Я стояв біля вікна, дивився, як за вікном мерехтить ліхтар біля під’їзду — уже третій день блимає, ніби от-от згасне. На плиті сичала яєчня, на столі — дві чашки, одна з вищербленим краєм, мамина. Вона завжди казала: «Артемчику, не викидай, це на щастя». І я не викидав уже, мабуть, років п’ятнадцять.
Телефон завібрував. Мама.
— Артемчику, ти ще не в дорозі? Я щось себе недобре почуваю.
Я глянув на Марту. Вона саме вийшла з ванної, і я на секунду забув, що мав сказати. На ній була та темно-синя сукня, яку я колись сам їй вибирав у Львові, на площі Ринок, вісім років тому. Тоді вона крутилася перед дзеркалом у маленькій крамничці, а я дивився на неї і думав: ось вона, моя жінка. Тепер ця сукня наче трохи пригасла.
— Мамо, я зараз не можу. У нас із Мартою вечеря.
У слухавці — коротка пауза. Я добре знав цю паузу.
— Ну звісно. Я стара, кому я потрібна.
Сім років шлюбу навчили мене одному: є речі, які простіше не пояснювати. Я згорнув яєчню на тарілку, сів. Марта подивилася на мене так, як дивиться людина, яка щось давно зрозуміла і втомилася чекати, поки зрозумію я.
— Це вона дзвонила?
— Вона. Каже, недобре їй.
Марта взяла виделку, покрутила в пальцях. Микола, наш сусід знизу, знову ввімкнув свою «Дискотеку 80-х» — я чув кожен бас, ніби він грав у нашій квартирі. Марта поклала виделку на стіл, акуратно, мов вона була скляна.
— Ти поїдеш.
Це не було запитання. Це був вирок, винесений без суду, зате з багаторічною практикою.
— Вона сама, — сказав я. — Їй справді може бути зле.
Марта нічого не відповіла. Встала, забрала свою сумку зі спинки стільця, і я чомусь помітив, як у неї з рук мало не випав той маленький білий конверт, який вона весь вечір крутила в руках. Я не спитав, що там. Зараз я розумію, що саме цей момент і був тим самим поворотом, але тоді здавалося, що все це можна буде пояснити завтра.
Мама відчинила одразу, ніби стояла під дверима з телефоном у руці.
— Ой, нарешті! Я вже думала, ти до ранку їхатимеш.
Вона була у своєму незмінному бордовому халаті з лебедями на грудях, на голові — наче свіженька хімічна завивка. Для людини, яка «зле почувається», виглядала вона бадьоро. Але я звик. Так було завжди: мама почувалася рівно настільки погано, наскільки я був далеко.
— А де твоя… ну, — вона завжди так казала про Марту. Не на ім’я, а отак: «ну ця твоя».
— Вона вдома.
— А чому ти сам?
Я не став відповідати. У коридорі пахло тим самим, чим пахло тут завжди — старим паркетом, пилом і трохи валеріаною. Мама провела мене на кухню, поставила переді мною тарілку з пісочним печивом, яке сама пекла ще, здається, на Великдень.
Вона говорила. Про сусідів, про ціни на ринку, про те, що її ділянка за містом уже заросла, бо мені «ніколи туди з’їздити». Я кивав. Це був мій звичний режим: кивати, підтакувати, підсовувати ближче тарілку, коли вона замовкала.
— У вівторок мені треба до лікаря, — сказала вона десь близько десятої. — Самій страшно.
У вівторок у мене була співбесіда на нову роботу. Та, якої я чекав три місяці. Марта про це знала. Мама — ні. Тобто, я їй казав, але вона не слухала. Вона ніколи не слухала того, що не стосувалося її безпосередньо.
— Добре, — сказав я.
І отут щось у мені вперше за сім років сіпнулося. Не голосно, не драматично — просто щось усередині, наче струна, яку зачепили випадково. Я подумав про Марту. Про її сукню. Про той білий конверт.
Я повертався додому близько першої ночі. Нарешті вдалося вкласти маму, і вона заснула під улюблений серіал, який безперервно крутився на старому каналі «УТ-1». Я обережно зачинив двері, перехрестився в темному коридорі і вийшов на вулицю.
Наше місто в цей час завжди здавалося мені порожнім і якимось чужим. Але то було не головне. Головне — у під’їзді, на третьому поверсі, біля наших дверей, на килимку лежав той самий білий конверт.
Я сів навпочіпки. Підняв. Усередині — листівка, звичайна, з квітами і якимось стандартним «з річницею». Від руки, дрібним Мартиним почерком:
«Сім років — це багато, коли рахуєш дні. І мало, коли рахуєш любов. Я втомилась бути третьою, хоч і мала б бути першою».
Я перевернув конверт. На звороті, нижче, було дописано вже поспіхом, наче на ходу:
«Не шукай мене».
Я стояв посеред сходової клітки, тримаючи той конверт обома руками, і не міг поворухнутись. Не через драми — а тому, що я вперше в житті не знав, що робити. Не тому, що мав вибір між мамою і жінкою. А тому, що тільки тепер зрозумів: я ніколи й не ставив це як вибір. Для мене все було вирішено ще тоді, коли я вперше не сказав: «Мамо, я сьогодні не можу». А потім другий раз. А потім сто п’ятдесятий.
Марта поїхала не в нікуди. Вона поїхала до сестри, в Коломию. Я знав це, бо через два дні отримав від неї повідомлення: «Забереш речі до кінця місяця. Я буду в суботу».
І в суботу я стояв у нашій же квартирі й дивився, як вона складає одяг у величезну клітчасту сумку. Складала спокійно, як людина, для якої все давно вирішено.
— Я не хотів, щоб так сталося, — сказав я.
Вона навіть не обернулась.
— Я теж. Тому я і їду.
Вона поставила сумку біля дверей, підійшла до комода, витягла маленьку теку з документами. Розлучення в Україні — справа нешвидка, але якщо обоє згодні, то через РАЦС можна впоратись за місяць, якщо немає дітей і майна. Дітей у нас не було. Майно — квартира, яка була мамина і яку вона завжди нагадувала мені «берегти від чужих».
— Я подала заяву, — сказала Марта. — Через п'ять років ти скажеш собі, що я була права.
Вона взяла ключі, покрутила на пальці той, від нашої квартири, акуратно зняла його з кільця. Поклала на тумбу в коридорі. Туди, де завжди лежав мій гаманець.
Я дивився на той ключ і думав про те, що він важить більше, ніж усе, що я будь-коли тримав у руках.
Марта вийшла. Через пів години мама подзвонила і запитала, чому я не приїхав на обід.
— Була в тебе, — сказав я. — Була й пішла.
— Хто?
— Ніхто.
Я стояв біля вікна, дивився, як за вікном двірник мете старе листя, і зрозумів, що нарешті відповів чесно.
Мама замовкла. На тому кінці чути було, як працює телевізор. Потім вона сказала тихо:
— Артемчику, а я тобі казала, що ця твоя не наша людина.
Я набрав повні груди того пильного, рідного, маминого повітря — і видихнув.
— Мамо, — сказав я, — а я нашою людиною так і не став.
І вперше за сім років повісив слухавку першим.
У коридорі, біля дверей, лежала її гумка для волосся — маленька, темно-синя, під колір сукні. Я підняв її, поклав до кишені, відчинив двері й вийшов.
Світло в під'їзді так і не полагодили. Що ж, хоч якась стабільність.
