Микола Петрович прокинувся за звичкою — ще затемна, без жодного звуку. Рука сама смикнулася до тумбочки, намацала край і завмерла: будильника там не було. Він сам викинув його місяць тому, а тіло досі пам’ятало. Сьогодні сонце вже давно переповзло зі штор на підлогу, а він усе лежав. Сенсу вставати не було. У вітальні тихо бурмотів телевізор, а з кухні тягло запахом млинців — дружина поралась біля плити.
— Колю, може, хоча б снідати? — Галина Степанівна зазирнула до спальні вкотре. — Я млинці спекла. З вишнями, як ти любиш.
— Потім, — відповів він, не повертаючи голови.
— Потім уже обід буде.
Микола Петрович зітхнув і повільно сів на край ліжка. Колишній головний інженер хлібозаводу, він п’ятнадцять місяців тому вийшов на пенсію — і досі не міг зрозуміти, куди подіти руки. Робота була не просто роботою. Вона тримала його на ногах, давала ритм, змушувала чухатися щоранку о шостій, ковтати каву на ходу і летіти через усе місто до цеху, де пахло свіжим хлібом і мастилом. Усе життя в нього було розписане погодинно. А тепер — лише пенсія, 4600 гривень, і дні, які нічим не відрізнялися один від одного.
— Галю, як ти з цим справляєшся? — спитав він, коли сів за стіл, але до млинців так і не доторкнувся.
— З чим?
— Ну, з усім оцим. Пенсія, день бабака, нікому не потрібний.
Галина Степанівна поставила чашку з чаєм на стіл і сіла навпроти.
— Колю, я ж теж на пенсії. І нічого — живу. Книжки читаю, з подругою в парк ходжу, вечері готую. Ти просто надто довго жив роботою. Відпусти.
Микола Петрович знизав плечима. Він і сам хотів би відпустити, якби знав, за що вхопитися натомість.
Телефон задзвонив ближче до вечора. На екрані висвітилося «Оленка» — донька.
— Тату, привіт! У нас новина. Сергія переводять до Львова, підвищення дають. Ми за тиждень переїжджаємо.
— Молодці, — відповів Микола Петрович. У голові майнуло: ще одне підтвердження, що життя йде повз нього. Усі кудись рухаються, а він стоїть на місці.
— Тату, слухай… Тут є одна справа.
Микола Петрович напружився. У доньки був особливий тон — той самий, яким вона в дитинстві просила купити цуценя.
— Яка справа?
— Давай ми краще в суботу приїдемо і все розкажемо, добре?
У суботу двері відчинилися — і Микола Петрович спершу побачив Оленку, потім зятя, а потім… Маленький сірий клубок вовни на руках у доньки. Два блискучих ока-ґудзики дивилися просто на нього.
— Знайомся, тату. Це Буся, — Оленка простягнула йому собачку, і та одразу ж лизнула Миколі Петровичу палець. — Йоркширський тер’єр. Три роки, дівчинка.
— Дуже приємно, — машинально промовив Микола Петрович, і тут же схаменувся: — Стій. А чого це я з нею знайомлюся?
— Бо вона у вас поживе, — Оленка чарівно усміхнулася. — Ненадовго! Місяць, може, два. Поки ми там квартиру знайдемо, облаштуємося. У готель із собакою не можна, а по чужих людях залишати страшно. А у вас їй буде добре.
— Оленко, ти що таке кажеш?!
Але донька вже витягала із сумки Бусине придане: лежанку, миски, два пакети сухого корму «Brit Care» для дрібних порід, по півтора кілограми кожен, купу іграшок і маленький синій комбінезончик від дощу.
— Це що? — Микола Петрович узяв комбінезон двома пальцями.
— Це на випадок негоди.
— Ти знущаєшся?
— Тату, ну будь ласка. У тебе часу зараз багато, все одно вдома сидиш. А Буся в тебе характер покаже.
Буся в цей момент сиділа у нього на руках, схиливши голову набік, і дивилася так віддано, ніби вони були знайомі все життя. Микола Петрович подивився на неї, і його губи сіпнулися — чи то усмішка, чи то несподіванка. Просто нове. Незвичне.
— Я не вмію з собаками, — сказав він, намагаючись повернути Буську доньці.
— Навчишся. Я тобі все розповім. Гуляти двічі на день, вранці й увечері. Корм за розкладом. Солодке не давати. І головне — вона дуже любить, коли з нею розмовляють.
— У якому сенсі — розмовляють?
— Ну, просто говориш уголос. Про погоду, про справи, про те, який сьогодні день. Вона слухає. Розуміє. Їй важливо бути поруч.
Микола Петрович глянув на дружину, шукаючи підтримки. Але Галина Степанівна стояла в дверях вітальні, схрестивши руки на грудях, і усміхалася.
— Зрадниця, — пробурмотів він.
— Колю, це ж на місяць. Що з тобою станеться?
Перший тиждень вони притиралися. Буся виявилася напрочуд вихованою — нічого не гризла, не скиглила ночами, не просилася на ліжко. Натомість вона ходила за Миколою Петровичем хвостиком. Буквально. У який би бік квартири він не попрямував — чи то до ванної, чи то на балкон покурити, чи просто до вікна подивитися на двір — маленькі лапки цокали слідом.
— От скажи мені, — не витримав він якось, присівши навпочіпки перед собакою. — Тобі що, діла немає? Спала б собі, ні. Ходиш за мною, як пришита.
Буся дивилася на нього, часто дихаючи від захвату, і хвіст її працював, мов пропелер.
— Ти хоч розумієш, що я просто до туалету йшов? Чого радіти?
Хвіст продовжував працювати.
Микола Петрович зітхнув, підвівся і пішов до кухні. Буся — за ним.
Найважче було з прогулянками. Перші дні Микола Петрович виходив надвір, похмуро натягнувши куртку, тримаючи повідець так, ніби це був не повідець, а кабель під напругою. Вони робили коло навколо будинку — і поверталися. П’ятнадцять хвилин, не більше.
Але потім щось сталося.
Якось зранку вони вийшли, як завжди, у двір, і Буся раптом потягла його не в звичному напрямку, а до старого парку за будинком. Микола Петрович і сам не помітив, як підкорився. Вони пройшли повз покинуту клумбу, де бабусі висаджували чорнобривці, повз дитячий майданчик, де вже возилися малюки, і заглибилися в алею, обсаджену старими липами. Було тихо, сонце пробивалося крізь гілля, і раптом Микола Петрович зрозумів, що вперше за півтора року вийшов із дому далі, ніж до магазину по хліб.
— Ну й кого ти з мене робиш? — запитав він уголос, і Буся озирнулася, нахиливши голову. — Спортсмена якогось, чи що? Фізкультурника?
Буся чихнула і потрусила головою.
— Отож-бо.
Відтоді їхні ранкові прогулянки ставали дедалі довшими. Микола Петрович купив собі в «Епіцентрі» зручні сірі кросівки — віддав 1250 гривень, майже третину пенсії, але ноги нарешті відчули себе по-людськи. Старі черевики натирали п’яти, а в цих було напрочуд легко. Галина Степанівна тільки плечима знизувала, коли чоловік повертався додому задоволений, із порожевілими від свіжого повітря щоками.
— Що, парк підкорили?
— Та так, пройшлися трохи, — буркотів Микола Петрович, а сам думав про те, що вже вивчив, де в парку бігають білки, де ростуть найкращі жолуді, і який кущ на розі особливо ретельно обнюхує сусідський спанієль.
А потім він уперше сам подзвонив доньці. Без приводу.
— Оленко, привіт. Як ви там?
— Нормально, тату. Вже квартиру знайшли, ремонт робимо. А що таке?
— Та нічого. Просто… Буся сьогодні смішна була. Уявляєш, женеться за голубом, а голуб від неї не тікає. Стоїть і дивиться, як на дурну. А вона гарчить. Сміх та й годі.
Оленка на тому кінці замовкла ненадовго, а потім обережно запитала:
— Тату, ви там із Бусею не посварилися?
— Ні, — Микола Петрович навіть образився. — З чого ти взяла? Усе нормально. Гуляємо, граємося… Вона вже знає команду «поруч».
— Команду?
— Ну так. Я її вчу потроху. У парку познайомився з паном Віктором, у нього лабрадор Джек, він підказав, як правильно навчати. Я подумав, чому б і ні.
Оленка знову взяла паузу.
— Тату, це чудово. Я дуже рада, що ви порозумілися.
— Ми завжди розумілися, — відповів Микола Петрович, і тільки поклавши слухавку, усвідомив, що сказав «ми» про себе і про собаку.
Дзвінок від доньки пролунав через два місяці.
— Тату, привіт. Ми повертаємося на вихідні. Можеш приготувати Бусині речі? Хочемо її забрати, бо ми вже облаштувалися остаточно, і там поруч чудовий парк для прогулянок.
Микола Петрович стиснув щелепи й на мить завмер. У скронях загуло, і він машинально поклав долоню на коліно, де лежала Буся, наче намагався захистити. Собака тихо хропла, посмикуючи уві сні задньою лапкою.
— Тату?
— Так, Оленко, я почув. Добре. Приїжджайте, — голос його прозвучав сухо. Занадто сухо.
Він поклав слухавку і довго сидів, не рухаючись, аби не розбудити собаку. А потім тихо промовив:
— Ну що, мала… Закінчилося наше літо.
Галина Степанівна застала його в тому ж положенні за годину. Буся вже прокинулася і крутилася біля дверей, натякаючи на вечірню прогулянку.
— Колю, що сталося?
— Оленка хоче забрати Бусю. У суботу.
Дружина сіла поруч, поклала руку йому на плече.
— Ти ж знав, що це колись станеться. Вона її собака.
— Знав.
— Але?
Микола Петрович мовчав, дивлячись, як Буся крутиться біля повідця. Потім підвівся, узяв повідець, і собака закрутилася дзиґою біля його ніг.
— Пішли, провітримося, — сказав він, і в дверях додав: — Знаєш, Галю… Я ж із нею навчився помічати. Ранок. Дощ. Осіннє листя під ногами. Раніше я цього не бачив.
У суботу Оленка із Сергієм приїхали ближче до обіду. Микола Петрович відчинив двері, і Буся, яка сиділа поруч, спершу завмерла, вдивляючись у гостей, а потім кинулася до Оленки, виляючи всім тілом. Донька засміялася, підхопила собаку на руки, поцілувала в ніс.
— Буська, радість моя, як ти виросла! Ну, збирайся додому.
Микола Петрович стояв осторонь, притулившись плечем до одвірка. Руки схрестив на грудях, обличчя його нічого не виражало. Тільки пальці раз у раз стискали лікті.
— Тату, — Оленка глянула на нього уважно. — А де ти її лежанку подів?
— На балконі сушиться. Після прання. Вона вчора калюжу в парку знайшла, довелося прати, — голос його прозвучав рівно, але надто тихо.
Оленка перезирнулася з чоловіком, потім підійшла до батька. Буся сиділа в неї на руках, крутила головою то на господиню, то на Миколу Петровича, ніби намагалася зрозуміти, що відбувається.
— Тату, можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли на кухню. Оленка причинила двері.
— Що трапилося?
— Нічого.
— Ти сьогодні сам не свій. І по телефону дивно говорив. І лежанку виправ, іграшки всі склав… Ти чекав, що ми її заберемо, чи хотів, щоб вона залишилася?
Микола Петрович подивився у вікно. На гілці за вікном сиділи двоє горобців — один чистив пір’ячко, другий просто сидів поруч, притиснувшись боком. Бусина улюблена спостережна точка. Вона могла сидіти на підвіконні годинами, стежачи за птахами, а він сидів поруч у кріслі з книжкою і крадькома посміхався її смішним вухам, що стирчали в різні боки.
Раніше він не помічав горобців.
— Тату?
Він перевів погляд на доньку, і його губи ледь ворухнулися:
— Вона витягла мене. Я не хочу туди назад.
Більше він нічого не сказав. Просто стояв, дивився на Оленку, і вона все зрозуміла. Очі доньки наповнилися слізьми.
— Тату, чому ти не сказав раніше?
Він тільки знизав плечима.
Оленка обійняла його.
— Тату, Буся давно вже не моя. Вона стала твоєю того самого дня, як ти почав купувати їй комбінезончики від дощу і кликати її «малою». Я все бачила по відеозв’язку. Просто чекала, поки ти сам це зрозумієш.
— А як же ви? Вона ж твоя.
— У нас ремонт, робота, ми цілими днями на ногах. А Бусьці потрібна людина поруч. Така, як ти. Ви ж одне одного знайшли.
Оленка вийшла в коридор, де Сергій із Галиною Степанівною вдавали, що нічого не чують, і голосно оголосила:
— Все, вирішено. Буся залишається у дідуся з бабусею. Офіційно.
Буся, яка саме в цей момент гризла свою улюблену гумову кісточку, підвела голову, подивилася на всіх по черзі, потім перевела погляд на Миколу Петровича і тихо, ледь чутно, застукала хвостом по підлозі.
— От бачиш, — сказала Оленка. — Вона все розуміє.
Увечері, коли гості поїхали, Микола Петрович сидів у своєму кріслі біля вікна. Буся лежала в нього на колінах, згорнувшись клубочком, і тихо сопіла. На вулиці запалювалися ліхтарі, і жовте світло м’яко лягало на старі липи у дворі. У квартирі пахло свіжим чаєм із липою — Галина Степанівна заварювала свій фірмовий.
Дружина підійшла ззаду, поклала руки йому на плечі.
— Ну що, дід, коли завтра на прогулянку?
— Як завжди. О сьомій. Мала не любить спізнюватися.
— А потім?
— А потім… — Микола Петрович замислився. — Ти знаєш, я тут подумав: може, нам на вихідні вибратися на озеро, га? Утрьох. Давно не були.
Галина Степанівна усміхнулася. Таким вона не бачила свого чоловіка дуже давно. Спокійним. Розслабленим. Живим.
— А ти ж казала — пенсія, кінець життя.
— Я такого не казала.
— Казала.
— Не пам’ятаю. Мабуть, це була якась інша людина.
Буся прокинулася, потягнулася, позіхнула, показавши крихітні зубки, і знову поклала голову йому на долоню. Микола Петрович погладив її за вухом. За вікном жовтіли ліхтарі, і в кімнаті ставало тихо.
