Віктор гепнув кулаком по столу так, що моя порцелянова цукорниця підстрибнула, а з неї на скатертину висипався білий порошок.
— Ти мені до кінця життя зобов’язана! — рявкнув він, нахиляючись наді мною так близько, що я відчула запах дешевого тютюну. — Я продав свою квартиру у Львові й усі гроші вбухав у ремонт твого дому! А тепер ти мені вказуєш, що моєму синові тут не місце?!
Я дивилась на нього й не промовила жодного слова. Не тому, що злякалась, а тому, що в мені щось клацнуло. Нарешті. Як замок у валізі, в яку пакуєш усе непотрібне, перед тим як викинути на смітник.
— Про який ремонт ти зараз говориш? — мій голос пролунав глухо, ніби з-під води. — Про нову штукатурку, яку ти сам оббив через тиждень, бо не міг повісити карниз? Чи про унітаз, який ти два місяці обіцяв замінити, а потім найняла майстра я за свої?
Він не слухав. Він кричав про те, що я егоїстка, що я не ціную його жертви, що він усе життя на мене поклав. А його двадцятишестирічний синок Ігор у цей час додивлявся якийсь серіал у сусідній кімнаті з гучністю на весь будинок. Я чула, як він реготав. Йому було глибоко байдуже, що його батько щойно погрожував мені фізичною розправою.
Але давайте я розповім усе по порядку. Бо ця історія почалася задовго до того вечора, коли моя цукорниця мало не розлетілася на друзки.
Мене звати Віра Петрівна. Мені п’ятдесят два роки. Я працюю завідувачкою центральної бібліотеки в Івано-Франківську. Це не просто робота — це мій храм. Запах старих книг, тихе шелестіння сторінок, приглушене світло читального залу, де завжди пахне кавою, бо поруч — маленька кав’ярня «Старий Лев». Я обожнюю своє місто, його бруковані вулички, його неспішний ритм, його інтелігентну публіку.
А чотирнадцять років тому я була просто втомленою жінкою після важкого розлучення. Мій перший чоловік, Роман, виявився класичним аб’юзером. Спочатку — квіти й вірші (а він умів гарно говорити, цього не відняти), потім — контроль, закиди, а далі й руки. Коли він уперше штовхнув мене на очах у десятирічної донечки Софійки, я зібрала речі того ж вечора. Він плакав, обіцяв, що це востаннє, що в нього «просто проблеми на роботі». Але я вже бачила цей фільм. Моя мама терпіла, моя тітка терпіла, і я вирішила, що це ланцюг, який обірветься на мені.
Софія виросла розумною, амбітною дівчиною. Коли їй виповнилося двадцять, вона склала іспити й поїхала навчатися до Варшави. Я лишилась одна у великому приватному будинку, який дістався мені від бабусі. Будинок був старий, але добротний, з яблуневим садом і верандою, яку добудував ще мій дід. Я сама поралась по господарству, сама заробляла, сама вирішувала всі проблеми. І мене це влаштовувало. Чесно.
— Вірочко Петрівно, ну скільки можна самій? — бідкалась моя сусідка пані Марта, підкидаючи мені в поштову скриньку то пиріжки, то плітки. — Ви ж іще молода, гарна, фігура є, волосся блищить… Ось у нас на базарі чоловік один з’явився, Віктор. Далекобійником був, повернувся в місто, шукає собі тиху гавань. Серйозний такий, не п’яниця, не гультяй…
Я тільки відмахувалась. Але Віктор знайшов мене сам. Він записався до бібліотеки. Так і сказав: «Хочу почитати щось для душі». Брав книжки, повертав вчасно, акуратно. Я тоді ще подумала: треба ж, який інтелігентний чоловік. Заговорили. Він виявився моїм однокласником — ми вчились в одній школі, тільки він був на три роки старший, залишався на другий рік через «складний характер», як казали вчителі. Я його тоді не пам’ятала, а він мене — так.
Почав проводжати мене з роботи. Купував польові ромашки на ринку, ніс мою важку сумку з книжками, поправляв паркан, коли той покосився після грози. Я довго не підпускала його близько. Цілий рік. Пам’ятала, як боляче було вперше. Але Віктор був напрочуд терплячим.
— Віро, я не Роман, — казав він тихо. — Я бачив, як ти мучилась. Я не зроблю тобі боляче. Я хочу про тебе піклуватись.
Ми розписались через півтора року. Без весілля, без гостей — просто пішли в РАЦС і поставили підписи. Я принципово залишила своє дівоче прізвище, Ковальчук. Віктор скривився, але промовчав. Він переїхав до мене, бо його власне житло — однокімнатна квартира в спальному районі — було в жахливому стані й до того ж обтяжене якимись боргами. Він швидко її продав, сказав, що «за копійки», і гроші нібито поклав на депозит. Я не питала — не мої, не мені й розпоряджатись.
Перші два роки все було справді добре. Віктор допомагав по дому, іноді готував, купив мені в подарунок дорогу кавоварку, бо знав, як я люблю починати ранок з горнятка свіжої кави на веранді. Мій старий рудий кіт Бурштин, щоправда, шипів на нього щоразу, коли той проходив повз. Але я списувала це на котячу ревність.
А потім на нашому порозі з’явився Ігор. Син Віктора від першого шлюбу.
Я знала про його існування, але думала, що він живе з матір’ю в Тернополі, працює, будує своє життя. Виявилось — ні. Двадцятишестирічний хлопець без освіти, без роботи, з амбіціями «знайти себе» й абсолютною нездатністю прибрати за собою бодай чашку. Він просто завалився до нас одного вечора з величезною спортивною сумкою, впав на диван у вітальні й увімкнув телевізор.
— Ігореві треба пересидіти, — пояснив Віктор. — У нього там конфлікт із матір’ю, вона його не розуміє…
— Пересидіти — це скільки? Тиждень? Два? — уточнила я.
— Ну… побачимо.
«Побачимо» розтягнулось на три місяці. Три місяці я щоранку збирала брудні шкарпетки з підлоги у вітальні. Три місяці мій холодильник спустошувався зі швидкістю світла, хоча я купувала продуктів удвічі більше, ніж зазвичай. Три місяці я не могла спокійно почитати книгу на веранді, бо звідти постійно долинав гуркіт якихось дебільних реаліті-шоу.
Терпець урвався, коли Ігор без дозволу взяв мій ноутбук і залив його якимось вірусом, завантажуючи піратські ігри.
— Вікторе, ми мусимо поговорити, — я зачинила двері на кухню й сіла навпроти чоловіка. — Твій син — доросла людина. Я не зобов’язана його утримувати. Нехай шукає роботу й орендує житло.
— Ти що, виганяєш мою кров?! — Віктор аж поперхнувся чаєм. — Віро, йому нема куди йти!
— Це не моя проблема. Є гуртожитки, є подобова оренда, є його мати, врешті-решт.
— Ти не розумієш! Я не можу його викинути!
— А я не можу більше це терпіти. Я працюю, я втомлююсь, а додому приходжу як у свинарник. Він навіть за собою тарілку не помиє!
Віктор підвівся, і його очі звузились. Саме тоді я розгледіла справжнього Віктора, який раніше ховався під маскою терплячого й турботливого чоловіка.
— Ти забуваєшся, жінко, — процідив він крізь зуби. — Це не тільки твій дім. Я тут господар. Я продав свою квартиру й вклав гроші в цей ремонт. Ти мені зобов’язана до кінця життя.
— Що ти вклав? — я не повірила своїм вухам. — Ти продав квартиру за тридцять п’ять тисяч доларів, Вікторе. З них ти віддав п’ятнадцять на погашення якихось старих боргів, про які ти мені так і не розповів. Ще десять — на нову машину, яку ти розбив через місяць. І ще десять, як ти казав, «на депозиті». До мого будинку ці гроші не мають жодного стосунку. Ремонт на веранді — це мої заощадження з бібліотечної зарплати й допомога Софії з Варшави.
— Ти все рахуєш?! — він аж задихнувся від люті. — Ти мені кожну копійку пригадуєш?!
— Я нічого не пригадую. Я просто знаю, куди пішли гроші. І це був точно не ремонт мого дому.
Отут він і гепнув кулаком по столу. А потім нахилився до мене й просичав:
— Мій син буде жити тут. Або тут, або в будинку твоєї покійної бабусі. Ти ж її хату здаєш? От і виселяй орендарів — хай Ігор там оселиться. Це буде його житло.
Це була остання крапля. Бабусин дім… Дім, у якому я виросла, де пахло яблуками й свіжоскошеною травою, де на стінах досі висіли її вишиті рушники… Віддати його цьому нечупарі? Ніколи.
— Я зрозуміла, — сказала я тихо. — Я піду в магазин, куплю хліба, і ми спокійно все обговоримо.
Він кивнув, задоволений. Подумав, що переміг.
Але я не пішла в магазин. Я пішла до сусідки, пані Марти, тієї самої, яка нас і познайомила.
— Марто, мені потрібна допомога, — сказала я без передмов. — Віктор і його син… Вони сьогодні з’їжджають. І я не хочу, щоб це перетворилось на бійку.
— Ой, лишенько, — сплеснула руками Марта. — А я ж казала, що він мутний якийсь… Зараз, Вірочко Петрівно, я Івана покличу. І сусідів. У нас тут усі вас поважають. Та ще й дільничний Роман Олегович сьогодні чергує — я йому подзвоню, він обіцяв заскочити на чай.
Коли я повернулась додому, на ґанку вже стояло троє кремезних чоловіків. Іван, Мартин чоловік. Його брат Михайло. І наш дільничний, Роман Олегович, який саме прийшов на обіцяний чай.
Я зайшла всередину. Ігор, як завжди, напівлежав на дивані. Віктор сидів у кріслі й дивився новини.
— Де хліб? — буркнув він, не повертаючи голови.
— Хліба не буде, Вікторе. І вечері не буде. І завтрашнього сніданку теж — принаймні, в цьому домі. Ви з Ігорем зараз збираєте речі й ідете геть.
Він різко обернувся. Побачив моє обличчя. Побачив, що я не жартую. І тоді почався цирк.
— Ти не маєш права! Я подаю до суду! Я відсуджу половину дому! — кричав Віктор, поки Ігор, нарешті відірвавшись від телевізора, намагався збагнути, що відбувається.
— Подавай, — я стояла, випроставшись, і дивилась йому прямо в обличчя. — Тільки пам’ятай: у мене є всі документи на будинок, датовані задовго до нашого шлюбу. У тебе немає жодного чека на будматеріали. А от у мене є свідки, які щойно чули, як ти мені погрожував.
— Це мій дім! — заволав він. — Я тут жив!
— Ти тут гостював, — відрізала я. — А тепер — час додому.
Він кинувся до мене, але на порозі вже стояв дільничний Роман Олегович.
— Вікторе Степановичу, спокійніше, — сказав він рівним голосом. — Віра Петрівна має право виселити будь-кого зі свого приватного будинку. Особливо якщо є підстави вважати, що їй загрожує небезпека. Я б на вашому місці зібрав речі й пішов без скандалу.
У Віктора відвисла щелепа. Він розгублено кліпав, переводячи очі з мене на дільничного, з дільничного на сусідів, які стояли на ґанку. Ігор тим часом почав гарячково запихати в сумку свої речі, лаючись крізь зуби.
— Ти про це пошкодуєш, — просичав Віктор. — Ти ще приповзеш до мене на колінах.
— Чекатиму з нетерпінням, — відповіла я.
Вони пішли. Ігор плентався попереду з двома сумками, Віктор — позаду, згорблений і лютий. Коли хвіртка за ними зачинилась, я вперше за багато місяців видихнула на повні груди.
Того ж вечора я змінила замки. А наступного дня подала на розлучення.
Віктор таки спробував судитися. Найняв якогось дешевого адвоката, який намагався довести, що гроші з проданої квартири були вкладені в мій будинок. Але в суді дуже швидко випливла правда: ті кошти пішли на погашення величезного боргу за аліментами, які Віктор не платив першій дружині понад десять років. Він продав квартиру не тому, що хотів «інвестувати» в наше майбутнє, а тому, що йому загрожувала кримінальна відповідальність. Суддя тільки знизала плечима, закриваючи справу.
Після розлучення Віктор з’їхав із міста. Казали, подався на заробітки за кордон, але я точно не знаю. Ігор теж зник — подейкували, що прибився до якоїсь сумнівної компанії в Києві. Мені було байдуже.
Сьогодні ранок у моєму домі тихий і спокійний. Я прокидаюсь, варю каву на тій самій кавоварці, годую Бурштина (який тепер муркотить значно частіше), і виходжу на веранду. На столі лежить книжка — збірка Сергія Жадана. У телефоні — повідомлення від Софії: «Мамо, ми приїдемо на Великдень. Олекса хоче познайомитись із тобою офіційно. Готуй пироги».
Я усміхаюсь. Відставляю горнятко, беру з кошика для рукоділля вишивку — рушник із незакінченим візерунком. Бурштин стрибає на коліна, вмощується. Я втягаю нитку в голку й веду перший хрестик.
