Я двадцять три роки продаю тут хліб і булочки з маком, тому знаю в обличчя майже всіх, хто живе на цій вулиці. І пані Ярославу теж знаю — вона заходить щовівторка і щоп'ятниці, рівно о пів на дев'яту, бере одну франзолю і два круасани, і завжди платить готівкою, хоч термінал у мене вже років зо три стоїть.
Того ранку вона стояла біля вітрини з тістечками, а я саме перекладала лоток з пампушками, коли до неї підійшла дівчина — молода, у синьому пальті, з тих, що приїжджають з Києва на закарпатські вихідні і фотографують кожну шибку в старому місті. Дівчина, видно, хотіла зробити комплімент, бо посміхалась щиро. Але сказала таке, що я аж лопатку відклала:
— А як воно — почуватися старою?
Пані Ярослава випросталась, ніби їй наступили на ногу.
— Старою? — перепитала вона таким тоном, що дівчина зашарілась і мало круасан не впустила з рук.
— Ой, вибачте, я не так хотіла… Просто ви завжди така спокійна, елегантна, і я подумала…
— Спокійна. — Пані Ярослава хмикнула і взяла свою каву на винос, яку я вже встигла їй налити. — Спокій — це не вік, дитино. Це те, що заробляєш.
Вона сіла за столик коло вікна, той, що завжди трохи хитається, бо ніжка коротша. Дівчина, повагавшись, сіла навпроти, ноутбук відсунула вбік.
— Ви образились, — сказала дівчина. — Я не хотіла образити.
— Я не образилась. Мене дратує, коли слово «стара» кажуть як діагноз. — Пані Ярослава розмішувала цукор, якого туди насправді не клала — звичка ще з тих часів, коли цукор економили. — Скільки, по-твоєму, мені років?
— Не знаю… шістдесят п'ять?
— Сімдесят один. І знаєш що? Три роки тому мені було шістдесят вісім, і я не думала, що доживу до сімдесяти одного.
Дівчина завмерла з чашкою в руці.
— Чому?
— Тому що в лютому дві тисячі двадцять третього мені знайшли пухлину в грудях. Ліву. Три сантиметри. — Пані Ярослава сказала це рівно, без надриву, наче диктувала адресу. — Операція, хімія, шість місяців я не впізнавала себе в дзеркалі, бо волосся не було зовсім. Чоловік мій, Богдан, помер за два роки до того, і я лежала в тій палаті сама, і думала: ну от і все, дороблю.
— І що було далі?
— Далі onколог сказав: ремісія. І я вийшла з лікарні, а на вулиці саме зацвіли каштани, і я не могла надивитись, розумієш? Просто на дерево. Стояла коло нього хвилин двадцять, поки якийсь чоловік не спитав, чи мені погано.
Дівчина мовчала, крутячи в пальцях ложечку.
— То ви кажете, що після хвороби стали… щасливішою?
— Я кажу, що перестала боятись виглядати смішно. — Пані Ярослава сьорбнула каву. — Знаєш, скільки коштує перука, яку я купила, поки чекала, коли відросте своє? Дванадцять тисяч гривень. Носила її три місяці й жодного разу не вийшла в ній надвір, бо соромилась, що хтось помітить. А тепер їй хоч би що — стрижуся коротко і плювати.
— А зморшки? Сивина? Вам не… шкода?
— Шкода мені інших речей. — Пані Ярослава на мить замовкла, дивлячись, як за вікном проїхав тролейбус номер чотири, той самий, що скрипить на повороті біля драмтеатру. — Шкода, що Богдан не побачив, як я одужала. Шкода, що син дзвонить раз на два тижні з Кракова і завжди поспішає. А сивина — то просто сивина. Вона мене не болить.
Дівчина відклала ложечку.
— Мені двадцять шість, і я боюся, що після тридцяти… ну, все закінчиться. Кар'єра, приваблюваність, усе.
— А в тридцять два роки мене покинув перший чоловік, — сказала пані Ярослава, і голос у неї сів, наче їй раптом забракло повітря. — Сказав, що знайшов молодшу. Я тоді два тижні не виходила з квартири на Минайській, тільки на роботу й назад. Думала, життя скінчилось.
— І як ви з цього вийшли?
— Ніяк. Просто одного ранку прокинулась і захотіла млинців. Пішла на ринок, купила яйця й борошно, насмажила ціле блюдо і з'їла сама, дивлячись у вікно. І зрозуміла: я ще тут. Голодна, жива, і мені смачно.
Пані Ярослава допила каву й почала застібати старий вовняний светр, ґудзик за ґудзиком, повільно, наче це вимагало зосередження.
— Я не кажу, що старість — це подарунок. Це чесний обмін. Ти віддаєш щось за щось. Я віддала молоду шкіру — отримала розуміння, коли потрібно мовчати, а коли говорити правду. Оце й усе, дитино. Ніякої мудрості вищого порядку.
Вона підвелась, узяла свою франзолю й два круасани, загорнуті в паперовий пакет з логотипом моєї пекарні.
Дівчина ще щось хотіла сказати, але тільки й спромоглась:
— А той чоловік… перший… ви його ще бачите?
Пані Ярослава зупинилась коло дверей, дзвіночок над входом уже сіпнувся від протягу.
— Три роки тому зустріла в поліклініці. Він тепер сивий, товстий і носить окуляри з товстими скельцями. Знаєш, що я відчула? Нічого. Абсолютно нічого.
І вийшла, а дзвіночок дзеленькнув, як завжди.
Дівчина в синьому пальті ще довго сиділа за тим хитким столиком, а потім підійшла до прилавка й попросила в мене франзолю — таку саму, як у пані Ярослави. Я загорнула хліб у пакет і подумала: ця ще повернеться. Не за хлібом — за розмовою.
