Стара сумка на кухонному столі. Всередині — квитанції за газ, ключі від хвіртки й теплий целофановий пакет із чебуреками. Мирослава Тарасівна занесла це своєму сусіду щовівторка вже сьомий рік поспіль, відколи його дружина померла, а рідні дітей забула стежка.
Будинок Опанаса Гнатовича стояв на самій околиці Верхньодніпровська, там де вулиця Садова впирається в старий яр і городи спускаються прямо до заплави. Хата ще довоєнної кладки — цегла, побілена вапном, ганок під шифером. У дворі — колодязь-журавель, який давно ніхто не чіпав, бо провели воду, та Опанас Гнатович не дав його прибрати. «Хай стоїть, — казав. — Пам'ять».
Родичів у старого вистачало. Небіж Костянтин — жив у Дніпрі, тримав СТО на два підйомники, розповідав усім, що "руки золоті". Небога Валентина — заміжня за якимось заступником начальника депо, оселилася в Кривому Розі, приїжджала в дитинстві раз чи два, потім і зовсім забула дорогу. Ще був далекий родич по лінії покійної дружини, Радим — метушливий, вічно з якимись справами в райцентрі, торгував запчастинами. І онука сестри, Злата — про неї Опанас Гнатович знав хіба ім'я, бачив одного разу на поминках, та й то мигцем.
Десять років — жодного дзвінка. Жодної листівки на Різдво. Спершу він чекав, сидів біля вікна, коли розкисали дороги восени й село завмирало до першого снігу. Думав: може, Валя приїде, картоплі з Кривого Рогу нема чого везти, та хоч сама покажеться. Не показувалась. Потім звик. А потім і зовсім перестав про це думати.
Зате приходила Мирослава Тарасівна — сусідка через два двори, медсестра з дільничної амбулаторії, сама вдова, донька виросла й поїхала в Полтаву. Приносила ліки, міряла тиск, сиділа ввечері на ганку, коли сонце сідало за яр і небо ставало спершу рожевим, потім бузковим. Пахло гарячим пилом і жоржинами з палісадника.
— Опанасе Гнатовичу, ви б родичам зателефонували, — казала вона якось.
— Кому? — він тільки махав рукою. — У них своє життя. А в мене — ось воно, все тут.
Розповідав їй про війну — батько дійшов до Кенігсберга. Про роботу на елеваторі, де сорок два роки просидів вагарем, знав кожну машину, кожного водія в районі. Про дружину — Килину, вона рано пішла, ще п'ятдесяти не було, рак забрав за півроку.
Одного разу він покликав дільничного лікаря. Той оглянув, послухав, насупився.
— Опанасе Гнатовичу, вам би в обласну, на обстеження.
— Ти мені інше скажи. Скільки лишилося?
— Ну… по-різному буває.
— Ти мені краще ось що зроби. У Верхньодніпровську нотаріус працює?
— Працює, на Соборній.
— Виклич завтра.
Нотаріус, жінка років шістдесяти з втомленими очима, приїхала наступного ранку. Довго записувала. Перепитувала. Потім прочитала вголос:
— «Все моє майно, включно з житловим будинком та земельною ділянкою, заповідаю Мирославі Тарасівні Оксак…»
— Опанасе Гнатовичу, ви розумієте, що родичі можуть оскаржити? Вона вам навіть не родичка.
— Пиши, — сказав він. — Суд — то потім буде. А зараз пиши.
За місяць, у листопаді, коли перший сніг ліг тонким шаром на ще не замерзлу землю, Опанас Гнатович помер уві сні. Мирослава Тарасівна прийшла зранку з тонометром — а він уже холодний. Стояла біля ліжка, руки тряслися так, що не могла набрати номер швидкої. Потім якось зібралась, подзвонила, організувала похорон — сусіди допомогли, викопали могилу на старому цвинтарі, поруч із Килиною.
Родичі приїхали на третій день. Першим — Костянтин, на своєму пікапі просто з Дніпра. Смикнув хвіртку — замкнено. Побіг до сусідів:
— Я Костянтин, племінник. Де документи на будинок?
Сусідка тільки руками розвела: до сільради треба.
Надвечір під'їхала Валентина з чоловіком, той одразу почав комусь дзвонити, щось з'ясовувати. Наступного дня прибув Радим на побитій "Ланосі", весь у грязюці — дорогу від райцентру розмило. З порога:
— Хто така ця Оксак? Де заповіт?
Приїхала й Злата — худа, нервова, з якимось похмурим чоловіком, якого називала своїм юристом.
Усі зібрались біля сільради. Кричали, розмахували руками.
— Старий уже не при собі був! — верещала Валентина. — Хто дозволив йому підписувати?!
— Медсестра якась причепилась до одинокого діда! — підхопив Костянтин. — Будинок родовий, наш!
— Заповіт оскаржимо, — діловито говорив юрист. — Доведемо недієздатність — майно повернеться законним спадкоємцям.
Мирослава Тарасівна стояла осторонь. Мовчала. На ній була та сама куртка, в якій вона ходила міряти старому тиск.
— Ви думали, вам пощастило? — насідала на неї Валентина. — Не вийде так просто!
Суд відбувся за півтора місяця, у Кам'янському, в старій будівлі райсуду з облупленою штукатуркою на фасаді. Зала маленька, душна, пахло свіжою фарбою й паперами. Суддя — жінка років п'ятдесяти п'яти, в окулярах, з голосом, який не піднімався навіть тоді, коли зал галасував.
— Скажіть, — запитала вона позивачів, — хто з вас навідував Опанаса Гнатовича протягом останнього року?
Мовчання.
— Протягом останніх п'яти? Десяти?
Костянтин опустив очі. Валентина м'яла в руках хустинку.
— А тепер слово свідку, — сказала суддя. — Дільничному лікарю, прошу.
Лікар говорив коротко, але слова падали в тиші важко:
— Я приїжджав до нього регулярно. І щоразу поруч була Мирослава Тарасівна. Вона доглядала його, як рідна. Опанас Гнатович до останнього дня був абсолютно при здоровому глузді, готовий підтвердити письмово, документально, будь-де.
Викликали Мирославу Тарасівну. Вона підвелась, руки склала на сумці — тій самій, з квитанціями.
— Він мені платити пропонував, — сказала вона. — Я не брала. Не за грошима я до нього ходила. Просто побачила — старий сам лишився. Подумала: якщо я не зайду, то й ніхто не зайде.
Суддя довго на неї дивилась. Потім зняла окуляри й оголосила перерву для наради.
Рішення винесли того ж дня: заповіт залишити чинним, у позові родичам відмовити, Опанаса Гнатовича визнати дієздатним у повній мірі.
Валентина ахнула. Костянтин ляснув долонею по бильцю лави. Юрист Злати забурмотів про апеляцію — ніхто вже не слухав.
Минуло чотирнадцять місяців. Апеляцію так ніхто й не подав — з'ясувалося, дешевше було облишити, ніж платити державне мито за повторний позов і чекати ще пів року. Будинок їм був потрібен не для життя — для продажу й ділу грошей навпіл-навчетверо. А коли не вийшло — забули так само швидко, як і згадали.
Мирослава Тарасівна оформила спадщину — сім соток, будинок, стару лазню в дворі. Перше, що зробила — пішла в БТІ й переоформила особовий рахунок за газ і світло на своє ім'я. Другим кроком поїхала до того самого нотаріуса на Соборній і склала вже свій заповіт: половину дому — доньці в Полтаві, половину — Верхньодніпровській дільничній амбулаторії, де сама пропрацювала тридцять один рік, під сільський медпункт, якщо колись переїде, чи під житло для молодого фельдшера, якщо такий приїде працювати в село.
Журавель-колодязь так і стоїть у дворі. Мирослава Тарасівна не дала його прибрати — не тому, що потрібен, а тому що так хотів Опанас Гнатович. Улітку в дворі сушиться білизна доньчиних онуків, які приїжджають на канікули. У листопаді минулого року, в річницю смерті старого, до неї подзвонив Костянтин — просто так, спитати, "як там, чи не продає часом дім". Вона відповіла спокійно, без злості:
— Не продаю. Живу.
І поклала слухавку, повернулась до плити, де кипів борщ, а за вікном сутінки лягали на яр так само, як лягали десять років поспіль, поки хтось про це пам'ятав.
