Лаврін був котом із характером, м’яко кажучи. Уявіть собі цей портрет: кругла, наче місяць-повня, морда, щоки-подушечки, що звисали аж до підлоги, і шия, якої просто не існувало в природі — тулуб одразу переходив у голову. Вираз його пики був вічно незадоволеним, наче він щойно з’їв лимон, запив оцтом і закусив кислицею. У квартирі, крім нього, мешкали ще дві кішки — старенька Ляля та молодша Кнопка. Вони щиро вважали господарів, пані Орисю та пана Богдана, своїми батьками. Але Лавріна вони обходили десятою дорогою, бо той міг ні з того ні з сього так дременути лапою по носі, що іскри з очей сипались.
Господиня його обожнювала. Вона називала це «особливим доглядом за бідним хворим котиком». Ветеринарна клініка знала їх в обличчя, спеціальний корм купувався в окремому магазині за ціною крила літака, а дієтичне меню від Орисі включало форель на пару з морквою та відбірні тигрові креветки. Пан Богдан дивився на ці страви, ковтав слину й буркотів, що дружина свого чоловіка так ніколи не годувала. Орися лише відмахувалась: «Ти здоровий, а він страждає!»
А Лаврін справді страждав. Щоки росли, живіт волочився по паркету, настрій псувався. Забиратися на улюблене крісло стало для нього справжньою епопеєю — він довго розгойдувався, кректав, а потім важко завалювався на бік. Кішки тихенько спостерігали за цим цирком з-під столу, притискаючи вуха.
Одного ранку Лаврін прокинувся й побачив поруч із собою чорного, худющого, мов велосипедний ланцюг, кота. Той сидів навпроти, вилизуючи лапу, і дивився на Лавріна з якоюсь моторошною цікавістю. Морда в нього була витягнута, вуха стирчали в різні боки, а очі — величезні, чорні, ніби два вугільні шматки. Ну чиста тобі кажан, тільки шерстю покритий.
— Ще один нахлібник, — прохрипів Лаврін. — Зараз у мій лоток ходити почне.
— Не бурчи, — відповів чорний кіт голосом, схожим на шелест осіннього листя. — Я тобі дещо покажу. Ходімо.
Він легко скочив на стілець, потім на підвіконня. Лаврін тільки пирхнув — він би і на стілець не заліз без сторонньої допомоги. Але чорний кіт, виявивши неабияку силу, вхопив його за шкірку й одним махом затяг на підвіконня. Лаврін тільки очі вирячив — так спритно його ще ніхто не переміщував.
Він уткнувся носом у москітну сітку й завмер. Унизу, на вулиці Личаківській, кипіло життя: трамвай дзеленчав, діти бігли до школи, двірничиха змітала жовте листя в купу, а десь під парканом крадькома пробиралася руда кішка з мишею в зубах. І запахи — Боже, ці запахи! Вологий асфальт, дим від багаття, свіжа випічка з сусідньої пекарні, мокре листя. Лаврін аж задихнувся.
— Бачиш, чого ти себе позбавив? — прошелестів чорний кіт. — Через свою любов до креветок. Навіть на підвіконня сам залізти не годен. І схуднути ніяк?
— А де мені тут бігати? — огризнувся Лаврін. — Квартира — двадцять сім квадратів, разом із балконом. Тут не розгуляєшся.
Чорний кіт вишкірився, показавши ряд гострих, ніби голки, зубів, і рубонув лапою по сітці. Дірка утворилась миттєво, наче ту сітку порізали ножем. Він схопив Лавріна за загривок і стрибнув униз. Лаврін заплющив очі й приготувався до удару об землю, але замість цього йому в морду вдарив вітер. Вони летіли над вечірніми дахами Львова. Лаврін розчепірив лапи, відстовбурчив хвоста й заверещав від захвату.
Але захват швидко минув. Чорний кіт проніс його над сміттєвими баками, де голодні коти билися за шматок черствої піци. Вони приземлились біля старого, розчавленого автівкою кота на узбіччі. Потім він показав йому підвал, де діти з жорстокою цікавістю кидали камінням у сліпих кошенят. Коли вони повернулись, Лаврін мовчки зліз із підвіконня й забився під ванну.
Наступного вечора чорний кіт з’явився знову. І знову потяг Лавріна в цей жорстокий світ за вікном. Так тривало три дні. На третій вечір Лаврін сидів посеред кімнати й дивився в одну точку на старому паркеті. Він не торкався їжі. Ні, він пробував — розкушував свій дорогий сухий корм, але проковтнути не міг. Лише пив воду з крану на кухні, довго й жадібно.
— Я думала, він помре, — прошепотіла Ляля до Кнопки, коли Лаврін на четвертий день нарешті з’їв кілька гранул. — Щось із ним коїться. Дивний якийсь.
Того ж вечора пані Орися з паном Богданом сиділи на дивані перед старим телевізором «Електрон», дивилися новини. Лаврін виліз із-під крісла, важко перевалюючись, підійшов до дивана і влігся на коліна господарів — передньою частиною на Богдана, задньою на Орисю. Ті завмерли. Орися схлипнула, притиснувши долоню до рота:
— Боже… Вперше за п’ять років. Що це з ним?
Богдан обережно, самими кінчиками пальців, погладив сіру спину Лавріна. І вперше за довгі роки всередині кота щось загуло — тихо, вібруючи, наче маленький трактор поїхав по його серцю. Лаврін замружився й замуркотів. І раптом зрозумів просту річ: ці двоє людей — його справжні батьки. А ті двоє кішок під столом — його родина.
Лаврін дуже швидко скинув зайву вагу. Орися все ще намагалась підсунути йому тарілку з фореллю та креветками, але він тепер акуратно брав шматок риби зубами й відносив у куток, де сидів пан Богдан. Клав перед ним і підштовхував носом: їж, мовляв, ти теж заслужив. Богдан спочатку не вірив своїм очам, а потім тихенько сміявся, наминаючи делікатеси.
Лаврін гасав по всій квартирі, збиваючи килимки, стрибав на Лялю та Кнопку, а ті прикидалися смертельно наляканими й тікали під ліжко. А вечорами — тихо, щоб ніхто не бачив, — він навіть вилизував їм вуха. Кнопка спочатку шарахалась, а потім звикла й тільки мружилась від задоволення.
Іноді він застрибував на підвіконня, легко, без жодного стільця, і довго вдивлявся у вулицю. Десь там, за обрієм, зник чорний кіт, схожий на кажана. Лаврін чекав його, щоб поговорити про свободу. Він хотів сказати йому, що свобода — це не кількість метрів навколо тебе, не вміння літати над дахами. Свобода — це коли ти прокидаєшся вранці, а поруч сопуть ті, кого ти любиш. І кого любиш настільки, що готовий віддати їм свою форель.
На новому місці в дірці москітної сітки Орися повісила маленький брязкальце — від вітру. Лаврін більше нею не цікавився.
