Марта отімкнула двері своєї студії, підтримуючи ліктем торбу з фарбами, а в другій стискала горнятко з кавою. За вікнами старого львівського будинку на вулиці Левицького гудів вечірній трамвай, а з відчиненої кватирки тягнуло осіннім димом і вогким камінням бруківки. Вона скинула заляпані глиною кросівки просто біля порога і ввімкнула світло.
Квартира зустріла її тим особливим спокоєм, який буває тільки у власному просторі. Високі стелі з ліпниною, дві просторі кімнати, вітражне вікно у ванній, що переливалося синім і жовтим. Це житло заповів їй дід — відомий у місті архітектор, який усе життя збирав старовинні креслення, рідкісні книги і колекцію вінілових платівок. Він помер три роки тому, і Марта досі іноді розмовляла з його фотографією на книжковій шафі, коли було особливо важко.
Орест з’явився в її житті рівно через пів року після смерті діда. Високий, дотепний, з м’якою посмішкою і манерами людини, яка звикла подобатися. Він працював регіональним представником великої фармацевтичної компанії, їздив на новенькому «Джилі», носив дорогі краватки і вміло робив компліменти. Марта, яка тоді тільки починала вести власні майстер-класи з кераміки, здавалася собі надто простою поруч із ним, але Орест дивився на неї так, наче вона була центром усесвіту.
Вони одружилися навесні, коли на подвір’ї зацвіли магнолії. Марта була певна, що знайшла того самого. Орест переїхав до неї, бо його орендована квартира на околиці Сихова була вдвічі меншою за цю студію, і він називав її «каморою». Марта віддала йому одну з кімнат під домашній кабінет — він казав, що йому потрібен простір для роботи з документами. Вона облаштувала там стіл, полиці, купила зручне крісло за шість тисяч гривень.
Перші півтора року все було добре. Вони їздили в Карпати на вихідні, пекли разом сирники в неділю, будували плани про спільну майстерню і про дітей. А потім Орест почав змінюватися. Спершу малопомітно — як тріщина на глиняному глечику до першого випалу. Потім дедалі виразніше.
Він затримувався допізна, пояснюючи це «зустрічами з клієнтами». Повертався роздратований, часто відмовлявся вечеряти. Марта ставила тарілку в холодильник, а сама сідала на підвіконня з горнятком чаю і слухала, як за вікном шумить дощ. Він перестав зустрічатися з нею поглядом за сніданком. Перестав торкатися її ліктя, коли вони йшли вулицею. Перестав помічати її нову стрижку.
Одного разу в неділю він сказав, що їде на конференцію в Київ на три дні. Марта не стала нічого питати — вона вже знала, що це брехня. Бо за день до того випадково побачила сповіщення на його телефоні, яке висвітилося, коли він був у душі: «Сонечко, не можу дочекатися нашої поїздки. Забронювала готель на Подолі, як ти хотів. Юстина».
Юстина. Ім’я обпекло, наче окріп. Марта стояла на кухні, пальці завмерли за кілька сантиметрів від чашки. Вона обережно взяла телефон, зробила кілька скріншотів і відправила їх собі на пошту. Потім поклала апарат на те саме місце, налила кави і вийшла на балкон. Над дахами старого Львова догоряло небо, десь унизу гавкав сусідський пес. Вона ступила назад до кімнати, підійшла до фотографії діда на шафі й тихо сказала:
— Діду, що мені тепер робити?
Наступного дня вона не пішла в майстерню. Натомість поїхала до юристки — пані Світлани, яку порадила подруга-дизайнерка, що нещодавно розлучилася. Невеликий офіс на вулиці Франка, запах кави з автомата, полиці, заставлені текками.
— Квартира на вас, — пані Світлана ковзнула поглядом по копії заповіту. — Орест тільки прописаний, але це нічого не означає. Ваша особиста власність. Навіть якщо він купував меблі — то лише меблі, не частка. Готуйте документи на розлучення, а я подам від вашого імені. Ще й випишемо його примусово, якщо не з’їде сам.
Марта повернулася додому і сіла за стіл у своїй майстерні, серед банок з поливою, пензлів і недосушених горняток. Відкрила ноутбук. Почала збирати все: копію заповіту, витяг з реєстру нерухомості, свідоцтво про шлюб, чеки на меблі. Складала акуратно, аркуш до аркуша, фіксуючи кожну деталь. Коли витяг ніяк не хотів рівно лягати, вона помітила, що пальці злегка тремтять. Марта розправила долоню, притиснула її до холодної стільниці, почекала, поки мине дрож, і продовжила.
Орест нічого не помічав. Повертався пізно, їв нашвидкуруч, знову зникав. Марта припинила класти йому ложку поруч із тарілкою — просто ставила вечерю на стіл і йшла до майстерні. За кілька днів прибрала його фотографію з полиці в спальні, залишивши відбиток пилу.
У четвер ввечері, коли Орест поїхав на чергову «зустріч із партнерами», у двері подзвонили. Марта саме замішувала глину — долоні й зап’ястки були по лікоть у сірій масі. Вона витерла їх об фартух, підійшла до дверей і відчинила.
На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти. Коротка шкіряна куртка, білі кросівки «Адідас», довге русяве волосся, зібране у високий хвіст. У руках — телефон із тріснутим склом і маленька сумочка через плече. Вона дивилася зухвало, піднявши підборіддя, але в кутиках губ тремтіло щось схоже на хвилювання.
— Ви Марта? — голос дзвінкий, майже виклик.
— Я. А ви, мабуть, Юстина? — Марта сперлася плечем на одвірок і схрестила руки на грудях.
Дівчина на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки.
— Я чекаю дитину від Ореста. Він хоче бути зі мною, але не наважується тобі сказати. Тому я прийшла сама. Розлучайся з ним. Не тримай його.
Марта видихнула. Не різко, не нервово — неспішно, наче випускала повітря з кульки. Вона відступила вбік і жестом запросила гостю всередину.
— Заходьте. Тільки взуття зніміть. Паркет дідів, не хочеться дряпати.
Юстина зайшла, розгублено озираючись навколо. Вітальня з високими стелями, на стінах — картини друзів-художників, у кутку — гончарний круг, на столі — акуратна тека з документами. Марта пройшла до столу, взяла теку, і її великий палець зачепив скріпку — на шкірі виступила крихітна крапля крові. Вона розсіяно витерла її об фартух, розкрила теку.
— Слухайте, Юстино. Я не буду кричати чи виставляти вас за двері. Навіть більше — я вдячна, що ви прийшли. Це значно пришвидшує справу.
— Що? — Юстина кліпнула.
— Ось, погляньте. — Марта вийняла перший аркуш. — Заява на розлучення. Підготовлена два тижні тому. Завтра адвокатка подає її до суду. Ось копія заповіту на квартиру — вона моя, Орест не має до неї жодного стосунку. Ось скріншоти вашої переписки місячної давнини.
Юстина втупилась у папери, очі розширились. Пальці стиснули ремінець сумочки. Вона відкривала рота, але звук не йшов.
— Я знаю про вас чотири місяці, — вела далі Марта спокійно, навіть трохи втомлено. — Відтоді, як він забув телефон на кухні, а ви написали про готель на Подолі. Весь цей час я мовчала не тому, що боялася. А тому, що збирала докази й готувала документи. Я не хочу скандалу. Я хочу, щоб він просто зник із мого життя. З речами. Бажано сьогодні.
— Ви… ви все знали? — Юстинин голос сів до шепоту.
— Так. І знаєте, що я зрозуміла? — Марта зустрілася з нею очима. — Я не тримаю на вас зла. Ви не руйнували мій шлюб. Він сам його зруйнував. Але якщо ви думаєте, що будете жити з ним тут, у цій квартирі, і виховувати дитину в затишку, — ні. Квартира моя. Орест тут ніхто.
Двері клацнули замком. Орест увійшов до вітальні, тримаючи ключі від авто, і завмер. Його погляд перебігав із Марти, яка стояла біля столу з текою, на Юстину, бліду й розгублену.
— Що за… — він проковтнув решту фрази.
— Оресте, заходь, — Марта навіть не змінила пози, лише сперлася долонею на стіл. Кісточки пальців побіліли. — Юстина прийшла повідомити мене, що вагітна. Я саме розповідала їй, що документи на розлучення готові. Так що твоя місія виконана. Ти отримаєш його вільним.
— Марто, послухай… — він ступив уперед.
— Ні, це ти послухай. — Вона підвелася, не прибираючи долоні. — Я не питатиму, навіщо ти це зробив. Мені байдуже. Ти маєш дві години на те, щоб зібрати свої речі й виїхати. Ключі залишиш на столі.
— Ти не можеш мене просто вигнати! Я тут прописаний!
— Можу. Прописка не дає права власності, юристка пояснила це на першій же консультації. Після розлучення тебе випишуть примусово. А поки що — збирай сумки.
— І куди я піду? — він озирнувся, шукаючи підтримки, але Юстина стояла, втупившись у підлогу. Її зухвалість зникла.
Юстина нарешті підвела голову, її голос задзвенів істерично:
— Оресте, ти ж казав, що квартира твоя! Казав, що вона просто тимчасово живе тут, поки ви не розлучитеся! Що ти її утримуєш!
Марта тихо видихнула через ніс, майже сміючись.
— Юстино, я… я поясню… — почав Орест, червоніючи.
— Що ти поясниш?! — вона зірвалася на крик. — Ти збрехав мені! Я думала, що заводжу стосунки з успішним чоловіком, у якого є власне житло, а ти виявився приживальником у квартирі дружини!
— Я не приживальник! — огризнувся він, але голос ослаб.
— А хто ж ти? — Юстина схопила сумочку. — Я вагітна, Оресте. Від тебе. Що ми робитимемо? У тебе навіть дому немає!
Він замовк. Марта налила собі води з графина, зробила ковток, спостерігаючи, як крапля скочується по склу й падає на стільницю. Не сказала ні слова.
Юстина вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвеніла люстра. Орест стояв посеред кімнати.
— У тебе залишилася година сорок п’ять, — нагадала Марта, глянувши на годинник над дверима. — Раджу поквапитися.
Він збирав речі, не промовивши жодного слова. Кидав сорочки, краватки, ноутбук у дві великі спортивні сумки. Марта стояла біля вікна й дивилася, як на вулиці загоряються ліхтарі. Дощ припинився, бруківка блищала, у вікнах сусіднього будинку світилося тепле жовте світло.
Коли він поставив сумки біля виходу і повернувся, щоб щось сказати, вона зупинила його, просто піднявши долоню.
— Не треба. Просто йди.
Він кивнув, поклав ключі на стіл біля вази з сухоцвітом і вийшов.
Марта замкнула двері на всі замки, притулилася до одвірка спиною. Сили раптом залишили ноги, і вона з’їхала вниз, сівши на підлогу. Долоні обхопили коліна, лоб притиснувся до них. У такій позі вона просиділа кілька хвилин, слухаючи, як за вікном десь далеко гуркоче останній трамвай і чути сміх із сусідньої кав’ярні. А коли випросталась, то побачила на пальцях присохлу глину — і стерла її об фартух.
Через три місяці після розлучення вона стояла біля павільйону на площі Ринок, купуючи мед і прянощі для глінтвейну. Наближалося Різдво, всюди мерехтіли гірлянди, пахло корицею та смаженими каштанами. Вона підняла комір пальта, ховаючись від вітру, і помітила знайому постать біля ятки з гончарними виробами.
Орест виглядав змарнілим. Пальто, яке вона йому колись подарувала, сиділо мішкувато, під очима темні кола, волосся скуйовджене вітром. Він теж її помітив, завагався, але підійшов.
— Привіт, — вимовив тихо.
— Привіт, — вона тримала в руках паперовий пакунок з медом.
— Гарно виглядаєш.
— Дякую.
Пауза затягнулася. Десь удалині грали вуличні музиканти.
— Як ти? — запитав він.
— Усе добре. Майстерня процвітає. Квартиру я перепланувала — на місці твого кабінету тепер друга випалювальна піч.
— А Юстина? — Марта поставила запитання без іронії, просто з цікавості.
— Поїхала до батьків у Тернопіль. Ми не разом. Вона сказала, що не хоче народжувати від чоловіка, який не може забезпечити сім’ю.
Марта перевела погляд на сусідню ятку — там продавали глиняні глечики з характерним дзвоном. Потім знову глянула на Ореста, переклала пакунок у другу руку.
— Бувай. Мені ще по сирники.
Вона пішла вгору вулицею, не озираючись. Вітер тріпав їй волосся, а навколо гудів передріздвяний Львів — живий, гамірний, святковий. Вдома вона виклала на стіл мед і глиняне горнятко для поливи, яке забрала з майстерні ще вранці. Підійшла до шафи з дідовими платівками, пальці пройшлися по корінцях конвертів. Вона витягла одну — «Thelonious Monk», — зняла з полиці програвач, опустила голку на чорний диск. Кімнату наповнило звучання рояля, трохи надтріснуте, тепле. Марта відкрутила кришку банки з медом, вдихнула його запах і посміхнулась самими кутиками губ.
