Роман запитав мене про це на сходовій клітці, коли я тягла додому важкий пакет із «Арсену». Знизу, з-під дверей у двір, несло мокрою штукатуркою — вчорашній львівський дощ нагадував про себе ще добу. Він саме виносив сміття: у лівій руці прозорий пакунок із пляшками з-під «Моршинської», у правій — зв'язка ключів.
— Пані Марто, а Олег вам передає ті три тисячі за кімнату? Бо я завжди плачу першого числа, щоб без затримок.
Пакет із хлібом і молоком смикнувся й гепнув об бетонну підлогу. Молоко не розбилося, але глухо бухнуло всередині поліетилену. Я перевела очі на Романа — йому тридцять чотири, інженер-проектувальник, тихіший за мого кота Тимофія. Він дивився щиро, без тіні підозри, що сказав щось не те.
— Які три тисячі?
— Ну, за кімнату. Ви ж знаєте. Ми так домовлялися з Олегом ще в березні. Я можу показати перекази, якщо треба.
Він поліз до кишені куртки по телефон. Я стояла, тримаючись за поруччя, і намагалася збагнути, чи це чийсь дурний жарт. Але Роман не жартував. Його палець водив по екрану, відкриваючи банківський застосунок. Чотири перекази. Перше березня, перше квітня, перше травня, перше червня. Кожен — три тисячі гривень. Призначення: «за оренду кімнати, березень», і так далі. Одержувач: Олег Семенюк.
Мій син.
Я взяла пакет із підлоги, подякувала і зайшла всередину. У коридорі пахло вареною картоплею, яку я злила ще перед виходом. Тимофій терся об мої ноги, вимагаючи вечері. Я скинула туфлі, налила котові корму і сіла на стару табуретку біля вікна. На підвіконні стояла герань — ще мамина, вона пережила два пересаджування і мій ремонт. Я дивилася на цю герань і рахувала: чотири рази по три тисячі — дванадцять тисяч гривень. Мій син зібрав з чужої людини дванадцять тисяч за кімнату, яка належить мені. За квартиру, де я живу сама після смерті Ярослава.
Щоб зрозуміти, чому мене це так різонуло, треба повернутися в лютий. Я тоді якраз вийшла на добове чергування на швидкій — п'ятий день поспіль, бо в бригаді не вистачало фельдшерів. У Львові на «103» завжди гаряче, а тієї зими ще й грип косив усіх. Олег подзвонив увечері, коли я тільки стягнула черевики й поставила чайник.
— Мамо, в мене колега, Роман. Його квартирна хазяйка виставила, бо продає житло. Виручи, хай пересидить тиждень-два, поки знайде нове.
Я не вагалася. Малий покій, колишній кабінет Ярослава, стояв порожній уже три роки. Там тільки книжки, які ніхто не читав, і стіл із облупленою емаллю. Я сказала «хай заїжджає», налила окріп у чашку з тріщиною — улюблену, ще весільний сервіз — і на хвилину відчула навіть полегшення: в домі буде хоч якийсь рух.
Роман з'явився в першу суботу березня з однією валізою й наплічником. Увічливий до скрипу: «пані Марто», «дозвольте», «перепрошую». Вимикав телевізор рівно о десятій вечора, мив після себе горнятка, а на третій тиждень узявся лагодити дверцята шафи, які рипіли, скільки я себе пам'ятаю. У дворі зацвіли абрикоси, Роман приносив додому каву з «Вірменки» й іноді купував «Андріївський» хліб у крамниці на розі Котляревського. Я звикла до нього швидше, ніж очікувала.
Олег дзвонив рідко. Раз на півтора тижні: «як справи?», «Роман не заважає?», «мамо, ти тільки не перевтомлюйся на викликах». Жодного разу не згадав про гроші.
Бо навіщо б йому згадувати. Це ж була послуга, а не гешефт. Принаймні так я думала до того вечора в під'їзді.
Після розмови з Романом я не ввімкнула світло в кімнаті. Сиділа в напівтемряві, і на стіні тремтіла смужка вуличного ліхтаря з-за фіранки. Перед очима стояв Олегів переказ: дванадцять тисяч. Мій син брав гроші за куток, який йому не належав, у хаті, яка йому не належала, від людини, котра думала, що ці кошти йдуть мені.
Я хотіла дзвонити йому негайно. Але зупинила себе. Набрала тільки наступного ранку, після безсонної ночі. Тільки-но я натиснула «виклик», у двері подзвонили.
На порозі стояв Олег. З великим паперовим пакетом, де лежали круасани з мигдалем — із пекарні на площі Ринок, яку я люблю. Він дивився не на мене, а кудись повз моє плече, на вішалку в коридорі.
— Ти знаєш? — спитав він, і голос сів, як буває після безсонної ночі.
— Роман тобі подзвонив?
— Так.
Ми зайшли на кухню. Він поставив пакет на стіл, але круасани ніхто не чіпав. Я налила окріп у дві чашки — собі в ту саму, з тріщиною, йому в нову, яку він колись привіз із Моршина.
Олег заговорив швидко, перескакуючи з одного на інше. Вклав гроші в бізнес друга, той прогорів, довелося позичати, щоб перекрити дірку. Банк відмовив у кредиті через недостатню офіційну зарплату. А тут підвернулася нагода — Роман шукав житло. Три тисячі на місяць давали змогу закривати бодай частину боргу. Мені він не сказав, бо я, впевнена, кинулася б рятувати: продала б стару «Шкоду», зняла б заощадження, які відкладала на чорний день. Він не хотів.
— То ти вирішив за мене, чи я маю право знати?
Він мовчав. Я взяла свою чашку, зробила ковток — окріп обпік губи, але я не відставила. Тримала її перед собою, як щит, і дивилася на випалену сірником цятку на стільниці — ще Ярослав колись поклав гарячу сковороду без підставки. Годинник на стіні цокав надто голосно.
— Я повернув Роману половину, — озвався він нарешті. — Шість тисяч. Ось, дивись.
Він вийняв телефон, відкрив застосунок і простягнув мені через стіл. На екрані світився сьогоднішній переказ: «повернення коштів за оренду, частково». Шість тисяч гривень. Час — 8:47 ранку. Він устиг це зробити ще до того, як подзвонив у мої двері.
— Решту віддам до кінця місяця. Обіцяю тобі.
Я повернула йому телефон. Налила ще окропу в обидві чашки, хоча вони були майже повні. Поставила чайник назад на плиту. Тимофій зіскочив із підвіконня й потерся об Олегову ногу. Той нахилився, почухав кота за вухом — і в цьому русі було щось таке беззахисне, що в мене стислося горло. Я сіла навпроти, узяла круасан, відламала шматочок і поклала йому на край тарілки.
Роман залишився. Я сказала йому: «Платитимеш півтори тисячі, і ні копійкою більше». Він довго відмовлявся, але я наполягла. Він і досі тут. Вечорами, коли я повертаюся з викликів, на плиті вже стоїть чайник, а Тимофій спить у нього на колінах. У дворі діти грають у футбол, м'яч періодично б'є по дверях під'їзду, і Роман виходить глянути — і стоїть хвилину, слухає сміх.
Олег приїжджає щосуботи. Спочатку сидів, як на голках, не знав, куди подіти очі. Тепер ми знову п'ємо чай, говоримо про погоду, про те, що на Левандівці з'явився новий сквер. Минулої суботи він привіз мені нову герань — стару я залила, коли була неуважна після нічної зміни. Він сам пересадив її в горщик на підвіконні, старанно обтрушуючи коріння від старої землі, і сказав: «Дивись, не залий цю, як попередню». А поряд із горщиком досі стоїть фото, де Олегові сім років: перший дзвоник, букет жоржин, біла сорочка, великі перелякані очі. Я беру ту світлину до рук, стираю зі скла пилюку й ставлю назад — обличчям до герані.
