Оксана Гнатюк рахувала на кухні квитанції, розкладені по трьох стосиках, коли за вікном хтось завів мотоцикл і не міг завестися з другого разу — двигун чхав, замовкав, знову чхав. Вона машинально порахувала спроби: чотири. П'ята вдалася.
Сьомий місяць. Комунальні, продукти, інтернет, ще й той котел, який довелося ремонтувати в лютому за три тисячі двісті — усе тягнула вона одна. А в квартирі, крім неї, жила молодша сестра Марина.
Марина заїхала до неї в січні, коли розійшлася з чоловіком і залишила квартиру в Кременчуці йому — "тимчасово, поки не стану на ноги". На ноги вона так і не стала. Працювала неповний день у салоні краси на Соборній, брала клієнтів, коли хотіла, а зарплату — свою, повну — витрачала на манікюрниць-майстер-класи, на нову сумку, на каву з собою щоранку по дорозі в нікуди конкретне.
Оксана мовчала довго. Не тому, що боялася сестри, — тому, що пам'ятала, як мама в останній рік хвороби казала: "Ви одна одній лишились, тримайтесь купи". Мама померла три роки тому, і ця фраза сиділа в Оксані, як цвях у стіні, який шкода виймати, бо дірка залишиться більша за сам цвях.
Вона підвела підсумок на аркуші в клітинку: одинадцять тисяч чотириста гривень за сім місяців — сума, яку Марина мала б платити за половину витрат, якби платила взагалі. Цифру Оксана обвела двічі, наче боялася, що та розмиється.
Увечері Марина прийшла з фарбованим у попелясто-русий волоссям — нова фарба, помітно, — і одразу сіла до столу перевіряти телефон.
— Слухай, — почала Оксана, — нам треба поговорити про гроші.
— Ем. — Марина не підняла очей від екрана. — Про які?
— Про те, що я сама плачу за все з січня. Комуналку, продукти, інтернет.
— Ти ж працюєш більше за мене, — сказала Марина, все ще дивлячись у телефон. — У тебе бухгалтерія, стабільно. А в мене клієнтів то є, то нема.
— Я не кажу, щоб порівну. Я кажу — хоч щось.
— Оксан, ну ти чого. — Марина нарешті відклала телефон, і в її голосі з'явилась нотка, яку Оксана впізнала ще з дитинства: так Марина говорила, коли хотіла, щоб суперечка закінчилась швидко і на її умовах. — Я ж не просто так тут сиджу, я тобі допомагаю по господарству.
Оксана згадала посуд, який стояв немитий три дні минулого тижня, і промовчала про це — не тому, що пробачила, а тому, що розуміла: сперечатися про тарілки — це підмінити розмову.
— По господарству — це добре. Але за квартиру платять грошима, а не тим, що хтось пропилососив коридор.
— То ти мене виганяєш?
— Я прошу тебе платити частину. Три з половиною тисячі на місяць — це менше третини від того, що я витрачаю на нас двох.
Марина встала з-за столу різко, стілець дряпнув по плитці.
— Знаєш що. Мама б так з тобою не розмовляла.
Це був удар нижче пояса, і обидві це знали. Оксана відчула, як щось у грудях стиснулось, але не заплакала і не закричала — натомість узяла зі столу аркуш із підрахованою сумою й посунула його ближче до сестри.
— Мама померла три роки тому, Марино. А рахунок за газ приходить щомісяця.
Марина подивилась на цифру, хмикнула і пішла в свою кімнату, грюкнувши дверима так, що з полиці в коридорі впав керамічний слоник — сувенір із Криму, ще довоєнний, мамин.
Ніч Оксана не спала. Не тому, що чекала на продовження сварки, а тому, що на роботі завтра здавала квартальний звіт і думки крутились навколо цифр — то робочих, то домашніх, які вперто зливались в одну колонку. О третій ночі вона встала, підмела скалки слоника віником і поклала уламки в поліетиленовий пакет — викинути шкода, склеїти нема часу.
Наступні два тижні Марина поводилась так, ніби розмови не було. Готувала собі окремо, мила лише свій посуд, і жодного разу не заговорила про гроші першою. Оксана теж не піднімала тему — не з малодушності, а тому що вирішила: слова закінчились, лишилися дії.
У понеділок вона зателефонувала своїй колезі Ірині, яка здавала однокімнатну квартиру на Юрія Кондратюка, і запитала, чи та ще вільна.
— Вільна, — сказала Ірина. — Дев'ять тисяч плюс комуналка. А що, шукаєш комусь?
— Сестрі, — відповіла Оксана і сама здивувалась, наскільки спокійно це прозвучало.
У п'ятницю ввечері, коли Марина повернулась із салону — пахла ацетоном і чужим парфумом, — Оксана поклала на стіл у коридорі теку. Не конверт із грішми, не записку — саме теку, картонну, зелену, куплену того ж дня в канцтоварах на розі за дванадцять гривень.
— Що це? — Марина відкрила, побачила роздрукований договір оренди на своє ім'я, номер телефону Ірини і суму — дев'ять тисяч на місяць.
— Це квартира на Кондратюка. Однокімнатна, ремонт нормальний, від нас чотирнадцять хвилин маршруткою. Я подзвонила, домовилась, що ти можеш подивитись завтра о дванадцятій.
— Ти серйозно мене виселяєш?
— Я серйозно перестаю платити за твоє життя, — сказала Оксана. Голос не тремтів, хоча всередині все ще стискало. — Ти можеш жити тут ще місяць, поки не знайдеш варіант. Але з першого числа наступного місяця рахунки я ділю навпіл, і якщо ти не платиш свою частину — я здаю твою кімнату Ірининій знайомій, вона вже питала.
Марина мовчала, гортаючи договір, ніби шукала в ньому підступ чи помилку.
— А якщо я скажу мамі… — почала вона і сама затнулась, бо мами не було вже три роки, і обидві це почули одночасно.
— Мама хотіла, щоб ми трималися купи, — сказала Оксана. — А не щоб я одна тягнула нас обох, поки ти купуєш собі гель-лак по вісімсот гривень за флакон.
Марина поклала теку на стіл, різко видихнула і пішла на балкон курити, хоча кинула два роки тому. Оксана не пішла за нею. Вона сіла на кухні, дістала з пакету уламки керамічного слоника і почала обережно приміряти їх один до одного — не клеїти, просто дивитися, чи складається.
Через три дні Марина подзвонила Ірині сама і домовилась на перегляд квартири. Ще через тиждень переїхала — забрала свої дві валізи і фен, залишивши на столі записку: "Забрала гель-лак, решту заберу пізніше". Оксана прочитала, поклала записку в шухляду до інших паперів і пішла клеїти слоника — купила того ж дня клей у господарчому за сорок сім гривень.
Вони не посварились остаточно. Марина дзвонить іноді — розповісти про нового клієнта чи поскаржитись на орендодавицю, яка щомісяця приходить перевіряти лічильники особисто. Про гроші за ті сім місяців жодна з них більше не згадувала: сума, яку Оксана обвела двічі на аркуші в клітинку, так і лишилась неповерненою — але й нових боргів відтоді не з'явилось. Слоник стоїть на полиці в коридорі, з ледь помітним швом на хоботі, і щоразу, проходячи повз, Оксана торкається його вказівним пальцем — просто щоб перевірити, чи тримається.
