Так чоловік і казав своєму котові Бурмилу. — Ти ж натуральний зрадник! Я за тобою у Пустомити їздив. Під самісінький Львів. У злющої господині, яка тебе ковбасою шпигувала так, що ти ледь ходив, забрав. Відбивав тебе, можна сказати, з боєм. З двома пустими кишенями й одним нецензурним словом. А ти… А ти тепер до Юстинки переметнувся. Що в неї там, медом помазано? Тут тебе носять на подушечках. Свіже філе мінтая подають, коли ти своїм басом накажеш. Кішку Руду спеціально для тебе з волонтерського притулку взяли, щоб компанія була. І як ти відповів на цю турботу?
Бурмило відвертав свою величезну голову, позіхаючи так, що було видно рожеве піднебіння. Вдавав, що розмова його геть не стосується. Він був чорний, гладкий і вальяжний, мов старий граф на спочинку.
Донька Юстинка мешкала тут-таки, за парканом. Чоловік на ім’я Іван Ярославович колись давно розділив велику ділянку на дві частини. І замість того, щоб городити кам’яний мур, просто поставив легку дерев’яну решітку, через яку будь-який поважний кіт міг пройти, навіть не напружуючись. Чим Бурмило щодня й користався. Юстинка жила там зі своїм хлопцем Тарасом, архітектором, і вони систематично переманювали кота. Руда, поласувавши чимось смачненьким, за десять хвилин поверталася додому, задравши хвоста. А от Бурмило… він ніби прикипів до того обійстя. Він ганяв за сонячними зайчиками від Тарасового дзеркальця, що було нечуваною дурницею для такого статечного звіра, і тріскав спеціальні ласощі для виведення шерсті, якими його там частували, наче то були найдорожчі трюфелі.
Іван Ярославович гортав відео, зняте донькою на телефон, і обурювався на всю веранду:
— Вдома він, бачте, до тріски не торкається! Пащекує, вимагає м’яса. А тут — ти диви, що виробляє!
Дружина, пані Оксана, відставляючи горнятко з кавою, спокійно відказувала:
— Та облиш ти, Іване. Хай собі. Котові теж треба нових вражень.
Але все це було дивно й неправильно. Бурмило раніше кроку не ступав без Рудої. Іван Ярославович, людина з інженерним складом розуму, відчував якусь тривожну фальш, нелогічність у кошачій поведінці.
Все стало на свої місця глупої липневої ночі. Електрики вимкнули світло через планові роботи, і будинок потопав у липкій темряві. Пані Оксана була на нічному чергуванні в лікарні. Близько третьої години ранку тишу прорізав дикий, утробний звук. Це не було нявчання — це був низький, гортанний лемент. Величезний чорний силует вималювався на ліжку. Бурмило лементував, витягнувши шию. Руда схопилася слідом і закричала тоненько, майже по-дитячому.
Іван Ярославович підірвався у жасі. Спросоння майнула думка про пожежу або про те, що горить проведення. Не вмикаючи ліхтарика, бо той лежав невідомо де, він босими ногами забігав по кімнатах, збиваючи пальці об одвірки. Коти мчали за ним, не замовкаючи, і їхні крики луною відбивалися від стін.
— Бурмиле! Що? Що таке? — хрипко запитав чоловік.
І тоді кіт, низько припадаючи до підлоги, рвонув до виходу у двір. Іван кинувся за ним. Роса обпекла ступні. Перескочивши через низеньку хвіртку в решітці, він побачив у місячному сяйві, що двері на веранду Юстинки прочинені. А на підлозі, в кількох кроках від ліжка, лежала сама Юстинка. Вона намагалася дотягнутися до тумбочки, змітаючи з неї якісь блістери, і ледь чутно хрипіла. На ліжку, накрившись подушкою, спокійно сопів Тарас. Він просто-напросто нічого не чув після важкого робочого дня.
Діабетична кома — блискавкою пробило думку в голові Івана Ярославовича. Він чув, як Оксана колись пояснювала симптоми. Іван миттю отямився: одним рухом підняв доньку з холодної підлоги й гаркнув так, що Тарас підскочив на ліжку. Вдвох вони знайшли аптечку, видобули цукор і шприц. Поки Тарас тремтячими руками набирав глюкозу, Іван вливав доньці в рот теплу воду з цукром, розтискаючи їй зуби. Вони випередили кризу на якісь лічені хвилини. Швидка, що примчала з сиреною, констатувала: ще б трохи — і було б запізно.
Коли Юстинка повернулася з лікарні — бліда, з синцями під краплями на згинах ліктів, але жива, — Іван Ярославович більше ні слова не казав про зраду. Бурмило відтепер міг жити на два будинки. Щоправда, разів десять на день він таки приходив у гості через отвір у решітці. По-перше, треба було ретельно облизати Руду. По-друге, влаштувати з нею прочухана за те, що вона без дозволу залізла в його улюблену коробку. Бо як інакше нагадати про те, хто тут головний рятівник?
Тепер Іван Ярославович розповідав своїм котам зовсім іншу історію. Вмостившись у кріслі-гойдалці, він дивився на чорного гіганта й таємничим голосом починав:
— Поїхав я аж у Пустомити, щоб відібрати у злющої драконихи легендарного рятувальника, кота Бурмила. Ішов через замети, дощ і туман. Холод був страшний, майже вісімнадцять градусів нижче нуля! Увесь у кожусі, в лижних штанях, я тримав обома руками по ласому шматку печінки і відстрілювався від зграї диких сусідських собак. А гидкі динозаври намагалися відібрати знаменитого Бурмила. Бо такі коти — штучний товар. Всім потрібні!
Бурмило слухав, трохи мружачи очі. Він голосно муркотів, ніби двигун завівся, і поглядав на Руду. Здавалося, він промовляв до неї поглядом: "Бачиш? Чуєш? Який я особливий! А ти мені що? Лапою по морді…" На що Руда навіть вухом не вела. Їй було глибоко байдуже, який там героїчний статус у цього гладкого чорного нахаби. І чергова хатня буря з дикими криками, виттям і перекинутими кактусами неслася кімнатами, здіймаючи стовпи пилу.
Іван Ярославович хитався у кріслі, слухав цей шарварок і всміхався. Десь у глибині душі він знав, що справжні рятівники ніколи не вимагають подяки. Вони просто приходять уночі й будять тебе, коли ти навіть не підозрюєш, що стоїш на краю.
