— Звільняй велику кімнату, ми сюди переїжджаємо!
Ярина з гуркотом кинула здоровенну дорожню валізу просто на гумовий килимок у передпокої.
— Решту Тарасових речей потім привеземо, — розпорядилася вона таким тоном, ніби вже була тут господинею.
Сестра змахнула невидиму пилинку з рукава бежевого плаща і прискіпливо оглянула квартиру, наче оцінювала обстановку.
— Давай, Оксанко, не стій стовпом. Нам до вечора ще розміститися треба.
Оксана застигла в кухонному отворі, тримаючи в руці дерев’яну лопатку. Позаду неї на плиті сичало масло, в якому рум’янилися деруни.
— Це ще чому?
— Бо так треба! — Ярина недбало жбурнула плащ на тумбочку. — Господарі попросили нас звільнити орендовану квартиру. Ціну задрали так, ніби ми гроші друкуємо. А нам ще кредит за автівку виплачувати і Тарасові зимові черевики купувати.
Оксана дивилася на сестру й не впізнавала її. Востаннє вони нормально бачилися на поминках. Три роки тому, коли мама серйозно злягла, Оксана навіть не думала, хто має бути поруч. Склала речі, здала свою маленьку квартиру-студію на Митниці й перебралася в батьківську двокімнатну. Саме вона доглядала маму. Годувала з ложки, допомагала вставати, ночами майже не спала.
Ярина з’являлася від сили кілька разів на рік. Зазвичай на свята. Привозила торт, хвилин двадцять сиділа біля маминого ліжка, розповідала про свої проблеми, а потім поспішала геть, посилаючись на невідкладні справи.
Пів року тому мами не стало. І тепер старша сестра стояла в передпокої й розпоряджалася квартирою так, ніби прожила тут усе життя.
— Я чогось не розумію, ти чому досі стоїш? — роздратовано спитала Ярина, скидаючи туфлі просто посеред проходу. — Іди звільняй кімнату.
— Яку саме?
— Мамину спальню, звісно. Вона просторіша. Ми з Тарасом там облаштуємося, а ти переберешся в малу. Нічого страшного, потіснимося. Рідні все-таки.
— Ти, бува, квартиру не переплутала?
— Ой, тільки не починай, — відмахнулася Ярина й упевнено попрямувала до вітальні. — Ми ж не чужі люди. Навіщо платити оренду якомусь сторонньому чоловікові, коли є своє житло? Тим паче ця квартира належить нам обом. Половина по закону моя. Уже пів року минуло, пора спадщиною зайнятися.
Вона рішуче рушила до просторої кімнати.
— Стій.
Оксана стала перед сестрою, перегородивши дорогу. Лопатку вона й досі тримала в руці.
— Ой, налякала, — насмішкувато пирхнула Ярина. — Давай тільки виставу не влаштовуй. Я взагалі-то у свій дім прийшла і маю на це повне право. Тарас зарплату отримає — комунальні платитимемо навпіл. Нормально заживемо. Я тобі навіть на кухні допомагатиму.
Ярина говорила напористо й при цьому щиро вважала свою пропозицію неймовірно щедрою. Вона завжди жила за таким принципом: якщо щось знадобилося їй, решта мусять посунутися і ще подякувати.
Зі сходової клітки долинув важкий тупіт. Вхідні двері відчинилися ширше, і в отворі з’явився Тарас. Він засапався, тягнучи перед собою картонну коробку із зимовими речами, поверх якої дивом утримував стару торшерну лампу.
— Ох, і високо ж ви залізли, — видихнув він. — Ліфт знову зламався. Жінко, приймай добро. Оксанко, привіт. А вечеря скоро? Я після роботи голодний — страх. А пахне ж як смачно.
Тарас протиснувся всередину, безцеремонно відтіснивши Оксану плечем, і поставив коробку просто на щойно вимиту підлогу.
— Не в’їхав.
Він обвів передпокій здивованим поглядом.
— А чого це ви речі досі не розбираєте? Яринко, ти ж казала, що нам дістанеться велика кімната. Ми туди нове ліжко збиралися замовляти, бо наше старе вже геть рипить.
— Ось саме, Тарасику. — Ярина вперлася долонями в боки. — Тільки наша люба родичка раптом вирішила характер показати. Стоїть тут, права хитає і впускати нас не хоче.
Оксана притулилася плечем до одвірка.
— Забирайтеся звідси обоє.
— Чего? — Тарас витріщився на неї. — Ти це… слова добирай. Ми взагалі-то не до чужих прийшли. Нам що тепер, на вулиці ночувати?
— Не до чужих? — Оксана говорила рівно, хоча всередині вже все клекотіло від тієї дивовижної впевненості, з якою ці двоє розпоряджалися її життям. — То поясніть мені, де ви були останні три роки?
— Ой, знову почалося, — Ярина демонстративно закотила очі. — Стара платівка. Скільки можна одне й те саме згадувати?
— Ні, ти все-таки відповідай. — Оксана відірвалася від одвірка. — Де ви були, коли мамі щомісяця потрібні були ліки? Коли дорогі препарати доводилося купувати постійно, а я здавала свою студію і майже весь дохід несла в аптеку?
— Ну ти ж із нею жила! — різко вигукнула Ярина. — Тобі простіше було за нею доглядати! У мене робота була, у Тараса складний графік. У нас теж своїх клопотів вистачало.
— Простіше? — Оксана зробила крок до сестри. — Це ти називаєш простіше — не спати по кілька ночей поспіль? Самій піднімати й перевертати дорослу хвору людину? Я просила тебе допомогти оплатити доглядальницю хоча б на вихідні, щоб я могла просто виспатися. І що ти тоді сказала?
Ярина відвела очі, але майже одразу з викликом смикнула підборіддям.
— У нас тоді автівка зламалася. Ремонт терміновий був. Нам важливіше. Без машини Тарас на роботу нормально не доїде.
— Зате влітку ви чудово полетіли відпочивати.
— Ми поїздку заздалегідь оплатили! — миттю перейшла в наступ Ярина. — Що нам лишалося, гроші втрачати? І взагалі, продукти ми мамі привозили.
— Сало ви привозили цілими пакунками, — сухо зауважила Оксана. — Тільки Тарас його за вихідні й з’їдав, поки ви тут гостювали на всьому готовому. А найнеобхідніші речі для мами ви жодного разу навіть не купили.
Тарас помітно зіщулився. Таких розмов він терпіти не міг, особливо коли починали згадувати його звичку добре попоїсти чужим коштом.
— Ну навіщо ти знову минуле витягуєш, Оксанко? — спробував примирливо втрутитися він. — Зараз обставини геть інші. Нам справді жити ніде. Хазяйка підняла оренду, іпотеку нам не схвалюють. Рідні ж для того й потрібні, щоб одне одному допомагати.
— Ось саме! — тут же підтримала чоловіка Ярина. — Ми сім’я. І квартира наша спільна!
Вона знову спробувала прослизнути повз сестру до спальні, ніби достатньо було переступити поріг кімнати, щоб остаточно оголосити її своєю. Оксана знову загородила прохід.
— Відійди з дороги. — Ярина дивилася на неї вже відверто зло. — Я йду у власний дім. І ночувати збираюся на нормальному ліжку. А свої образи можеш лишити при собі.
— Ніякого Тараса тут не буде, — чітко промовила Оксана. — І тебе теж. Забирайте валізи й шукайте інше місце.
— Ну це ми ще побачимо! — Ярина підвищила голос. — Ти взагалі розумієш, як це з боку виглядає? Не роби з мене невідь кого. Я старша донька! Мені належить половина квартири! Не пустиш — сама двері зламаю. Знатимеш, як із родичами розмовляти!
— Ломай. — Оксана опустила лопатку й сунула вільну руку в кишеню домашніх штанів. — Давай. Тільки поліцію я викличу швидше.
— Та викликай! — закричала Ярина. — Совість у тебе геть скінчилася! Мама б із жаху перевернулася в труні, якби побачила, як ти рідну сестру за поріг виставляєш!
— Мама чудово знала, хто і як до неї ставився. — Оксана й далі не підвищувала голосу. — Особливо останній рік. Коли ви навіть привітали її з днем народження лише дзвінком. Сказали, що зайняті на дачі.
— Ми картоплю саджали!
— Ви шашлик смажили, Ярино. Мама фотографії у «Фейсбуці» бачила.
Лице Ярини вкрилося червоними плямами. Потім фарба різко відлила, ще сильніше підкресливши нерівно нанесений яскравий макіяж.
— Вона все прекрасно розуміла, — вела далі Оксана. — Тому ще рік тому оформила на мене дарчий. На всю цю квартиру.
Тарас застиг. Його руки, якими він щойно збирався розстібнути куртку, так і лишилися піднятими.
— Який ще дарчий? — нарешті вимовив він.
— Звичайнісінький. — Оксана не відводила очей від сестри. — Квартира повністю належить мені. Жодного очікування в пів року не вимагалося. Документи давно оформлені.
У передпокої зависла глуха пауза. З кухні лише долинало гучне сичання забутих на сковороді дерунів.
— Брешеш, — процідила Ярина. Голос у неї став майже шиплячим. — Ти змусила її! Спеціально зробила так, аби ми рідше приїжджали, а потім усе майно собі прибрала!
— Я заважала вам приїжджати? — На лиці Оксани з’явилася гірка посмішка. — Я дзвонила вам і просила приїхати, коли мама потрапила до лікарні із запаленням. Ви навіть слухавки не брали.
— Це незаконно! — Ярина сердито тупнула ногою. — Я доведу, що вона тоді не розуміла, що робить! Ти її ліками накачала!
— Доводь. — Оксана спокійно зустріла її погляд. — Можеш починати хоч сьогодні. А зараз — ідіть.
Вона нахилилася, підняла картонну коробку з торшером, яку щойно приніс Тарас, і без зайвих рухів винесла її за двері. Коробка опинилася на бетонній підлозі сходової клітки. Потім Оксана вхопилася за ручку величезної сестриної валізи. Та була напрочуд важкою, але злість додала сили. Вона протягла валізу через передпокій і виставила навздогін.
— Гей, обережніше! — сполошилася Ярина. — Там сервіз лежить!
— Твої речі — сама й стеж за ними. — Оксана випросталася й показала на відчинені двері. — Вихід там. Свої бажання оплачуй самостійно. Безкоштовний готель я тут не влаштовую.
— Ти ще про це пошкодуєш! — крикнула Ярина, відступаючи на сходову клітку.
Тарас уже стояв зовні й незручно тупцяв. Втручатися в розборки він явно не збирався. Йому хотілося спокійно повечеряти після роботи, а не з’ясовувати стосунки зі справжньою господинею квартири.
— Яринко, ходімо, — неголосно покликав він дружину. — Годі вже. Щось знайдемо.
— Я цього просто так не лишу! — вигукувала Ярина, вже спускаючись сходинкою. — Ти ще дізнаєшся!
Оксана нічого їй не відповіла. Просто зачинила двері просто перед розлюченою сестрою і двічі повернула ключ у замку. Потім накинула ланцюжок. Ще кілька хвилин зі сходів долинали сердиті крики Ярини та тихе винувате бурмотіння Тараса. Потім пролунали важкі кроки, що поступово віддалялися вниз.
Унизу, біля зламаного ліфта, Тарас на мить затримався. Поставив коробку на долівку, витяг із кишені старі шкіряні рукавиці і став неквапом натягати їх на пальці. Ярина вже вискочила на вулицю, щось вигукувала телефоном. А Тарас стояв і дивився на свої руки, ніби забув, навіщо ті рукавиці йому здалися. Згори, із прочинених сходових вікон, тягнуло мокрим листям і димом — десь палили у дворі.
Оксана притулилася лобом до холодних металевих дверей. Серце калатало швидко й важко. На душі все одно було неприємно. Хоч як крути, Ярина лишалася її рідною сестрою. Але вперше за три виснажливі роки Оксана відчула дивовижну легкість. Тепер кожен сам відповідатиме за власне життя.
З кухні раптом потягнуло явним запахом горілого. Оксана здригнулася, умить згадала про сковороду і поспішила рятувати деруни. Вимкнула плиту, зняла сковороду на суху підставку, прочинила вікно. Надворі сутеніло, у дворі біля смітника гавкав сусідський пес Грім, а з п’ятого поверху долинала чиясь відчинена телевізорна мелодія — стара, з дитинства, майже забута.
Оксана перевернула деруни на тарілку. Обвуглені з одного боку, але цілком їстівні. Вона сіла за стіл, подивилася на мамину чашку на полиці, потім дістала з дверцят маленьку металеву скриньку з документами. Розгорнула дарчий — підпис, печатки, прізвище мамине, знайоме до болю. Все на місці. Сховала назад. За вікном загув тролейбус на проспекті, і на мить стало чутно, як хтось когось гукає з двору.
Наступного ранку Оксана зателефонувала нотаріусу, який оформляв дарчий. Перепитала, чи може сестра оскаржити документ.
— Хай пробує, — сухо відповів нотаріус. — Підстави? Треба докази, що мама не усвідомлювала своїх дій. А ви ж знаєте, як воно було.
Оксана знала. Мама до останнього мала ясну голову. Навіть розпорядилася, яку сукню їй вдягнути, і попросила не продавати квартиру поспіхом.
Потім Оксана відкрила банківський застосунок, переказала п’ять тисяч гривень на рахунок благодійного фонду, який допомагав самотнім лежачим людям, і зберегла скріншот. Ярина про цей платіж ніколи не дізнається. Але Оксані було однаково. Вона зробила те, що мама, напевно, й самій хотілося б зробити.
За три дні Ярина подала заяву до суду. Оксана отримала повістку, прочитала й поклала на тумбочку. У суді вона сиділа з папкою документів, з виписками з аптеки, з довідками про те, що саме вона сплачувала комунальні за спірну квартиру впродовж трьох років. Адвокат Ярини наполягав, що матір нібито підписувала папери у стані депресії, і вимагав посмертної психіатричної експертизи. Тарас на засідання не прийшов — узяв зміну.
За кілька тижнів суддя вирішив: дарчий чинний, укладений із дотриманням закону, доказів тиску немає. Квартира лишилася Оксані. Ярина вискочила із зали, не глянувши на сестру, лише хряснула дверима так, що здригнулася табличка на стіні.
Оксана повернулася додому. Роззулася в передпокої, повісила плащ на гачок, де раніше висіли мамині кофти. Потім дістала телефон і набрала номер рієлторки.
— Доброго дня, це Оксана з Черкас. Я хочу здати малу кімнату. Так, на тривалий строк. Орієнтовно чотири тисячі на місяць, але готова торгуватися, якщо людина самотня і надійна.
Рієлторка щось уточнила.
— Ні, сестра тут не житиме. Вона не вписана. Я хочу здати орендарці з дитиною або пенсіонерці. Але перш ніж підписувати договір, я хочу познайомитися особисто.
Вона поклала слухавку. У квартирі пахло свіжим пирогом, який вона спекла вчора ввечері, — тісто з яблуками і дрібкою кориці. Оксана взяла маленьке горнятко з медовою глазур’ю по вінцях, яку мама любила найбільше, налила води, поставила в раковину.
Потім переставила мамину герань із підвіконня на кухонний стіл, ближче до світла. І вперше за багато тижнів відчула, що вдома. Не в минулому, не в боргу, не в очікуванні чужого дозволу. Просто вдома.
У суботу вранці до неї завітала жінка з двома близнюками — подивитися кімнату. Діти зняли в передпокої черевички, поклали на килимок рюкзачки. Оксана показала їм кімнату, ввімкнула світло, відчинила вікно. Надворі пахло мокрим асфальтом, з автобусної зупинки долинав гомін.
Одна з дівчаток підійшла до підвіконня й поклала туди долоню.
— Тут тепло, — сказала вона.
Оксана кивнула.
— Так, тут тепло.
І вперше подумала, що наступна зима в цій квартирі буде спокійною.
