Андрій зайшов до зоокрамниці на площі Ринок, тримаючи на руках свого рудого Мурчика. За вікнами сіявся дрібний львівський дощик, а всередині пахло тирсою, зерном і чимось теплим, живим. Він одразу попрямував до ряду з папугами.
— Чоловіче, ви куди з котом?! — адміністраторка Оксана вискочила з-за каси, мало не перекинувши стенд із вітамінними добавками для гризунів.
Андрій зупинився. Мурчик спокійно мружився, звісивши лапу.
— Розумієте, — почав він, трохи ніяковіючи, — я хочу папугу. Але ж Мурчик тут живе вже сім років. Не можна просто взяти й принести додому птаха, не порадившись. Він має сам обрати.
П'ятеро чи шестеро відвідувачів, почувши таку справу, одразу залишили акваріуми з гуппі й підійшли ближче. Пані з величезним мішком корму для котів навіть уточнила:
— А як саме він обиратиме? Ви це серйозно?
— Серйозніше нікуди, — Андрій стенув плечима. — Бачите, які в нього лапи? Якщо він потім образиться на птаха, мені ж доведеться і папугу рятувати, і кота заспокоювати. Тому ходимо тестуємо.
Продавчиня перезирнулася з напарницею. Та тільки знизала плечима — мовляв, у нашому зоопарку чого тільки не буває. І вони рушили до кліток.
Біля хвилястих папужок Мурчик навіть вухом не повів. Біля нерозлучників позіхнув. Біля великого сірого жако трохи насторожився, але відвернувся й задивився у вікно, де по склу тікали дощові краплі. Зате біля розкішного білого какаду він випростав шию, нашорошив вуха й тихо, якось по-особливому муркнув.
— Ну, ти бачив? — видихнув Андрій, нахилившись до цінника. — Двадцять чотири тисячі гривень. Ти з глузду з'їхав.
Какаду, немов усе розуміючи, підступив до решітки, просунув назовні свій масивний чорний дзьоб, розтулив його й вивалив язик — великий, округлий, схожий на сиру картоплину.
Мурчик обережно витягнув праву лапу й торкнувся дзьоба. Птах заплющив очі й почав легенько, делікатно пощипувати котові шерсть — так, ніби перебирав намистинки на чотках. Кіт замуркотів гучніше й потягнувся до нього обома лапами.
— Ну куди?! Куди ти лізеш? — Андрій майже у відчаї озирнувся до людей. — У мене лише вісім тисяч. А ще ж клітка потрібна, і годівниця, і все інше…
Пані з мішком — чорнява, років тридцяти, у джинсах і світлій вітрівці — співчутливо похитала головою. Хтось почав гарячково ритися в телефоні, ніби збирався скинутися на какаду просто тут.
І тоді вперед ступив непомітний чоловік у старому вовняному піджаку — з тих, на кого глянеш і одразу забудеш. Він стояв біля стенду з нашийниками й тепер кашлянув.
— Скільки маєте? — запитав він просто.
— Вісім тисяч рівно, — Андрій витяг із кишені потертий гаманець і показав пом'яті купюри, складені вдвоє. — Ще шістнадцяти тисяч не вистачає.
Незнайомець замислився буквально на п'ять секунд.
— Знаєте що, — сказав він. — У мене сьогодні день народження. І я вирішив зробити собі подарунок. Я купую цього какаду. А ви берете його до себе. На постійне проживання. Я весь час у відрядженнях — Львів, Київ, потім знову Львів — мені просто нема коли з ним займатися. А коли приїжджатиму, заходитиму в гості подивитися, як він там. Іде?
Андрій закляк. Мурчик на руках невдоволено засовався — чого стоїмо, господарю, все ж вирішено.
Люди навколо зааплодували.
— Я, між іншим, теж тут працюю! — підскочила адміністраторка Оксана й помчала кудись у підсобку. За хвилину вона викотила звідти — сама, відмовляючись від допомоги — величезну просто-таки королівську клітку на коліщатках, із трьома жердинами й двосекційною годівницею.
— Це вам від магазину, — сказала вона, трохи захекано. — На день народження.
І показала на чоловіка в вовняному піджаку.
— От колеги в мене, — похитав головою незнайомець. — Але дякую. Справді дякую.
Він підійшов до каси. Андрій спробував простягнути йому свої вісім тисяч, але чоловік стримав його зап'ястя й дістав із внутрішньої кишені старого піджака портмоне з м'якої шоколадної шкіри. Розкрив його. Вийняв рівно двадцять чотири новенькі купюри по тисячі гривень — такі хрумкі, наче щойно з банкомату, — і поклав на прилавок.
— А клітку, дивлюся, магазин уже на себе взяв, — додав він, усміхнувшись. — Оце подарунок так подарунок. З днем народження мене.
Чорнява пані з мішком раптом засміялася.
— Слухайте, якщо у вас день народження, то, може, запросіть нас усіх? — і вона вказала на жменьку людей, що зібралися навколо. — А то свято виходить якесь незакінчене.
Чоловік у піджаку обвів цей невеличкий натовп — шестеро дорослих, одна дитина з м'ячем, продавчині, що визирали з-за каси.
— Матиму за честь, — сказав він спокійно. — Запрошую вас усіх сьогодні ввечері до «Криївки». Я забронюю довгий стіл у дальньому залі. Приходьте з сім'ями. І тоді в мене буде справжнє свято. А то самі відрядження та готелі, готелі та відрядження. Сумно.
Народ загудів і почав телефонувати рідним. Андрій стояв із Мурчиком на руках, із кліткою поруч, у якій уже сидів білий какаду, — і досі не до кінця вірив у те, що сталося.
— Дозвольте донести, — чоловік легко підхопив мішок із кормом і обернувся до чорнявої: — Ви машиною чи як?
— Та я взагалі пішки, думала до зупинки якось…
— Що за маячня. Я довезу вас додому. Поїхали.
І вони вдвох попрямували до виходу. За скляними дверима було видно, як до тротуару він підганяє темно-синій старий «Ленд Крузер» — не намитий, у бризках торішнього болота, але з мотором, що завівся з півоберту.
— Стривайте! — схаменувся Андрій і кинувся слідом. — А як же вас звати? Кого мені дякувати?
Від акваріумів із креветками, куди він перейшов, поки тривала метушня з касою, обізвався літній чоловік у джинсовій куртці з акуратною білою бородою й дивно молодими очима:
— Нема за що. «Коли твориш милостиню, хай ліва рука твоя не знає, що робить права». Правильний чоловік. Розуміючий. Твоя подяка йому не потрібна. Він уже свою нагороду отримав.
І дід у джинсовій куртці провів поглядом «Ленд Крузер», що виїжджав із Ринку на вулицю Валову.
Увечері того ж дня в «Криївці» зібралися майже всі. Довгий стіл, заставлений дерунами, смаженицею, тарілками з сиром і медом. Андрій сидів поруч із чорнявою пані — її звали Ліда, вона виявилася ветеринаркою — і час від часу озирався по залу.
— Слухайте, — запитав він у сусідів після другого тосту, — а ви не бачили дідуся? Сивий такий, у джинсовій куртці, з бородою, ще в крамниці стояв. Він мав прийти.
— Який дідусь? — Ліда наморщила лоба. — Не було ніякого дідуся. Ми всі, хто був, тут сидимо. Оксана з магазину прийшла, її напарниця прийшла, ми всі шестеро. Більше нікого не було.
— Як це не було? — Андрій аж ложку поклав. — Я ж із ним розмовляв. Він мені ще щось про ліву й праву руку цитував.
Ліда перезирнулася з Оксаною, Оксана — з напарницею. Усі похитали головами.
— Андрію, — Ліда торкнулася його ліктя, — у крамниці, крім нас, була ще одна пара з дитиною. Дорослих — вісім. І все. Жодного дідуся.
Він хотів було заперечити, але тут на середину зали вийшов іменинник — у тому самому старому вовняному піджаку, але тепер із метеликом, — підняв кухоль із темним пивом і сказав:
— Дякую вам. За п'ять років я вперше святкую не в готелі. За вас.
Усі загули, загомоніли, потягнулися кухлями. Андрій теж підвівся. На сусідньому стільці, де, як йому здавалося, мав сидіти дід у джинсовій куртці, ніхто не сидів. Але серветка була зібгана, а на столі стояв кухоль, із якого хтось зробив рівно два ковтки — хоча жоден із присутніх до того кухля навіть не торкався.
