Я стою біля вікна, кручу в пальцях телефон, екран гасне. За вікном — листопадовий Київ, мокрий асфальт на Контрактовій, трамвай повзе по мосту. Я набираю маму вже втретє за вечір. Третій раз. Скидає.
А почалося все з того, що я сім років тому виїхав у Полтаву. Робота. Зарплата вдвічі більша, ніж у столиці, квартира від підприємства. Мама тоді сказала: «Їдь, синку, чого сидіти на місці». А тепер — скидає.
Мені тридцять чотири. Я — інженер-технолог на заводі, зміни по дванадцять годин, руки вічно в мастилі. І я не дзвоню їй щодня. Не тому, що не хочу. А тому, що після зміни я падаю на ліжко, і в моїй голові гуде один суцільний верстат.
Мама вважає інакше. Їй сімдесят два. Вона вірить, що хороший син телефонує матері щовечора. Так робили її подруги, так робила її мати, так робила вона сама, коли жива була баба Ганя. І тому щовечора вона чекає на мій дзвінок. А я щовечора не дзвоню. І от сьогодні — скидає.
Перший дзвінок вона скинула о сьомій. Другий — о дев'ятій. Я подивився на годинник — одинадцята. Набрав знову. Гудки. Один. Другий.
— Ти щось хотів? — голос у неї такий, ніби я попросив грошей у борг.
— Мам, ти чого трубку не береш?
— Не беру, бо не хочу. Тобі ж теж не завжди хочеться зі мною говорити.
У мене починає пульсувати в скроні. Я виходжу на незасклений балкон. Холодно, аж зуби зводить. Знизу, з вулиці, хтось кричить на кондуктора, собака гавкає біля нашого під'їзду. Я стою в одній футболці й не відчуваю холоду.
— Мам, я працював. У мене була аварія на лінії. Я заміняв двох людей.
— А я зранку до вечора думала: подзвонить — не подзвонить. Обіцяв же вчора. Сказав: «Завтра наберу». І не набрав.
Обіцяв. Набрав. Тільки о пів на дванадцяту. Бо так склалося.
— Мам, я не можу дзвонити тобі щодня. Ну фізично не можу. Мені інколи хочеться просто лягти і заснути, і ні з ким не говорити.
Вона мовчить. Я чую, як у неї на кухні шумить вода — певно, чайник гріє. Той самий чайник з облупленим боком, що стоїть у неї ще з дев'яностих. Вона ніколи не викидає речей, які працюють.
— То не телефонуй, — каже вона тихо. — Я переживу. Я все життя сама переживала.
— Мам, ну перестань.
— А що перестати? — голос стає дзвінким, таким він буває, коли вона ось-ось заплаче. — Я тобі чужа людина? Тобі що, важко набрати номер і сказати: «Мамо, я живий»?
— Мені важко набрати номер і сказати: «Мамо, я живий», коли я падаю з ніг і в мене голова не варить.
Вона скидає. Просто скидає, на півслові. Я стою на балконі, кручу в пальцях цигарку, яку хотів уже не курити. Курю. Затягуюсь раз, другий. Дим іде в темне небо, там десь високо літак блимає червоним вогником. Куди летить? Кому Його хтось чекає?
Я повертаюся в кімнату. На столі — тарілка з недоїденими варениками, які я сьогодні наліпив собі на два рази. Тісто вийшло товсте, м'ясо сухе. Мамині набагато кращі. Вона вміє розкачувати так, що краї тонкі, як папір.
І тут я думаю: а якщо зараз зібратися і поїхати? До Полтави нічним автобусом п'ять годин. Завтра в мене вихідний. Я можу вранці подзвонити у двері з букетом хризантем — вона їх любить, ті, що по сорок гривень за гілку біля метро. Сказати: «Мамо, я приїхав». Але вона ж спитає: «Чого це ти приперся серед ночі?» І буде права.
Є інший варіант. Взяти таксі до залізничної станції. Є ще один. Просто не подзвонити завтра. І післязавтра. І нехай вона подумає, що я образився. Вона тоді передзвонить сама. Так було тричі за ці сім років. Вона завжди перетелефоновує першою, коли ми сваримося. І щоразу це звучить, як поступка.
Але щось сьогодні не дає мені зробити жодного з цих варіантів. Я просто дивлюся на телефон, і мені стає страшно. По-справжньому страшно. Бо їй сімдесят два. Бо я раптом ловлю себе на тому, що не пам'ятаю, коли чув її сміх. Не кашель, не зітхання, не бубніння про пенсію — а сміх. Щирий, розкотистий, той, що був у неї, коли ми на вихидних їздили на дачу і вона вчила мене пекти яблучний пиріг. Вона тоді сміялася, що в мене руки з дупи ростуть, але пиріг вийшов добрий.
Я беру свою стару куртку з полиці, накидаю на плечі, не застібаючи. Виходжу з квартири, замикаю. В під'їзді пахне вареною капустою — сусідка з п'ятого поверху знову щось готовить на завтра. Спускаюся на перший поверх, відчиняю двері. Місто гуде мені назустріч: десь далеко сирена, біля будинку грюкнули дверцята машини.
Я набираю ще раз. Гудок. Другий. Третій. Вона бере.
— Що? — голос втомлений.
— Мамо, я зараз приїду. Завтра зранку.
Пауза. Я чую, як вона перекладає телефон з однієї руки в іншу. Як ставить чашку на стіл.
— Не приїдеш, — каже вона. — Це заради чого? Знову сваритися?
— Приїду. Вже купив квиток.
Брешу. Квитка ще немає. Але я стою навпроти нічного кіоску біля метро, і в його вікні висить розклад автобусів. Я бачу його навіть крізь запотіле скло. Рейс на Полтаву за годину. Треба встигнути.
— Сину, — вона зітхає, — я ж не хочу, щоб ти отак кидав усе. Я тільки хочу, щоб ти інколи згадував, що я в тебе є.
— Мамо, — я глибоко вдихаю, і повітря з присмаком дощу йде всередину, — я не те, що згадую. Я набираю тебе по три рази за вечір, як останній дурень, бо не можу вкласти в голову, що ти не хочеш брати слухавку.
— А ти, коли не дзвониш, — вона раптом говорить швидко, ніби давно тримала це в собі, — я не можу спати. Лежу і думаю: може, ти в лікарні, може, з тобою щось. У тебе виробництво, в тебе верстати. А ти зранку до ночі на ногах. Як воно, сину? Як воно там, на роботі?
І я розумію, що вона не вимагає від мене щоденних звітів. Вона просто хоче доказати мені, що я живий. А ще — що вона має право боятися за мене. Бо я в неї один. І більше в неї нікого немає.
Я підходжу до кіоску. Старий в'язаний пуловер на продавчині, вона сопе в настільну лампу. Купую квиток. Сорок хвилин до відправлення. Стою на пероні, і вперше за вечір холодно мені по-справжньому.
— Виїжджаю, — кажу в трубку. — Не готуй нічого. Я візьму хліб і ковбасу в дорозі.
— Я наліплю вареників з вишнями, — каже вона, і я нарешті чую в її голосі не втому, а життя. — Я вмію швидко. Ти ще в автобусі, а в мене вже буде тісто.
Я не відповідаю. Просто стою і дивюся, як пожовклий каштан падає на мокрий асфальт, і як світло від вітрини лягає на нього жовтим прямокутником.
У автобусі пахне кавою і старими чохлами. Я сідаю біля вікна. Пишу їй повідомлення: «Не лягай. Скоро буду». Вона відповідає одним словом: «Добре».
Коли автобус виїжджає з Києва, я вимикаю екран. В голові порожньо. Тільки одне: у мене немає нічого, крім цієї жінки, яка зараз місить тісто на кухні, і мені треба вберегти її від самотності. Не щодня. Але сьогодні обов'язково.
І десь о четвертій ранку, коли автобус в'їде в Полтаву, я побачу, як у її вікні на третьому поверсі горить світло. І це світло означатиме, що вона не лягла. Не лягла і чекала на мене.
«Чи повинні дорослі діти телефонувати батькам щодня?» Я відповім собі на це питання не сьогодні. Напевно, ніколи не відповім. Але є речі, які не потребують відповіді. Вареники. Чайник з облупленим боком. Світло у вікні.
Я приїду наступного ранку, коли місто ще сіре. Вона зустріне мене біля під'їзду, кутаючи руки в старий халат. Подивиться — і я побачу, як вона мружиться від утоми, а потім все-таки посміхається.
— Ну що, герой, — скаже вона, — вареники холонуть.
І я з'їм цілу миску. А потім залишуся ще на ніч.
А потім повернуся до Києва. І наступного вечора подзвоню. Не тому, що повинен. А тому, що хочу.
