Його батьки прожили в мене місяць, а потім свекруха спокійно сказала: «Тобі самій стільки квадратних метрів не потрібно».
Оксана почула чужий сміх ще на сходовому майданчику. Відчинивши двері, вона побачила в передпокої дві великі валізи.
На кухні за її столом уже сиділи батьки Андрія.
— Ой, не сердься, що без попередження, — усміхнулася Марія Іванівна. — У нас ремонт, газовики, пилюка всюди. Андрій сказав, що ми трохи поживемо у вас.
— На скільки? — спокійно запитала Оксана.
Коли ввечері повернувся Андрій, він винувато пояснив:
— Максимум на тиждень.
Оксана погодилася.
Тиждень — це ж небагато.
Та минув тиждень, і з’ясувалося, що ремонт затягується.
За кілька днів приїхала сестра Андрія Ірина разом із восьмирічною донькою Софійкою.
І раптом у двокімнатній квартирі вже жили п’ятеро.
Батьки зайняли спальню.
Софійка спала на дивані.
А Оксана з Андрієм — на матраці просто на підлозі.
Оксана дедалі частіше затримувалася на роботі.
Не тому, що було багато справ.
А тому, що додому повертатися зовсім не хотілося.
Одного вечора вона запитала чоловіка:
— Коли вони поїдуть?
— Ірі зараз нікуди йти. У неї проблеми з чоловіком.
— Андрію, нас п’ятеро в двокімнатній квартирі. Я більше так не можу.
— Ще місяць. Максимум півтора.
— Хто це вирішив?
— Вона ж моя сестра…
Через кілька днів Марія Іванівна покликала Оксану на серйозну розмову.
— Оксаночко, ми тут подумали… Тобі самій стільки квадратних метрів не потрібно.
— Перепрошую?
— Якщо продати твою квартиру, додати наші гроші й Іринині, можна купити гарну трикімнатну. Ви з Андрієм матимете дві кімнати, Іра із Софійкою — третю. Усім буде добре.
Оксана не повірила власним вухам.
— Тобто ви пропонуєте продати мою квартиру?
— Не продати, а обміняти на більшу. Ми ж сім’я.
— Ви хочете купити трикімнатну квартиру переважно за мої гроші.
— Ми ж не для себе. Усе заради родини.
— Софійка мені не донька.
Обличчя Марії Іванівни миттєво змінилося.
— Ви з Андрієм уже два роки разом. І де штамп? Де діти? Ти тільки тримаєш його біля себе…
Саме в цю мить на кухню зайшов Андрій.
Оксана чекала лише однієї фрази.
«Це квартира Оксани».
Але він лише тихо пробурмотів:
— Давайте потім…
І вийшов.
Того вечора Оксана поїхала до подруги Наталі й усе їй розповіла.
Подруга уважно вислухала, а тоді сказала:
— Він не обирає. Він вагається. Але вагання — це теж вибір.
👇 Продовження цієї історії знайдете нижче в коментарях.
Наступного ранку Оксана повернулася додому.
— Маріє Іванівно, зберіть свої речі. Свої, чоловіка, Іри та Софійки. До вечора.
— Що?!
— Сьогодні ви виїжджаєте. Таксі й готель на три доби я оплачу.
Андрій вийшов із кімнати ще сонний.
— Оксано, що сталося?
— У моїй квартирі більше ніхто жити не буде.
Опівдні приїхала Ірина.
Вона одразу почала сваритися.
Марія Іванівна називала Оксану безсовісною й дорікала, що вона досі без дітей.
Коли під’їхало таксі, свекруха подивилася на сина.
— Ти з нами чи з нею?
Оксана мовчки дивилася на Андрія.
Від його відповіді залежало їхнє майбутнє.
— Мамо… Я залишуся. Завтра поговоримо.
Коли всі поїхали, Оксана тихо сказала:
— Дякую.
Та відразу помітила, що Андрій дивиться на неї так, ніби саме вона в усьому винна.
— Вони хотіли мою квартиру. Ти це чув.
— Вони не так це мали на увазі.
— А як?
Згодом з’ясувалося, що ще взимку мати вже заводила з ним розмову про обмін квартири.
— Я сказав їй: «Досить».
— І все?
— Усе.
Оксана спокійно відповіла:
— Відтепер тобі доведеться обирати. Щодня.
Минуло три тижні.
Андрій їздив до батьків, а одного дня повідомив:
— Мама в лікарні. Гіпертонічний криз.
Оксана одразу сказала:
— Їдь.
Пізніше він обережно додав:
— Іра вважає, що якби ми тоді їх не попросили виїхати…
— А ти теж так вважаєш?
Він промовчав.
У червні вони удвох на кілька днів поїхали за місто.
Саме там Оксана вперше за довгий час знову побачила того Андрія, у якого колись закохалася.
Уночі він обійняв її й тихо сказав:
— Пробач, що тоді промовчав.
— Я вже пробачила.
У липні несподівано зателефонувала Марія Іванівна.
— Оксаночко… Я була неправа щодо квартири. Пробач мені.
— Добре.
Після розмови Оксана відкрила шафу, дістала теку з документами на квартиру, ще раз подивилася на свідоцтво про право власності й поклала його назад.
Потім вона взяла ключ із полиці, почепила його на тонкий ланцюжок і сховала під блузкою.
Увечері Андрій помітив ланцюжок.
— Що в тебе на шиї?
— Бабусин ланцюжок.
— А що на ньому?
— Маленький кулон.
Він кивнув і пішов до ванної.
А Оксана ще довго стояла на кухні, міцно стискаючи під блузкою ключ від своєї квартири.
Іноді найбільше відчуття безпеки дарує не новий замок на дверях, а впевненість у тому, що те, що належить тобі, залишиться твоїм лише доти, доки ти сама не дозволиш нікому на це зазіхнути.
