Оля стояла на балконі й дивилась, як Максим витягає з багажника старого «Ланоса» величезну картату валізу. Сонце вже хилилося за соборну дзвіницю, і тінь від будинку вкривала подвір’я. У сусідському дворі гавкав пес — великий рудий, що завжди бісився на поштарів. Оля стисла пальцями поруччя.
Вона знала цю валізу. З нею мати Максима, Галина Петрівна, їздила до санаторію в Моршин три роки тому перед операцією на колінах. Тепер коліна її не турбували, але валіза чомусь приїхала сюди, на вулицю Панаса Мирного, 5.
Оля зайшла до кухні й сіла за стіл. Квартира була її ще до шлюбу — дві кімнати з балконом, які вона купила за гроші, зароблені в Польщі за п'ять років. Тоді їй було двадцять дев'ять, і вона ще не знала Максима. У договорі купівлі-продажу в графі «власник» значилося одне прізвище — її.
Максим зайшов через п'ять хвилин, несучи валізу перед собою як щит.
— Мама буде жити з нами, — сказав він, навіть не роззувшись.
Оля повільно поклала телефон дисплеєм до столу. Там була відкрита таблиця з витратами на ремонт — вона якраз рахувала, скільки піде на нову підлогу в коридорі.
— З якого моменту ти вирішуєш це сам? — спитала вона тихо.
— Олю, ну вона ж моя мати. Їй важко самій, квартира на околиці, транспорт туди ходить кепсько. А в нас є друга кімната.
— Друга кімната — мій кабінет, — нагадала Оля. — Я там працюю.
— Попрацюєш у спальні.
Вона подивилась на нього. Максим стояв у коридорі, спираючись на валізу, і вигляд мав такий, ніби він уже все продумав. Ніби питання було лише в тому, куди поставити ліжко.
— А ти не питав мене, — сказала Оля.
— Я думав, ти не будеш проти. Ми ж сім'я.
— Сім'я — це коли рішення приймають удвох. А коли один привозить чужу людину в дім, не попередивши, це називається інакше.
— Вона не чужа! — Максимова щелепа сіпнулась. — Ти завжди її недолюблювала.
Оля встала. Тепер між ними був стіл, ваза з яблуками і недочитана книга «Основи цивільного права», яку вона купила, коли оформляла документи на квартиру.
— Давай уточнимо, — спокійно сказала вона. — Твоя мати зараз у тебе в машині?
— Вона чекає внизу. Я сказав, що ти їй допоможеш із речами.
Оля всміхнулась. Це була її особлива усмішка — та, після якої Максим зазвичай починав нервувати й перевіряти повідомлення в телефоні.
— Я допоможу їй із речами, — повторила вона. — Чекай тут.
Вона вийшла на сходову клітку й спустилась униз. Галина Петрівна стояла біля під'їзду. Побачивши невістку, вона підібгала губи.
— Олю, я розумію, що це несподівано, — почала вона, — але син сказав, що ти не проти. Я не хочу бути тягарем.
— Ви не будете тягарем, — м'яко відповіла Оля. — Але жити тут ви не будете. Дайте мені хвилинку.
Вона повернулась до під'їзду. Максим стояв на сходах із валізою. У нього був розгублений вираз обличчя — він явно не очікував, що все піде не так. Він думав, що Оля проковтне. Вона завжди ковтала: його борги, його запізнення, його «я передумав» посеред уже складених планів. Але тепер мова йшла про її квартиру — шістдесят три квадратні метри, які вона заробила власними руками.
Вона зайшла до спальні й витягла з шухляди теку з документами. У ній були: договір купівлі-продажу, витяг з реєстру прав власності, квитанції про сплату податку за останні три роки. Вона поклала теку на стіл перед Максимом.
— Ось, подивись. Тут усе чітко написано: власник — Олена Степанівна Гриневич. Не Максим Гриневич, не Галина Гриневич. Я. Ти можеш жити тут, бо я дозволила. Але ти не можеш заселяти сюди інших людей без моєї згоди. Це не сімейне рішення, це моє законне право.
— Ти мені загрожуєш паперами? — Максим відступив на крок.
— Я тобі показую факти. Якщо твоя мати хоче жити ближче до центру, це можна вирішити інакше. Я можу їй допомогти знайти оренду. Можу допомогти з переїздом. Але вона не житиме в моєму домі, бо я цього не хочу.
У кімнаті стало дуже тихо. Галина Петрівна, яка піднялась слідом, стояла в дверях, тримаючись за одвірок.
— Сину, їдьмо звідси, — сказала вона.
Але Максим не рухався. Він дивився на теку, і по його обличчю було видно, як у голові прокручуються варіанти. Усі вони були погані.
— Я думав, ми все обговоримо, — сказав він нарешті.
— Обговорюють до того, як привезти людину з речами. А не після. Ти поставив мене перед фактом. Я відповідаю тим самим.
Оля взяла телефон і набрала номер. У трубці почувся голос рієлтора — молодого хлопця на ім'я Богдан, який свого часу допоміг їй купити цю квартиру.
— Богдане, доброго вечора. Пам'ятаєш, ми говорили про можливий продаж? Так от, я готова починати. Виставляй.
Максим зблід.
— Ти не продаси квартиру.
— Чому? — Оля поклала трубку. — Вона моя. Я можу її подарувати, продати, здати в оренду. Хоч за п'ятсот гривень на місяць.
— Куди я піду?
— Це вже твоє питання. Я йшла сюди десять років. Ти — чотири. Різницю відчуваєш?
Вона підійшла до шафи, дістала дорожню сумку й почала складати речі Максима. Сорочки, штани, ноутбук, зарядний пристрій — усе акуратно, швидко, без жодного зайвого руху. Галина Петрівна дивилась на це, розтуливши рота. Максим стояв посеред кімнати, наче його прибили до підлоги.
— Ти зараз жартуєш, — промовив він.
— Ні. Я просто показую тобі, що буває, коли рішення приймають без мене. Ти показав мені, як виглядає твоя сім'я — з мамою, валізами і зневагою до моєї думки.
Оля застебнула сумку й простягнула йому.
— На перший час. Решту забереш завтра. Сьогодні переночуєш у мами, а там уже щось придумаєш. Якщо хочеш, залишайся в законному шлюбі. Якщо ні — ось тобі контакти адвоката. — Вона витягла з теки візитку й поклала зверху на сумку.
Максим узяв сумку. Його пальці тремтіли. Він подивився на матір, потім на Олю, потім знову на матір. У цей момент він нагадував людину, яка щойно зрозуміла, що міст, по якому вона йшла, був не кам'яним, а підвісним, і хтось перерізав канат.
— Ти про це пошкодуєш, — сказав він глухо.
— Можливо. Але це буде моє рішення. А не твоє за мене.
Вони вийшли з квартири. Оля зачинила двері й повернула ключ у замку — два оберти, як робила щоразу, коли їхала надовго. У коридорі запахло старим дубовим паркетом і пилом з відчинених вікон. У сусідньому дворі все ще гавкав рудий пес.
За тиждень квартира була виставлена на продаж. Через місяць її купила молода пара — вчителі з сусідньої школи. Оля переїхала до однокімнатної студії ближче до центру, з видом на площу Ринок і трамвайну колію під вікнами. На переїзд вона витратила вісімнадцять тисяч гривень — рівно стільки, скільки коштував ремонт її нового житла.
Максим подав на розлучення. Оля підписала документи, не читаючи. На згадку про шлюб у неї залишилась недопита пляшка просекко в холодильнику й стара подряпана кавоварка, яку Максим забув, коли забирав останні речі.
Оля заварила каву, додала туди молока й сіла на нове підвіконня, дивлячись, як над містом опускається темрява. Десь унизу, на зупинці, чоловік кричав у телефон, а жінка з сумкою на колесах квапилась на останній трамвай. У сусідній квартирі хтось грав на піаніно — просту мелодію, схожу на колискову. Пес перестав гавкати, ніби його теж виселили. Тільки вітер гойдав гілки каштана, і жовте листя падало на порожній балкон.
