Ліда висипала рештки собачого корму в пакет і зав’язала тугим вузлом. Руки тремтіли — чи то з полегшенням, чи то з чимось іще, чому вона не давала назви.
Шість місяців.
Шість місяців вона витирала калюжі під дверима, збирала з підлоги клапті погризених капців і прокидалась о четвертій ранку від протяжного скавчання за стіною. Маленька руда цуценя, яке Сергій привіз у картонній коробці з-під бананів, виявилось справжнім випробуванням.
— Диви, яка красуня, — сказав він тоді, витягаючи з-за пазухи теплий клубок із білою плямою на грудях. — На базарі біля «Шувару» віддавали. Жужею назвемо.
Ліда присіла навпочіпки, простягнула руку. Цуценя лизнуло їй палець шорстким язичком — і вона розтанула. Уявляла, як гулятиме вечорами вздовж трамвайної колії на Левандівці, як собака спатиме в ногах, як зустрічатиме з роботи.
Та Жужа виросла інакшою.
Сусідка з другого поверху скаржилась на шум. Господар квартири — на подряпані двері. А найгірше — собака ніби не чула власного імені. Сергій кликав її з кухні — Жужа притискалась до стіни в коридорі й завмирала. Хвіст під живіт, очі скляні, вуха назад. Не рухалась, поки він не підходив і не брав за нашийника.
— Вона тупа, — кидав він і йшов на балкон курити.
Ліда пробувала м’якше. Сідала на підлогу, брала шматочок вареної ковбаси, кликала пошепки. Жужа дивилась на ковбасу, на руку, на обличчя — і відверталась до стіни.
А потім були калюжі. Жужа могла годинами ходити двором, обнюхувати кожен кущ біля смітника — і жодного разу не присісти. Зате вдома, рівно через десять хвилин після повернення, на лінолеумі розпливалась мокра пляма.
— Знущається? — Ліда терла підлогу ганчіркою, аж пальці біліли.
Сергій гримнув кулаком по столу:
— Все. Віддаємо. На базар, на OLX, куди завгодно.
Ліда здригнулась. Жужа теж — усім тілом, до кінчиків вух.
Але Ліда тоді цього не помітила.
Оголошення написала ввечері: «Віддам собаку в добрі руки. Двірняга, дівчинка, вісім місяців. Складна, потребує терплячого господаря». Слово «складна» вона переписувала тричі — не знала, чи чесно це, чи просто зручно.
Подзвонили на третій день. Жіночий голос, тихий, із паузами між реченнями:
— Що означає «складна»?
Ліда перелічила все: не відгукується на ім’я, боїться пакетів, парасольок, будь-якого гучного звуку, ходить додому після прогулянки, ховається під стіл на півдня.
Пауза в трубці. Потім:
— Привозьте.
Пані Стефанія жила в старому будинку на вулиці Городоцькій — високі стелі, герань на підвіконнях, запах сушених яблук із кухні. Їй було шістдесят чотири. Сиве волосся зібране в низький пучок, окуляри на ланцюжку. На стіні біля передпокою висіла фотографія: чоловік у вишиванці й чорний тер’єр біля його ніг. Скло протерте до блиску.
— Чоловік. П’ять років тому. І Рекс також, — пояснила вона, перехопивши Лідин погляд.
Ліда кивнула й не стала розпитувати.
Жужа сиділа в переносці й дивилась перед собою каламутними очима. Не скавчала, не дряпалась. Просто обм’якла, як ганчір’яна лялька.
— Корм ось, повідець, миска. І пелюшки, — Ліда простягнула пакет.
Пані Стефанія не взяла. Присіла поруч із переноскою, поклала руки на коліна й завмерла. Не потяглась до собаки, не заговорила — просто сиділа. На плиті тихо булькав борщ. Пахло буряком і лавровим листом. Теплий, густий запах, від якого Ліді раптом стисло горло.
— Вона годинами сидітиме. У нас під столом жила, — сказала Ліда.
— Нічого. Я нікуди не поспішаю.
Ліда лишила пакет біля стіни. Пробурмотіла «щасти» й вийшла. У під’їзді пахло вогкістю й кавою — десь на другому поверсі сусідка обсмажувала зерна. Спускаючись сходами, Ліда подумала, що навіть не озирнулась.
Вдома стало тихо. Без клацання кігтів по лінолеуму, без шемрання за дверима. Сергій витягнувся на дивані:
— Ну от. Як у людей.
Ліда пішла на кухню й автоматично переступила порожнє місце біля холодильника, де стояла миска. Ноги пам’ятали, хоча підлога була чиста вже третю годину.
Пані Стефанія не телефонувала. Ліда чекала на скаргу, на знайоме зітхання, на прохання забрати собаку назад. Тиша. Через два тижні написала сама: «Як там Жужа?»
Відповідь прийшла за півгодини. Три рядки:
«Спить біля ліжка. Їсть курку з рук. Сьогодні принесла мені капці».
Ліда перечитала п’ять разів. Принесла капці. Та сама собака, яка за шість місяців жодного разу не підійшла на «до мене», взяла річ у зуби й принесла людині. Пальці Ліди зависли над екраном. Вона почала набирати відповідь, стерла, сховала телефон у кишеню.
Подробиці дійшли через місяць. Не від пані Стефанії — через спільну знайому з ветеринарної клініки на Любінській. Та розповіла сусідці, сусідка — ще комусь, і історія поповзла дворами, як завжди.
Перші три дні Жужа не виходила з-під столу. Пані Стефанія не діставала. Поставила миску з водою й поклала шматок вареної курки біля ніжки столу — і пішла. Собака висунула ніс, понюхала повітря, сховалась назад.
Надвечір вийшла. Стала біля стіни, хвіст підібганий, вуха до голови. Пані Стефанія сиділа на кухні з книжкою й не підвела очей. Просто сказала рівним, неголосним тоном:
— Добрий вечір, Жужо.
Собака завмерла. Але висяче вухо ледь сіпнулось.
Вона повторювала ім’я щодня. Не гукала, не кликала — просто промовляла, ніби віталась із тим, хто ще не вирішив, чи можна довіряти.
Через день Жужа почала їсти, коли пані Стефанія була в сусідній кімнаті. Ще за три дні — підходила до миски, якщо жінка сиділа за два кроки. А одного разу ткнулась холодним вологим носом у долоню на коліні — і пані Стефанія не ворухнулась. Тільки пальці повільно ковзнули від маківки вздовж спини, раз, другий, третій.
Жужа жодного разу не напаскудила в квартирі. Та проблема, через яку Ліда стерла три пляшки мийного засобу, зникла без дресирування, без покарань, без жодного окрику.
Та, що боялась шелесту пакетів, спокійно сиділа поруч, поки пані Стефанія розбирала покупки з «Сільпо». Та, що ховалась від парасольки, гуляла в дощ і не тиснулась до ніг.
Команду «сидіти» Жужа вивчила за чотири дні. Бо «сидіти» в пані Стефанії звучало не як наказ, а як запрошення.
Ліда побачила їх у грудні. Випадково, біля пам’ятника Шевченку — поспішала на трамвай, аж раптом помітила руду шерсть і знайоме біле плямко на грудях.
Пані Стефанія йшла в синьому пуховику, окуляри запотіли від дихання. Поруч на короткому повідку дріботіла Жужа. Хвіст гойдався спокійно, ритмічно — як маятник. Хвіст собаки, якій нема чого боятись.
Ліда зупинилась.
Жужа підвела голову. Подивилась просто на неї — і в очах не промайнуло нічого. Ні впізнавання, ні образи, ні радості. Порожньо, як у вікні чужої квартири. Мить — і вона відвернулась, притислась боком до ноги пані Стефанії й пішла далі, не збившись із кроку.
Не підійшла. Не заскавчала. Навіть не озирнулась.
Ліда стояла з пакетом мандаринів у руці й дивилась, як вони віддаляються — дві постаті, що зникли за рогом біля аптеки.
І тут накотило. Все разом: як Сергій грюкав кулаком по столу, аж підстрибувала сільничка. Як сама шкребла підлогу, шиплячи крізь зуби: «Та скільки можна». Як Жужа сиділа біля стіни й тремтіла — дрібно-дрібно, наче від холоду, хоча в квартирі було плюс двадцять два.
Вони обоє повторювали «тупа» й жодного разу не спинились подумати, що означає це тремтіння.
Собака не відгукувалась на ім’я півроку. Не тому, що не розуміла. А тому, що кожен раз це ім’я звучало як постріл. І відповідати було страшніше, ніж мовчати.
Ліда сіла в трамвай. Притиснулась лобом до холодного скла. За вікном пропливала зимова вулиця — гірлянди на балконах, дим із комина пекарні на розі, пара від дихання перехожих.
Увечері вона довго сиділа на кухні. Сергій дивився футбол і кричав на суддю — голос пробивався крізь стіну, густий і різкий. Ліда дивилась на чистий лінолеум біля холодильника. Ні шерстинки, ні миски, ні калюжі. Ідеальна чистота.
З балкона війнуло морозним повітрям крізь щілину в старій рамі. Ліда підійшла зачинити — і завмерла. На підвіконні лежала маленька руда шерстинка. Невідомо, як вона там опинилась, — може, зачепилась за рукав, може, прилипла до підошви капця ще місяць тому.
Ліда взяла її двома пальцями. Покрутила перед очима. А тоді не викинула.
Поклала в кишеню халата, вимкнула світло й довго стояла в темряві, слухаючи, як за стіною реве телевізор Сергія.
