Олег простояв на ґанку хвилин десять, поки зрозумів, що ніхто не збирається відчиняти.
Він ще раз натиснув на дзвінок. Потім постукав кулаком по металевих дверях — так, що відлуння покотилося по всьому провулку. Сусідський пес у дворі через паркан зайшовся гавкотом, за ним загавкало ще двоє, далі, аж біля ставка. А двері — ні звуку.
Тоді Олег відступив на крок, озирнувся на вікна. На кухні світилося. Горіла настільна лампа в його колишній кімнаті, у тій, що виходила вікнами на старий горіх. За фіранкою смикнулося — і згасло.
— Та відкрийте ж! — крикнув він. — Мамо! Я ж знаю, що ви вдома!
Листопад стояв мокрий. Пахло прілим листям і димом з чиєїсь грубки. Чернігів у таку пору весь у тумані, цей провулок на Бобровиці — особливо. І треба ж було йому пертися сюди в неділю ввечері, після зміни на СТО, з голими руками і з дурною надією, що якось воно все саме розсмокчеться.
Не розсмокталося.
Він дістав телефон, набрав. Довгі гудки. Ще раз. Ще. І коли вже майже скинув — трубку підняли.
— Олю, — сказав він. — Це я.
У трубці мовчали. Тільки чути було, як десь у глибині дому бубонить телевізор. «Голос країни» чи щось таке. Знайоме, рідне, з чим він прожив вісім років, а тепер — наче з іншого життя.
— Олю, давай не так. У мене ж машина в ремонті. Мені завтра на роботу в Поліське, а автобус о п'ятій ранку туди не заїжджає — тільки по трасі. Ти ж знаєш. Дай я хоч переночую, а?
І тут вона заговорила. Тихо, але так, що кожне слово дзвеніло, мов краплі по залізному підвіконню:
— Олеже, ти мені півтора року тому сказав, що діти тобі не пріоритет. Півтора року, — повторила вона. — Ти виїхав звідси з валізою посеред ночі. Ти лишив нас на мамину пенсію. А тепер що? Протверезів і згадав, де твоя хата?
— Я ж аліменти шлю!
— Дві з половиною тисячі на місяць. За двох хлопчиків. Олеже, ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує взутися в школу? Тобі ж Володя в серпні подзвонив, попросив кросівки. Ти сказав: «Хай походиш у тих, що є». У нього підошва відклеїлась, він на твоїх очах її підв'язував дротом. А ти сказав — хай походить.
— Я не пам'ятаю такого.
— А я пам'ятаю.
Олег стояв і дивився, як сусідський кіт перебігає дорогу. Чорний, мокрий, з піднятим хвостом. Перебіг — і зник у дірі під парканом.
Треба було щось казати. Щось таке, від чого вона розчиниться, як двері, як усі ті роки знайомства, коли він умів говорити. Умів же. Колись.
— А де діти? — запитав він.
— Сплять, — відповіла Ольга. — У Вови температура три дні трималась. Ми в четвер у лікаря були, вітамінки прописали, антибіотик. Я відпрошувалась з пекарні. А ти що? Ти на день народження йому навіть не подзвонив.
— Дзвонив же!
— Це було сім хвилин і сорок секунд. У мене телефон записав. Ти запитав, що подарувати, я сказала — тисни на запчастини, не тупи. Знаєш, що він відповів? «Та він у тих ваших цих… — і все». Ось твій син. Ось твій подарунок.
Олег стиснув телефон. Десь на дні грудної клітки піднімалося щось зле, знайоме, як дим.
— Олю, не треба мені зараз оце все. Втомився я. Дай ключ, переночую і поїду.
— Ключ? — перепитала вона.
— Ну так. Від дому ключ.
— Нема в тебе більше ключа, Олеже. Я замки поміняла ще в березні. Коли ти востаннє приїжджав і вигріб з ящика в коридорі всі гроші, які я на комуналку відкладала. П'ять двісті вісімдесят. Пам'ятаєш? Ти ще казав — «віддам з зарплати».
— Я ж віддав!
— Ні. Ти прислав тоді дві тисячі аліментів і сказав, що вони «на все». Так от. Замки я поміняла. І хвіртку нову поставили, коли ти бетонний стовпчик зачепив бампером. Пам'ятаєш? Ну звісно, не пам'ятаєш.
Стало холодно. З вулиці потягнуло туманом зі ставка, і він просочився під куртку.
— А що мені тепер робити? — спитав Олег.
— Чоловіче, — вона зітхнула. І в цьому зітханні було не зло. Щось гірше — втома, якій уже байдуже. — Їдь до своєї. Вона з тебе пил здуває. Хай вона тобі й стелить.
— Не смій її чіпати.
— А я її й не чіпаю. Мені до неї діла нема. Мені до тебе діла нема. Я тобі одне скажу: є люди, яким просто не варто було мати дітей. Ти один із них.
Це вдарило. Він навіть не знав, куди. Просто в якийсь нерв, захований глибше за всі слова.
— Ти ще пошкодуєш, — сказав він.
— Можливо, — спокійно відповіла вона. — Але не сьогодні.
І поклала трубку.
Олег постояв іще трохи. Підняв голову. Горіх, який він садив ще з батьком, стояв у темряві, наче хтось. Голе гілля, мокре, чорне. На траві валялося кілька волоських горіхів — великих, у позеленілій шкаралупі. Він підняв один, покрутив у пальцях. Холодний.
І вперше за півтора року з ним щось сталося. Не з ним, а в ньому. Наче хтось викрутив зі спини тугий болт, на якому трималася вся його впевненість, що все можна виправити, як кардан — підтягнув гайку, й поїхало далі.
Не поїде.
Він поклав горіх у кишеню, вийшов за хвіртку — і вперше помітив, що замок на ній справді новий. Навісний, тугий, з блискучим дужком. Він його навіть не пам'ятає. А стояв перед ним десять хвилин і не бачив.
Телефон у руці пискнув. Повідомлення. Ольга. Він відкрив.
«Я не хочу, щоб ти ночував біля дому. Їдь. Будь чоловіком, яким тебе вважають на роботі».
Друге повідомлення, за хвилину:
«І не телефонуй більше. Не треба. Дітей я рощу сама. І ростила сама з першого дня, навіть коли ти був поруч».
Він дивився на ці слова на екрані. Екран світився в тумані синюватим. Пальці замерзли настільки, що не попадали по клавішах. Він хотів написати щось. Щось таке, щоб востаннє. Щоб вона зрозуміла.
Написав: «А я все одно приїду завтра».
І одразу побачив, що повідомлення не відправилось. Одна галочка. Другої нема.
Він подивився ще раз на темні вікна. На кухню, де світилося.
І пішов.
А коли дійшов до траси, зупинився біля зупинки, де висів обшарпаний розклад, і дістав з кишені той горіх. Волоський. Важкий. Він садив це дерево з батьком навесні вісімдесят сьомого. Йому тоді було дев'ять. Батько сказав: «Це дерево переживе нас обох. Тільки поливай його, коли сухо».
Він не поливав. Ніколи.
Олег поклав горіх на лавку під зупинкою. Хай хтось інший розіб'є. Хай хтось, кому воно потрібне, посадить. А йому треба було дзвонити начальнику зміни й казати, що завтра він вийде о сьомій, а не о шостій, бо автобус із Бобровиці не заїжджає в Поліське по трасі. Проста робоча правда. Іншої він зараз не потягне.
