Того ранку, коли я зустрів її на Привозі, мені здалося, що я бачу привида.
Дощ накрапав ще з ночі, тож мокрий асфальт блищав під ліхтарями, а навколо пахло свіжою зеленню і гнилуватою рибою — звичний одеський букет. Я стояв біля молочного ряду і вертів у руках картку «ПриватБанку», забувши пін-код геть начисто — крутив у голові і 1954, рік народження, і 3419, номер квартири, а воно не тислося. Саме тоді я її й помітив. Жінка років тридцяти п’яти у світлому плащі, зібрана, доглянута, обирала в’язанку кропу. Щось у нахилі її голови, у тому, як вона провела пальцями по зелені, змусило мене завмерти.
Я вдивлявся у її профіль хвилину, не менше, аж поки вона не обернулась сама.
Світлана.
Моя колишня невістка, яку я не бачив п’ять років і якій сказав при останній зустрічі, що вона зруйнувала життя моєму синові і що їй нема чого робити у нашій родині.
Я приготувався до того, що вона вдасть, ніби не впізнала мене — мала на це повне право. Але вона підійшла першою.
— Доброго дня, Андрію Степановичу. — Голос анітрохи не змінився. — Рада вас бачити.
Я розгубився настільки, що ляпнув щось про погоду, а потім, зовсім недоречно, запросив її на каву. Тут, за рогом, є «Булочна на Грецькій», і дощ, здається, знову починається… Вона погодилась, тільки попросила пів години — мала занести продукти знайомій, що живе неподалік.
Коли Світлана зайшла до кав’ярні, у руках у неї був пакет із мандаринами, круасанами і пачкою кави «Lavazza Crema e Gusto» — тієї, яку я колись любив. Вона це пам’ятала.
Я дивився на цей пакет, і щось у мені ламалося. П’ять років я переконував себе, що вчинив правильно, що батько має бути на боці сина, навіть якщо син — рідкісний егоїст. П’ять років я не телефонував, не приїжджав, не питав, як живе моя онука Аліса. Чекав, що Світлана зробить перший крок сама.
Вона так і не зробила. І мала рацію.
— Світлано, — видихнув я, коли нам принесли каву, американо за 38 гривень, — я хочу попросити у тебе пробачення.
Вона завмерла. Горнятко в обох долонях, очі — кудись у вікно, де по склу повзли дощові краплі. Я рахував їх машинально, поки шукав слова.
— Коли ви з Денисом розлучились, — вів далі я, — я звинуватив тебе. Я навіть не спробував почути твою версію. Знав, що він тобі зрадив, знав, що він залишив вас без копійки грошей, але повторював собі, що сім’я — це фортеця, а син завжди правий. Це була не фортеця. Це була в’язниця, і я сам тебе з неї викинув.
Світлана поставила горнятко. Підвела очі — спокійні, якісь дуже дорослі, без тіні образи, хоча я знав: вона мала б мене ненавидіти.
— Мені було страшенно боляче, — сказала вона, і голос трохи сів, ніби в горлі щось стислося. — Не так через Дениса, як через вас. Розумієте… коли тобі здається, що тебе люблять, а потім — раз, і все. Як лампочка перегоріла. Клац — і темно. Я довго не могла зрозуміти, за що. А потім перестала шукати причину. Просто пішла далі. Але Аліса росте, вона питає про дідуся. І мені потрібна ваша допомога. Не гроші — просто щоб ви були поруч.
Я стиснув горнятко так, що воно трохи підстрибнуло на блюдці, кава хитнулась. Відставив його і закашлявся — ніби крихта не в те горло потрапила, хоча я ще й не пив. Уявив собі семирічну дівчинку, яку тримав на руках ще немовлям, і від якої добровільно відмовився.
Наступного ранку я стояв біля дверей Світланиного будинку з іграшковим єдинорогом і книжкою «Коти-вояки» за 240 гривень — Аліса їх обожнювала. Двері відчинила саме вона. Подивилась на мене секунд десять, нахиливши голову, а потім обхопила за шию так, що я ледь не впав — ні звуку, ні «привіт», просто вчепилася руками в мою зимову куртку і повисла.
Ми провели разом цілий день. Ліпили вареники з вишнями — я спеціально купив на розкладці сорт «Шпанка», Світлана сказала, що для вареників він найкращий. Дивились «Спіріт: душа прерій», Аліса знає його напам’ять. Гуляли в парку Шевченка, і я вперше за п’ять років забув про свій тиск 160 на 100 і про те, що вранці шукав по кишенях валідол.
Денис дізнався про мої візити за два тижні. Зателефонував о пів на десяту вечора, коли я саме витягував із пральної машини Алісин рюкзак — вона примудрилась залити його какао. Син одразу наїхав: чому я спілкуюся з «тією жінкою», яка «зруйнувала йому життя». Раніше я б одразу почав виправдовуватись, згадав би і його дитинство, і свою пенсію, якою я йому допомагав при розлученні. Але цього разу я просто сів на край ванни, відклав мокрий рюкзак і сказав спокійно:
— Це ти зруйнував їй життя, синку. І я більше не збираюсь робити вигляд, що цього не було. Аліса — моя онука, Світлана — хороша людина, і я буду з ними. А ти подумай, коли востаннє був чесним із собою.
Він кинув слухавку. Не дзвонив місяць. Було боляче, але це був зовсім інший біль — чистий, без присмаку брехні.
Не все йшло гладко. Через якийсь час Світлана запропонувала мені переїхати до них — вони жили в просторому будинку на Молдаванці, який їй залишився від батьків. Моя однушка на Черемушках стояла напівпорожня, і я вже місяць здавав її подобово по 600 гривень за ніч, щоб хоч комунальні платежі перекривати. Але за тиждень до переїзду в мене різко підскочив тиск, «швидка» приїздила, і Світлана раптом засумнівалась.
— Андрію Степановичу, — вона м’яла в руках серветку, стоячи біля мого ліжка в лікарні, — я боюся. Не за себе — за вас. Раптом вам стане гірше, а я не впораюсь. Ви ж розумієте, що це буде не «пожити трохи разом», а повноцінний догляд? А в мене Аліса, робота…
Я лежав, дивився в стелю і думав, що зараз вона скаже «давайте поки не переїжджайте». І матиме рацію — в сімдесят п’ять років із гіпертонією я не подарунок. Але замість цього вона видихнула:
— Загалом… переїжджайте. Тільки давайте я найму вам окрему доглядальницю на перший час? У мене знайома є, 250 гривень за виїзд. І ліки ваші я вже вивчила — «Бісопролол», «Еналаприл», «Кардіомагніл». Не гірше за вас тепер знаю.
Я погодився. Через тиждень здав квартиру на Черемушках за 6500 гривень на місяць і перевіз речі.
Тепер я прокидаюсь о шостій від того, що Аліса стукає у двері й кричить:
— Діду, млинці горять! Ти знову заснув!
Я підхоплююсь, натягую старі капці, шкандибаю на кухню. Там уже дим коромислом, Аліса стоїть на стільчику з лопаткою і намагається перевернути чорний млинець. Я беру сковорідку, знімаю з плити, відкриваю вікно — в кухню вривається холодне січневе повітря.
— Не вийшло, — каже вона похмуро, дивиться на обвуглений млинець. — Я хотіла сама, щоб вас не будити.
— Нічого, — буркаю я, дістаючи з холодильника нову порцію тіста. — Зараз нових напечем. Ти скільки вже встала? Пів на шосту? Ну даєш, Алісо. У вихідний.
Вона хихоче, стрибає зі стільчика, дістає з полички варення. Я розбиваю яйце в миску, і тільки тут помічаю, що на екрані мого телефону, забутого на підвіконні, світиться пропущений виклик від «Денис». О 5:42 ранку. Певно, розраховував, що я не сплю — знає мою звичку прокидатись о п’ятій.
Я дивлюся на екран хвилин десять. Пальці самі тягнуться передзвонити. Але я відкладаю телефон, беру ополоник і починаю виливати тісто на сковорідку.
— Дивись, Алісо, — кажу я. — Ось так, по краю розливаємо, а не в центр. Бачиш?
Вона стає поруч, вимазує носа в муці, щось бурмоче про єдинорогів. На плиті шипить тісто, за вікном сіріє зимовий ранок, і я думаю про те, що якщо Денис захоче — передзвонить ще раз. А ні — то ні.
Я перевертаю млинець. Він золотистий, ідеальний. Аліса плескає в долоні.
