Слухавку я взяла на терасі санаторію «Джерело», дивлячись на краплини дощу, що зривалися з ринви. Пальці ще пахли хвоєю після масажу, а в горняті дихав парком липовий чай. На тому кінці дроту — донька Оксана. Її голос дзвенів, наче надтріснуте скло.
— Мамо, ти що, справді продала батькову дачу? Сусідка з Ворзеля подзвонила. Як ти могла? Без нас?
— Оксанко, я вас питала. Тричі за останній рік питала.
Вона кинула трубку. А я сиділа, тримаючи телефон спітнілою долонею, і чула, як у парку шумить мокре листя. Думала: «Любо, тобі шістдесят вісім. Сорок років заміжжя за плечима. Четвертий рік удови. І лише зараз, коли ти зробила щось для себе, на тебе дивляться як на злочинницю».
Степан помер у листопаді, за тиждень до Покрови. Інфаркт. Шістдесят дев’ять років, жодного дня на лікарняному в депо — усе життя провів за кермом тепловоза. Міцний, мов залізнична шпала, казали сусіди. А потім — раз, і все. Похорон на Микулинецькому цвинтарі, поминальний обід удома, двадцять п’ять людей за столом на дачі… Я в чорній хустці нарізала паляницю, спечену Світланою знизу, і не відчувала нічого. Геть нічого.
Дачну ділянку у Ворзелі Степан отримав ще на початку дев’яностих, коли працював на залізниці. Шість соток, дерев’яний будиночок із зеленими віконницями, п’ять яблунь, три грядки полуниць, кущі аґрусу попід парканом. Двадцять п’ять років він їздив туди щосуботи. Я пакувала йому перекуску — сало, часник, хліб, термос із компотом, — а він повертався ввечері з відрами малини, огірків, помідорів. Сміявся: «Любко, та це ж рай». Я всміхалася, хоча більше любила читати на веранді, ніж поратися на городі.
Після похорону діти приїхали на дачу один раз. Восени, по яблука на узвар. Син Роман — йому сорок три, живе з родиною на Троєщині. Оксана — тридцять дев’ять, винаймає квартиру на Подолі. Обоє мають свої клопоти, свої графіки, свої вихідні. Я розумію. Справді розумію.
Але дача стояла. Платила внески в кооператив, платила за світло, за воду. Їздила раз на місяць перевірити, чи не залізли злодії. Спориш ріс по коліна. Аґрус здичавів. Яблуні родили дедалі менше — ніхто не обрізав гілок, не білив стовбурів. Просила Романа: «Може б ти приїхав, покосив». — «Ма, часу нема. От як буде вільний вікенд…» Вільний вікенд не наставав.
На другий рік зателефонувала до Оксани: «Донечко, може б ви з Іллею взяли дачу? Онучці бігати є де, повітря…» — «Ма, ми не маємо часу на дачу. Хто туди їздитиме? Залиш, хай стоїть. Колись знадобиться».
Колись. Те слово я чула від них сотні разів. «Колись приїдемо». «Колись знадобиться». «Колись, як буде час». «Колись» означало «ніколи», але звучало краще.
Третя осінь. Прийшов рахунок за ремонт даху — хвіртка перекосилась, ринва заіржавіла. Шістсот гривень тут, чотириста там. Моєї пенсії — вчительської, зі стажем у тридцять п’ять років, і допомоги по втраті годувальника — вистачало отак, впритул. І я стояла в тому будиночку в грудні, у Степановому старому піджаку, дивилась на потемнілу стелю і питала себе: «Навіщо?»
Навіщо тримаю місце, яке нікого не тішить? Тільки обов’язки і рахунки. Степан любив цю землю, але Степана нема. Я стою тут сама, з мерзлими колінами, і роблю вигляд, що це має сенс — бо діти кажуть «колись».
У січні подзвонила до голови кооперативу. Іван Петрович, старий Степанів товариш, зітхнув у трубку і сказав тихо: «Пані Любове, ви не перша. Половина дач стоїть порожніми після тих, хто пішов. Діти не хочуть брати, але продавати не дають. Бодай у вас сміливості вистачило».
Покупець знайшовся швидко — молоде подружжя з Києва, років тридцяти. Вона чекала дитину, він мріяв про альтанку і мангал. Я дивилась, як вони ходять по Степановій землі, вимірюють кроками місце для дитячого майданчика, і відчувала щось дивне. Не жаль. Полегкість. Ніби хтось зняв із плечей мішок, який я носила чотири роки, вдаючи, що він легкий.
Отримала гроші — не статки, але досить. І тоді зробила те, чого не робила ніколи в житті. За сорок років заміжжя не була в санаторії. Степан не любив виїздити. Відпустки проводили на дачі або в його сестри під Черніговом. Раз поїхали в Одесу, у дев’яносто п’ятому, — і то було все.
Вибрала двотижневий заїзд у Трускавці. Одномісний номер із видом на парк. Процедури на спину — після тридцяти п’яти років біля шкільної дошки хребет у мене, знаєте, як скручений цвях. Ванни з «Нафтусею», масаж, прогулянки. Перші дві ночі не спала — не звикла спати сама в чужому ліжку. На третій день прокинулась о п’ятій ранку, відчинила балкон, вдихнула повітря, мокре від туману, і подумала: «Я можу тут просто бути». Не пакувати нікому передач. Не перевіряти ринви. Не варити обід на три родини, з яких дві однаково не приїдуть.
Після тієї першої розмови з Оксаною були інші. Роман написав повідомлення — сухе, чоловіче: «Ма, треба було порадитись. Це батькова дача». Я відповіла: «Радилась три роки. Ніхто не слухав». Він не відповів.
Оксана дзвонила ще двічі. Першого разу плакала. Казала, що це остання пам’ять про тата, що ті яблуні пам’ятають її дитинство, що я не мала права. Потім у голосі з’явився холод: «Роман каже, треба порадитись із юристом. Дача була частиною спадку».
— Оксанко, — сказала я рівно, хоча руки трусились, — дача переписана на мене. Тато переписав її на моє ім’я ще в дві тисячі восьмому, у нотаріуса. Можу показати документи.
Повернулась із Трускавця з рівнішою спиною і новим термосом — старий потріскався. На столі в кухні стояв оберемок жоржин. Роман залишив — сусідка впустила. Жодної записки. Тільки квіти. Не знаю, чи то вибачення, чи то прощання, чи то порух сумління.
Минуло пів року. Оксана телефонує щонеділі, але розмови коротші. Не питає, як я почуваюсь, — питає, що я зробила з грішми. Роман приїжджає з онуками раз на місяць, як і раніше, але про дачу мовчить. У тій мовчанці стоїть щось важке. Наче між нами виріс невидимий паркан із яблуневого дерева.
Іноді ввечері сиджу на балконі з ромашковим чаєм і думаю про молоду пару на Степановій дачі. Мабуть, уже поставили ту альтанку. Мабуть, мала вже народилась і вовтузиться на траві, яку нарешті хтось косить. І думаю, що Степан би зрозумів. Він би волів живих людей на тій землі, ніж яблука, які гниють під деревами, коли по них ніхто не приїжджає.
Але потім чую Оксанин голос: «Ти роздаєш наш спадок, мамо». І не знаю, чи маю рацію. Справді не знаю. Знаю тільки, що ті два тижні в Трускавці — єдині два тижні в моєму житті, коли мене запитали зранку: «Пані Любове, а чого б хотіли ви?» І що я не змогла відповісти одразу, бо ніхто й ніколи досі мене про це не питав.
