там з кавою. Як пахли яблуні.
— А Варвара? — спитала я. — Ти дозволиш мені її бачити?
Олена зітхнула. Так, як зітхають, коли треба пояснити дитині очевидну річ.
— Галино Іванівно, у дитини тепер буде своє життя. Не треба її травмувати цими всіма… перипетіями. Ви ж не хочете, щоб вона бачила, як бабуся живе в комірчині?
Ось тоді в мені щось клацнуло. Не в голові. В грудях. Я відчула, як пальці самі собою стиснулися в кулак — і так само самі розтиснулися.
Я пішла в кімнату, витягла з-під ліжка коробку з-під взуття. Там лежали документи. Я повернулася на кухню і поклала перед Оленою папку.
— Що це? — спитала вона.
— Це договір. Я його вчора підписала.
Олена відкрила папку. Я бачила, як вона читає — швидко, професійно, по діагоналі. Як у банку.
— Що за маячня? — спитала вона. — Яка оренда? Кому ви здали квартиру?
— Не здала. Продала.
Вона підвела голову. Вперше за весь час, відколи я її знаю, в її обличчі не було жодного виразу. Порожня маска.
— Ви не можете продати квартиру. Вона моя.
— Ні, Олено. Вона була моя. А потім стала твоя через суд. Але суд набирає чинності через тридцять днів після рішення. Я встигла.
Я сіла на табурет. Ноги тримали погано.
— Я продала її сусідові знизу. Пану Коваленку. Знаєш його? Він уже давно хотів розширитися. Продала за вісімдесят п’ять тисяч доларів. Трохи дешевше ринкової, зате він оформив усе за три дні.
Олена дивилася на мене, і я бачила, як у неї на скроні пульсує жилка.
— Але ж квартира… — почала вона.
— А квартира тепер його. І за документами — все чисто. Дарчий я скасувала ще до рішення суду. Адвокат порадив. Він же мені й допоміг усе переоформити.
Це була правда. Мій адвокат — чоловік, якому я заплатила останні гроші, — виявився не таким уже й поганим. За тиждень до суду він відшукав у справі одну деталь. Помилку в дарчій. Неправильно вказаний кадастровий номер. Документ можна було визнати недійсним. Він не став чекати рішення суду. Встиг подати зустрічний позов.
— Куди ви поїдете? — спитала Олена. Вона все ще тримала папку, але пальці в неї були білі, — Де ви житимете?
— А це вже не твоя справа, — сказала я. — Але якщо тобі так цікаво — я купила будинок у Стоянці. Невеликий, сорок п’ять квадратів. З піччю, з городом. Варварині гойдалки вже там стоять.
Я встала і підійшла до дверей. Відчинила. Олена подивилася на мене, на папку, знову на мене. Потім вийшла. На порозі обернулася:
— Андрій знає?
— Він підписав згоду на скасування дарування ще місяць тому. Того дня, коли ти подала на поділ майна. Син усе-таки зрозумів, кого він привів у мою хату.
Олена пішла. Точніше — втекла. Цокали підбори по сходах, грюкнули двері під’їзду.
А я сіла на балконі. Яблуні вже відцвіли. Але пахло липою — густо, солодко. І вперше за дев’ять місяців я вдихнула на повні груди.
Увечері я набрала Варвару. Трубку взяв Андрій.
— Мам? Ти де?
— Вдома, синку. Ще вдома. Але в суботу приїжджай по ці речі — я тітки Галя переїжджає. Варку привозь. Скажи їй, що бабуся тепер має садок. І гойдалку. І що тепер їй буде де гратися.
Андрій мовчав. Я чула, як він дихає.
— Мам, я…
— Не треба, сину. Приїжджай у суботу.
І я поклала слухавку.
Тепер у мене маленький будинок у Стоянці. Піч я топлю дровами. Город засадила полуницею. Минулого тижня приходив сусід, дядько Тарас, допомагав перекривати дах. Варвара приїжджає щосуботи. Вона бігає по траві босоніж, а я стою на ґанку і дивлюся.
Олені я не бачила з того дня. Знаю тільки, що вона лишилася в іпотеці на Осокорках. Сама.
А мій балкон на Багговутівській… Того балкона більше немає. Пан Коваленко зніс його першого ж дня. Сказав, що робитиме там кабінет.
Але я не сумую. Бо є гойдалка. Бо є полуниця. Бо в суботу приїде Варвара.
А з балкона я дивилася на яблуні одинадцять років. Досить.
