Дев’яносто сьомий день після того, як вони підписали папери про розлучення. Рівно дев’яносто сім днів, як Роман Захарченко навчився дихати без неї — точніше, робити вигляд, що навчився. Він стояв на балконі своєї квартири на Личаківській, дивився на мокрий асфальт і курив третю за вечір, хоча кинув ще три роки тому.
Коли телефон завібрував, він навіть не глянув на екран. Простягнув руку, не відводячи погляду від вулиці.
— Слухаю.
— Романе Ігоровичу, пробачте, що так пізно… — голос був жіночий, молодий, ледь знайомий. — Це Катруся, подруга Ярини. Ви тільки не кидайте слухавку, добре? Ярина в лікарні. У нейрохірургії. Вона знепритомніла в кафе, «швидка» ледь встигла…
Роман відчув, як фільтр сигарети хруснув між пальцями. Попіл посипався на поруччя.
— Яке кафе? — перепитав він. Не «що з нею», не «чому». Просто «яке кафе». Мозок чіплявся за дурниці, бо основне почути було страшно.
— «Вероніка» на Сихові. Вона там офіціанткою другий місяць. Послухайте, Романе Ігоровичу, там лікарі сказали… вона вагітна. Десь двадцять тижнів. Я не знала, чесно, вона нікому не казала. Але ви мусите знати.
Він нічого не відповів. Просто натиснув «відбій» і ще з півхвилини стояв, тримаючи телефон біля вуха.
За дев’яносто сім днів до цього дзвінка він зробив усе, щоб Ярина його зненавиділа. Кричав на неї за вечерю, яку вона готувала дві години. Зник на три доби без пояснень. А коли вона запитала, чи є в нього хтось, — промовчав. Та промовчав так, що вона зібрала речі й виїхала до матері того ж вечора.
Він знав, що так буде. І знав, що тільки так вона буде у безпеці.
Менше ніж за двадцять хвилин чорний «Тойота Ленд Крузер» загальмував біля входу до Львівської обласної клінічної лікарні. Тарас, начальник служби безпеки його компанії, вийшов першим, відчинив двері.
— Шефе, я дізнався, що зміна охорони на парковці — не наша. Я викликав своїх, будуть через десять хвилин.
Роман лише кивнув. Він уже був не тим чоловіком, якого знала Ярина. Піджак облягав плечі так, що тканина тріщала. Погляд — важкий, швидкий, як у людини, яка звикла прораховувати загрози раніше, ніж вони стають реальними.
— Нехай перевірять кожен поверх, — кинув він через плече, заходячи у скляні двері приймального відділення. — І весь персонал. Кого взяли на роботу за останні три місяці — мені список.
Лікарня пахла хлоркою, втомою і чиїмось переляком. Біля стійки реєстратури чергувала медсестра — літня жінка з втомленими очима й пучком сивого волосся, зібраного шпильками.
— Ярина Ковальчук, — Роман поклав долоню на стійку. — Привезли годину тому. Де вона?
Медсестра підвела очі, мовчки оцінила його — високого, у дорогому пальті, з червоними від недосипу білками очей.
— Ви родич?
— Чоловік.
Вона застукала по клавіатурі. На екрані висвітилося «статус: розлучена». Медсестра підібгала губи, але промовчала.
— Третій поверх, нейрохірургічне відділення. Палата інтенсивної терапії, вікно четверте зліва.
Він не чекав ліфта — пішов сходами. На третьому поверсі його зупинила лікарка — невисока, у хірургічному костюмі, з планшетом у руках.
— Ви до Ковальчук? Я — лікарка Шевченко Оксана Петрівна. Ви її…
— Колишній чоловік.
— Добре, — вона кивнула, хоча в очах майнув подив. — Слухайте уважно. Ваша колишня дружина в стані важкого виснаження. Аналізи показують хронічне недоїдання, анемію третього ступеня і критичний рівень цукру. Якби «швидка» приїхала на десять хвилин пізніше, ми б говорили про інше. Але це ще не все: вона вагітна. Десь двадцять один тиждень. Плід живий, серцебиття в нормі, але організм матері працює на межі.
Роман мовчав. Дивився на лікарку, і його обличчя не виражало нічого — просто бліда маска. Але пальці правої руки стислися в кулак так, що кісточки побіліли.
— Хто привозив їй їжу останні два місяці? — запитала Оксана Петрівна, примружившись. — Хто про неї дбав? Бо схоже, що ніхто.
Він не відповів. Бо не знав. Бо сам зробив усе, щоб її життя виглядало звичайним, непримітним — без охорони, без його імені, без усього, що могло б привернути увагу. Він думав, що віддаляє її від небезпеки. А віддалив від життя.
— Речі, — коротко сказав він. — Те, що було при ній. Де?
Лікарка простягнула йому прозорий пакет. Всередині — дешевий телефон із тріснутим екраном, ключі від орендованої квартири, гаманець на липучці і складений аркуш паперу.
Він розгорнув його просто в коридорі, під лампою денного світла.
«Романе, якщо ти це читаєш — значить, я не встигла. Не довіряй нікому. Особливо рідним».
Почерк був її. Швидкий, нервовий — писано явно в поспіху, може, навіть на підвіконні того кафе, за п’ять хвилин до того, як вона знепритомніла. Він дивився на літери, які знав напам'ять після семи років шлюбу, і відчував, як усередині щось ламається, як стара бетонна балка.
— Шефе.
Тарас підійшов нечутно, нахилився до вуха. В руці — його власний телефон, на екрані — відкрите вікно месенджера з якимось звітом.
— Мої люди перевірили камери біля кафе. За сорок хвилин до того, як Ярина знепритомніла, до неї підходили. Хвилин на десять виходили на вулицю, говорили. І це не випадковий відвідувач.
Тарас зробив паузу. Таким Роман його не бачив жодного разу за вісім років співпраці.
— Шефе, той, хто приходив… це ваш молодший брат. Андрій.
У коридорі стало тихо. Десь далі пропищав чийсь кардіомонітор, гримнули двері ліфта. Роман стояв нерухомо, тримаючи в одній руці зім’ятий аркуш із її почерком, а в іншій — уявний пістолет, з якого стріляти вже не було в кого.
За дев’яносто сім днів до цієї ночі він віддав братові контрольний пакет акцій. Щоб у разі чого бізнес залишився в родині. Щоб Ярину не використовували як важіль тиску. Андрій поклявся, що подбає про неї, якщо з Романом щось трапиться. Він поклявся. А тепер стояв перед камерою спостереження біля кафе «Вероніка», і його силует чітко виднівся на записі — плечі, поворот голови, нервовий жест, який Роман упізнав би з тисячі.
— Номер машини засвітився на камерах ще тричі за останній тиждень, — Тарас говорив рівним, механічним голосом, але очі видавали лють. — Біля її дому. Біля лікарні, куди вона зверталася місяць тому. І сьогодні — за квартал від кафе, за дві години до виклику «швидкої».
— Він знав, що вона вагітна, — Роман не питав. Він стверджував.
— Знав. Ваш брат оплатив токсикологічний аналіз, який робили два тижні тому в приватній лабораторії на Городоцькій. Ярина не знала, хто платить. Подумала, що це якась соціальна програма.
Роман закрив очі. Перед внутрішнім зором проплила картина: Ярина, сама, голодна, перелякана, з животом, який вже почав округлюватися, стоїть у черзі в лабораторії. А його брат, його рідний молодший брат, сидить у своєму Lexus’і за рогом і рахує тижні.
Навіщо? Навіщо йому це? Контрольний пакет, бізнес, доступ до рахунків — усе й так було в нього в руках. Невже цього мало? Невже йому потрібне було щось більше?
І тут Романа прошило, як розрядом струму.
Спадщина. Батьків заповіт.
Старий Захарченко, їхній батько, помер чотири роки тому, залишивши дивний пункт: якщо в когось із синів народжується дитина, той отримує подвійну частку в трастовому фонді. Роман тоді навіть не замислювався над цим — вони з Яриною не планували дітей. Але пункт не скасовувався розлученням. Він прив’язувався до факту батьківства.
Андрій не міг просто залякати Ярину, щоб вона зробила аборт. Це засвітило б його. І не міг просто дочекатися народження дитини — тоді Роман отримав би подвійну частку автоматично. Йому потрібно було, щоб вагітність перервалася «природно». Без лікарів, без свідків. Виснаження, недоїдання, стрес — ідеальний план.
І він майже спрацював.
— Де він зараз? — голос Романа став рівним, як натягнута струна.
— За даними GPS його авто, в маєтку за містом. Охорона — десятеро людей. Я можу викликати…
— Не треба.
Роман знову глянув на записку. «Не довіряй нікому. Особливо рідним». Він дбайливо склав аркуш — так, наче тримав не папірець, а скляну іграшку, що могла розбитися.
— Ти залишаєшся тут. Якщо з нею щось станеться, поки мене не буде, — відповідаєш мені головою прямо тут, у вестибюлі.
Він підійшов до палати інтенсивної терапії. Через скло було видно Яринине обличчя — бліде, із синцями під очима, з крапельницею у вені. Її права рука лежала на животі — той самий захисний жест, який він бачив сотні разів навіть у сні.
Він притиснув долоню до скла. Постояв так хвилину. Дві.
А тоді розвернувся і пішов до виходу.
Дорога до заміського маєтку зайняла сорок хвилин. Роман вів сам — Тарас залишився в лікарні з трьома людьми перевіреної охорони. У бардачку лежав «Глок-19», зареєстрований на компанію. Роман сподівався, що він йому не знадобиться. Сподівався, але не вірив.
Ворота маєтку були відчинені. Андрій чекав — передчував, що брат приїде. Він стояв у вітальні, біля каміна, з келихом коньяку в руці. Усміхався — тією самою усмішкою, яку Роман пам’ятав з дитинства: коли молодший брат розбив мамину вазу і звалив провину на нього.
— Ромчику, — Андрій розвів руками. — Я знав, що ти приїдеш. Сідай, поговоримо.
— Ти платив за аналізи, — Роман навіть не роздягнувся. Просто став на порозі, запхавши руки в кишені пальта. — Ти стежив за нею. Ти знав, що вона голодує, і нічого не зробив. Чекав, поки вона помре сама.
Андрій зробив ковток. Подивився на вогонь.
— Ну, знаєш, технічно вона тобі ніхто. Ви розлучені. Якою була б твоя реакція, якби тобі повідомили, що колишня дружина вагітна від невідомо кого? О, стривай… — він удавано приклав палець до скроні, — ти ж навіть не знаєш, чи твоя це дитина.
— Моя, — сказав Роман спокійно. — Я знаю, що моя. Так само, як і ти знаєш. Тому ти й намагався її вбити.
Андрій поставив келих на камінну полицю. Усмішка зникла.
— Я намагався зберегти те, що належить мені, — відрізав він. — Батько залишив заповіт, у якому ти завжди був улюбленчиком. Навіть після смерті він знайшов спосіб обійти мене. Ти гадаєш, я буду сидіти склавши руки і дивитися, як якась офіціантка народжує тобі спадкоємця і забирає половину того, що я будував?
— Ти нічого не будував. Ти просто підписував папери.
— Я не дам тобі зруйнувати все!
Роман підійшов ближче. В каміні тріснуло поліно.
— Слухай мене уважно, Андрію. Завтра вранці ти підпишеш документи, які переведуть контрольний пакет назад на мене. Ти вийдеш із ради директорів. Ти зникнеш із мого життя і з її життя. Якщо ні — я відкрию справу про замах на вбивство. У мене є записи з камер, свідчення Тараса і копія батькового заповіту, яку я зберігаю в сейфі. І якщо ти думаєш, що я пожалію рідного брата, — ти помиляєшся. Я вже пожалів. Тоді, коли віддав тобі бізнес, думаючи, що ти людина.
Андрій дивився на нього, і в його очах боролися страх і ненависть.
— Ти не посмієш, — прошепотів він. — Ти ж не здаси рідну кров…
— Ти перестав бути моєю кров’ю тієї миті, коли вирішив убити мою дитину.
Роман розвернувся і вийшов, не чекаючи відповіді. Зачинив за собою важкі дубові двері. На порозі вдихнув холодне нічне повітря — повний рот, до запаморочення.
…Ярина прийшла до тями на п’ятий день. Перше, що вона побачила, — обличчя Романа. Він спав, сидячи на стільці біля її ліжка, в тій самій сорочці, в якій приїхав у ніч дзвінка.
— Ти… — прошепотіла вона.
Він розплющив очі миттєво, ніби й не спав.
— Я, — сказав тихо. — Більше нікуди не піду. Пробач мені. За все.
Вона не відповіла. Просто повернула долоню догори — і він вклав у неї свою. Її пальці були холодні, а живіт під лікарняною ковдрою — теплий, живий, сповнений биття серця, яке ніхто вже не зможе зупинити.
А за вікнами лікарні сходило сонце — спочатку несміливо, а потім залило палату золотим світлом. Таким, якого, здавалося, у їхньому житті не було вже дуже давно.
