Крапля котячої слини

Ніна Петрівна вийшла з вінницького трамвая на зупинці біля Центрального ринку й одразу відчула — коліно сьогодні розгуляється не на жарт. Вологість після нічного дощу стояла така, що асфальт блищав, наче його хтось лаком покрив. До будинку доньки лишалося пройти два квартали повз нову кав’ярню й магазин керамічної плитки, але вона спеціально зробила гак через сквер — там уже мали виставити перші тюльпани в дерев’яних діжках.

Оксана зустріла її на порозі з мокрим рушником.

— Мамо, ти завжди як сніг на голову. Я ж просила — приходь о третій, а зараз ще десять хвилин до.

— То й добре, — Ніна Петрівна стягнула легке пальто й повісила на гачок. — Допоможу.

На кухні пахло борщем і тушкованою капустою. Оксанин чоловік Богдан накривав на стіл — розставляв тарілки з новенького сервізу, який вони привезли з Варшави два місяці тому. Квартира взагалі змінилася: після того як Богдан отримав підвищення на СТО, де пропрацював автомеханіком сімнадцять років, тут з’явилися і шпалери з голландським візерунком, і вбудована техніка, і оці тарілки з тонкої порцеляни, що просвічувалися на краях.

— Ніно Петрівно, сідайте, — Богдан махнув головою в бік стільця. — Зараз Денис підійде, він у себе.

— Знову за комп’ютером? — спитала Ніна Петрівна, хоча відповідь знала наперед.

Оксана витерла руки й сіла навпроти.

— Він курсову дописує. У них зараз найважчий семестр, самі заліки й захисти. Викладачі кажуть — здібний хлопець, але навантаження скажене.

Ніна Петрівна взяла серветку, розправила її на столі й провела пальцем по рубчику — тканина була нова, ще трохи жорстка після прання. Денису нещодавно стукнуло дев’ятнадцять. Останній раз вона бачила його «курсову» — це була сторінка букмекерської контори на екрані ноутбука, яку він поспіхом згорнув, коли бабуся зайшла до кімнати без стуку.

З коридору почулися кроки — важкі, неквапливі. Денис зайшов на кухню, буркнув щось схоже на «добрий день» і втупився в телефон. У нього були батькові плечі — широкі, трохи сутулі — і материні світлі очі, які зараз здавалися скляними від постійного вдивляння в екран.

Богдан розлив узвар по склянках.

— Ну що, Ніно Петрівно, як ваші справи? Як здоров’я?

— Та нічого, — вона стенула плечима. — Спина тільки. І зуб треба виривати, а я все відкладаю.

Оксана підклала матері капусти й перезирнулася з чоловіком. Ніна Петрівна одразу помітила цей обмін — швидкий, як спалах ліхтарика. Так дивляться, коли готують ґрунт для серйозної розмови.

— Мамо, — Оксана опустила виделку, — ми хотіли з тобою порадитися. Точніше, попросити.

— Проси, — спокійно відповіла Ніна Петрівна.

Богдан випростався на стільці й заговорив діловим тоном, який, мабуть, використовував на виробничих нарадах у сервісі:

— Денису потрібен досвід за кордоном. У їхньому університеті є програма стажування в Німеччині — три місяці, мовна практика, робота на сучасному обладнанні. Після такого диплом котирується зовсім інакше. Але програма платна. І плюс переліт, страховка, житло на перший час.

— І скільки треба? — Ніна Петрівна відставила склянку.

Оксана набрала повітря в груди.

— П’ять тисяч євро. Мінімум.

У кухні стало чутно, як на першому поверсі гавкнув сусідський пес — і знову запала тиша.

— Ви ж знаєте мою пенсію, — рівно сказала Ніна Петрівна. — П’ять тисяч гривень — це ще туди-сюди. А п’ять тисяч євро мені взяти ніде.

— Мамо, — Оксана заходилася крутити перстень на пальці, — ми ж не про пенсію. У тебе є заощадження. Ті, що залишилися після продажу бабусиної хати в Соснівці. Ти ж сама казала — лежать на депозиті, чіпати не плануєш.

Ніна Петрівна глянула на свою долоню — шкіра на кісточках стала тонкою, як цигарковий папір, і крізь неї просвічували сині жилки.

— Планувала, — сказала вона.

— Навіщо вони тобі? — Оксана перейшла на м’який, майже лагідний тон. — Ти вдома сидиш, нікуди не їздиш. Одяг собі не купуєш — кажеш, старого вистачить. Ці гроші просто знецінюються на рахунку. А тут — майбутнє твого єдиного онука. Розумієш? Єдиного.

Богдан підхопив:

— Ніно Петрівно, ви просто уявіть — через три роки Денис повертається з німецьким сертифікатом, влаштовується в міжнародну компанію, отримує нормальну зарплату. І вам же першій допоможе. Це інвестиція в сім’ю.

Ніна Петрівна перевела очі на онука. Денис усе ще сидів, утупившись у телефон, але тепер вона помітила, як напружилися його плечі, а великий палець завмер над екраном — не гортав, а просто лежав.

— Денисе, — покликала вона напівголосно. — А ти сам чого хочеш?

Він здригнувся, ніби його розбудили.

— Ну… стажування — це круто. Так.

— А чому ти мовчиш?

— Бо що тут казати? — Денис нарешті підняв очі. — Ви ж усе одно не дасте.

Оксана спалахнула:

— Мамо, не чіпляйся до нього! Хлопець скромний, не звик просити. Це ми, дорослі, маємо дбати про його майбутнє.

Ніна Петрівна згорнула серветку спочатку навпіл, потім учетверо, потім вісім разів.

— Отже, — сказала вона, не дивлячись на доньку, — ви хочете, щоб я зняла всі гроші з рахунку й віддала їх на стажування.

— Не всі, — швидко поправила Оксана. — Тільки потрібну суму. Решта залишиться тобі. Просто ми зараз не тягнемо — кредит за квартиру, Богдану машину ремонтувати, а тут така нагода.

— Нагода, — повторила Ніна Петрівна.

Вона підвелася. Коліно пронизало знайомим болем, і вона ледь помітно скривилася.

— Тоді я вам дещо скажу.

Ніна Петрівна озирнула стіл — тарілки з порцеляни, недоїдену капусту, запостілий узвар у склянках.

— Ваш Денис в університеті не з’являвся з листопада.

Оксана заклякла. Виделка в її руці дзенькнула об тарілку.

— Що за… Що ти верзеш?

— Я не верзу. Я їздила в деканат. Сама. Бо Богдан змінив номер телефону, і керівництво курсу не могло до вас додзвонитися півроку. А ти, Оксанко, вірила скріншотам із розкладом, які надсилав тобі син, і жодного разу не зателефонувала на кафедру — ви обоє звикли, що Денис «сам усе владнує», і навіть не перевіряли, куди саме він щоранку їде.

Богдан рвучко розвернувся до сина.

— Денисе?

Хлопець відклав телефон. Його обличчя набрало кольору вареного буряка — плямами, від шиї до скронь.

— Вона бреше, — буркнув він. — Нормально я ходжу.

— Ти ходиш, — спокійно погодилася Ніна Петрівна. — Щоранку сідаєш у маршрутку до центру й виходиш біля «Смарт-Плази». А потім сидиш на фуд-корті з друзями до вечора. А той хлопець, Ілля, в якого батько на СТО працює, — він тобі ще скріншоти розкладу підробляє, щоб ти матері показував.

У кухні стало чутно, як голосно й безцеремонно цокає годинник над дверима.

— Приказ про відрахування підписаний ще в березні, — вела далі Ніна Петрівна. — За академічну заборгованість і систематичні прогули. Твоя стипендія, Оксанко, яку ти йому переказувала щомісяця, — це були не університетські виплати, а гроші, які він брав у мікрокредитній конторі під триста відсотків річних.

Оксана зблідла так, що навіть губи стали білими.

— Звідки… Звідки ти знаєш?

— Бо колектори подзвонили мені. Денис знайшов у мене вдома старий скан паспорта й оформив позику, вказавши мій номер як поручителя — без моєї згоди, просто підробив дані в анкеті. Телефонували три ночі поспіль — о третій, о четвертій, о п’ятій ранку. Обіцяли підпалити двері й викласти твої фотографії, Оксанко, в усіх групах мікрорайону.

Ніна Петрівна перевела подих. Спокійно, як на сповіді, вона промовила:

— Я закрила ті три кредити. Сама. У касі відділення, з паспортом і кодом. І після цього закрила депозит.

Богдан підвівся з-за столу. У нього на скроні запульсувала жилка.

— Ви… заплатили за нього борги? Скільки?

— Дев’яносто чотири тисячі гривень. Це разом із відсотками й штрафами за протермінування.

Денис підхопився з місця, зачепивши рукавом склянку з узваром. Рідина хлюпнула на білу скатертину — темно-вишнева пляма поповзла до краю, залишаючи за собою мокру доріжку.

— Бабусю, ти ж обіцяла мовчати! — вигукнув він зривленим голосом. — Ти сказала — ніхто не дізнається, якщо я влаштуюся на роботу!

— Я сказала — влаштуєшся на роботу й почнеш віддавати мені по дві тисячі щомісяця, — сухо нагадала Ніна Петрівна. — Ти не влаштувався. Ти навіть резюме не склав.

Оксана хапнула ротом повітря, немов їй перетиснули горло.

— Мамо… ти витратила наші гроші? Ті, що мали бути Денисовим стартовим капіталом? Ти віддала їх якимось колекторам, навіть не порадившись?

— Це були не ваші гроші, Оксанко. — Голос Ніни Петрівни став твердим, як підмерзла земля. — Це були мої гроші. І я врятувала ними свою квартиру від опису. Бо Денис прописаний у мене, невже ти забула?

Богдан зробив крок до сина. Обличчя в нього стало сірим, а руки звисли вздовж тіла — важкі долоні знали кожен тип викрутки й кожен болт, пальці набрякли від років роботи з гайковими ключами, і зараз ці руки стискалися в кулаки.

— Ти брав кредити під бабусину адресу? — спитав він майже пошепки. — Ти поставив її під удар через ставки?

— Тату, я все поясню! — Денис позадкував до коридора. — Там була схема, мені хлопці порадили… я думав — виграю й одразу закрию. Я ж не знав, що так вийде!

— Ти не знав, — повторив Богдан і замахнувся.

Оксана кинулася між ними:

— Богдане, не смій! Він же дитина!

— Дитина? — перепитала Ніна Петрівна, беручи пальто з гачка. — Твоя дитина мало не пустила мене по світу. А ви всі сиділи й думали, як би витягти з мене останнє на машину.

— На стажування, — машинально виправила Оксана й одразу замовикла.

Ніна Петрівна застібнула пальто й обернулася в дверях.

— Решту грошей я теж витратила, — сказала вона. — На себе.

Оксана вперлася рукою в одвірок — ноги її не тримали.

— Куди? — видушила вона.

— Купила будиночок у Карпатах. Невеличкий, дерев’яний. У Ворохті. З грубкою, з садом, з видом на гори. Там уже ростуть смереки, а навесні я посаджу біля паркана кущ калини. І малину. І, може, трохи полуниці.

— Ти купила собі дачу? — Оксанин голос зірвався на фальцет. — За наші гроші? За Денисове майбутнє?

— За свої гроші, — повторила Ніна Петрівна. — За своє майбутнє.

Вона вийшла на сходовий майданчик. Двері за нею не зачинили — так і залишилися прочиненими, і звідти, з кухні, долинали уривки крику: Богдан щось гарчав синові, Оксана плакала, Денис виправдовувався — безладна каша з голосів, зойків і дзенькоту посуду.

Ліфт не працював — зламався ще позавчора. Ніна Петрівна спускалася пішки, обережно ступаючи східцями, тримаючись за перила. На п’ятому поверсі в сусідів були відчинені двері й пахло свіжою випічкою — пекли пиріжки з яблуками. На третьому поверсі хтось голосно дивився телевізор — ішов повтор футбольного матчу, коментатор захлинався після незабитого пенальті.

Надворі знову почав накрапати дощ. Дрібний, майже невидимий — просто волога в повітрі, від якої волосся робилося кучерявим і липло до скронь. Ніна Петрівна розкрила парасольку й пішла до трамвайної зупинки.

Думки її були вже не тут. Вона думала про те, що в новому будинку треба підлатати ринву, бо під час останньої зливи вода лилася прямо на ґанок. І про те, що сусідка з Ворохти, пані Марія, обіцяла навчити її квасити капусту в дубовій діжці, а не в трилітрових банках, як вона звикла. І про те, що восени, коли смереки пожовтіють, вона сидітиме на веранді з горнятком карпатського чаю й дивитиметься, як вітер жене хмари над горами.

За два тижні, коли вона вже пакувала валізи, задзвонив телефон. Номер був незнайомий — Денис дзвонив із чужого мобільного.

— Бабусю… — голос у нього був притишений, якийсь пожмаканий. — Можна я в тебе пару днів пересиджу? Батько мене з дому вигнав. Узагалі всі речі спакував і сказав — забирайся.

— А мати?

— Мати мовчить. Каже — хай батько вирішує.

— То вирішуй, — спокійно відповіла Ніна Петрівна. — Ти чоловік, Денисе. Дорослий. Два метри на зріст.

Він помовчав у трубку.

— Бабусю, позич хоча б п’ятсот гривень. Мені навіть за хостел заплатити нічим. Я відроблю, чесне слово.

— Влаштуйся на роботу. У Вінниці на ринку завжди потрібні вантажники.

— Бабусю!

— Денисе, — вона поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, — я тобі вже позичила. Дев’яносто чотири тисячі. Коли повернеш хоча б половину, тоді й поговоримо про нову позику.

У слухавці щось хруснуло — чи то дихання, чи то стиснутий у пальцях пластик.

— Ти така ж, як він, — видихнув Денис. — Ти така ж, як батько. Жорстока.

Ніна Петрівна переклала слухавку в іншу руку. За вікном у Ворохті сутеніло, і на смереках уже засвітилися перші краплі дощу — чисті, прозорі, схожі на сльози, які ніхто не бачить.

— Я не жорстока, — відповіла вона. — Я просто втомилася бути зручною. Для всіх.

І натиснула «відбій».

У хаті пахло деревом і свіжою фарбою — вона вчора пофарбувала віконниці в зелений колір. На столі стояла недочитана книжка — детектив Василя Шкляра, сторінка закладена трамвайним квитком. У мисці під лавкою спала кішка — руда, безпородна, підібрана минулого тижня біля сільради.

Ніна Петрівна налила собі чаю, сіла на ґанок і випростала ноги. Руда кішка підвелася з миски, потягнулася й підійшла до хазяйки. Потерлася мордою об щиколотку, потім лизнула вказівний палець — шорсткий язик залишив крихітну краплю, що виблискувала в призахідному світлі. Ніна Петрівна розтерла краплю великим пальцем, відчуваючи, як шкіра трохи холоне.

Завтра треба замішати глину для печі. І купити насіння чорнобривців. І зателефонувати пані Марії — спитати, чи не продасть вона два мішки торішньої картоплі на посадку.

Вона вдихнула вологе повітря, настояне на хвої, й подивилася, як вітер жене над горами важкі хмари. Дим із димаря сусідньої хати піднімався рівно вгору — на завтра обіцяли погоду.

Oceń artykuł
Крапля котячої слини