Оксана набрала номер, який знала напам'ять двадцять шість років, і три гудки слухала так, ніби мати могла раптом узяти слухавку.
Не взяла. Не могла взяти — Валентина Іванівна померла торік у листопаді, у Полтаві, у лікарні на Шевченка, куди Оксана довезла її на своєму старому "Хюндаї" за сорок хвилин до того, як серце зупинилося вдруге і вже остаточно.
Номер вона не видалила з телефону. Просто дивилась іноді на контакт "Мама" і думала: якщо видалю — ніби ще раз втрачу.
Вона сиділа на кухні своєї квартири на Половках, за вікном моросив серпневий дощ, з сусіднього двору тягнуло димом — хтось смажив шашлики попри погоду, і цей запах чомусь нагадав їй дитинство більше, ніж будь-яка фотографія. У навушниках грала якась програма з "Українського радіо", ведучий говорив про врожай яблук на Полтавщині, а вона не чула жодного слова.
Господи, думала вона, якби ти міг хоч на хвилину віддати мені маму.
Не назавжди. Навіть не надовго. Лише щоб знову відчути її руки і згадати, як це — коли тебе люблять просто так, без жодної умови.
Є туга, яка не минає ніколи. З часом вчишся жити з нею тихіше — не позбуваєшся, просто носиш акуратніше, як стару рану, що вже не кровить, але ниє на погоду.
Мама відчувала більше, ніж Оксана колись могла сказати словами. Знала, коли щось болить, навіть якщо донька мовчала за столом і жувала повільніше, ніж завжди. Розуміла, коли Оксані страшно, хоч та вдавала, що все під контролем — на роботі, у бухгалтерії заводу "Форти", де вона працювала вже дванадцять років. Одним реченням мама вміла повернути світло туди, де, здавалося, лишилася сама темрява.
Найбільше не вистачало найпростішого. Притулитися і хоч на кілька хвилин перестати бути дорослою. Не приймати рішень. Не тягнути все на собі — кредит за квартиру, який ще платити чотири роки, доньку-підлітка, яка щовечора зачиняється у своїй кімнаті, і саму думку про те, що тепер немає нікого над тобою.
В обіймах матері світ ставав тихішим, а страх втрачав силу.
Оксана згадала одну сцену — не найважливішу, звичайну, але саме вона поверталася найчастіше. Мамина сусідка тітка Галя завжди тримала пса Джека, старого спанієля, який гавкав на кожного, крім Оксани — її він завжди зустрічав, лащачись. Мама сміялася: "Він тебе за свою рахує". Джек помер за два місяці до мами. Тепер під тими дверима тихо, і Оксана щоразу, минаючи той під'їзд, чомусь пришвидшує крок.
Вона берегла спогади, як найдорожчий скарб. Мамині слова. Те, як вона поралася на кухні — завжди з увімкненим телевізором, де йшли якісь старі серіали, які вона й не дивилась насправді, просто любила звук голосів у хаті. Її тихі молитви ввечері перед іконою в кутку. Тепло її долонь, коли вона перевіряла, чи не гаряче в Оксани чоло, хоч та вже давно виросла з дитячих застуд.
Хоч мами вже немає поруч так, як хотілося б, вона й досі живе в кожному доброму вчинку, який Оксана намагається робити. У тому, як вона тепер сама перевіряє чоло своїй доньці Марічці. У ніжності, яку передає далі.
Знаю, думала Оксана, що не можна отримати неможливе. Але серце не питає, що можливо. Воно просто тихо шепоче: Господи, дозволь ще раз побачити маму. Хоч би уві сні. Хоч би на одну коротку мить.
Того вечора, коли дощ за вікном перейшов у зливу, а сусіди нарешті прибрали мангал, Оксана дістала з шафи стару картонну папку — мама зберігала в ній усі важливі документи, перев'язану вицвілою стрічкою від коробки цукерок "Київський торт". Там лежав договір довічного утримання, який вони з мамою підписали у нотаріуса на Соборності три роки тому: Оксана доглядала матір, оплачувала ліки — за останній рік вийшло майже сто десять тисяч гривень, — а натомість після смерті до неї переходила частка в старій квартирі на Шевченка, яку мама ще при житті хотіла записати не на Оксану, а на молодшого сина Віталіка, хоча той не з'являвся вже шість років.
Віталік подзвонив за тиждень після похорону. Сказав, що квартиру треба продавати і ділити навпіл, "по-родинному". Оксана мовчала в слухавку довше, ніж збиралася, а тоді відповіла, що ділити нема чого — є нотаріально завірений договір, є витрати на ліки з чеками, є свідки з обласної лікарні, і що вона зустрінеться з ним не на кухні за чаєм, а в конторі нотаріуса, з папкою в руках.
Зустрілися за два тижні. Кабінет нотаріуса Ірини Степанівни на другому поверсі старого будинку біля драмтеатру, за вікном шум проспекту, на столі — ксерокопії чеків з аптеки, виписка з лікарні, договір з двома підписами. Віталік сидів навпроти, крутив у руках ключі від машини, не дивився на сестру. Нотаріус розклала документи і сказала спокійно: право власності на частку матері переходить до Оксани відповідно до договору довічного утримання, оскаржити його можна лише в суді, і шанси мінімальні за наявності всіх медичних підтверджень витрат.
Віталік ще щось буркнув про несправедливість, про те, що він теж син. Оксана відповіла тихо, без злості: "Ти був сином на відстані шести років і одного дзвінка. Я була донькою щодня". Забрала свій примірник договору, поклала в ту саму картонну папку, зав'язала стрічку і вийшла на вулицю, де вже вигулькнуло сонце після зливи, а на розі, як завжди, стара жінка продавала жоржини з відра.
Квартиру на Шевченка Оксана не стала продавати. Здала в оренду молодій родині з двома дітьми — за дванадцять тисяч на місяць, гроші йшли на рахунок, який вона відкрила на ім'я доньки, на майбутнє навчання. У маминій кімнаті лишила все, як було: ікону в кутку, старий телевізор, вазочку з жоржинами, які купувала тепер сама щоразу, коли приїжджала перевірити, чи все гаразд.
А ввечері, коли Марічка засинала, Оксана й досі іноді набирала той самий номер. Слухала три гудки. І клала слухавку — не зі смутком, а так, ніби просто перевіряла, чи мама ще там, на іншому кінці тиші.
