На екрані висвітилося «Тарас Ількович», і Оксана мало не впустила телефон у раковину з немитим посудом. За чотирнадцять років шлюбу свекор не подзвонив їй жодного разу. Ні на весілля, ні коли лежала з запаленням легень три тижні у Дрогобицькій лікарні, ні коли народила Тимка. Жодного дзвінка. А тепер, через два місяці після розлучення, раптом набрав.
Богдан і його мати, Ярослава Омелянівна, після розірвання шлюбу не поцікавились навіть, де Оксана з сином тепер живуть. Вона й не чекала іншого. Але дзвінок від свекра — це вже було щось із іншої опери, і вона не знала, що з ним робити.
Телефон вібрував на краю кухонного столу поряд із розкладеною квитанцією за газ. Оксана стояла з каструлею в руках — варила борщ, який Тимко попросив на вечерю, хоч сам ще й гадки не мав, що батьки вже офіційно розлучені. Дзвінок обірвався. Вона поставила каструлю на плиту й задумалась.
Що йому знадобилось? Мовчав чотирнадцять років — міг би й далі мовчати, ніхто б не помітив різниці. Балакучістю Тарас Ількович ніколи не вирізнявся. М'яко кажучи. За весь час вона почула від нього, мабуть, десятків зо два фраз, і половина з них — коротке «угу», «ну», «добре».
Коли Богдан вперше привіз її знайомитися з батьками в Стрий, Тарас Ількович сидів у кутку майстерні при будинку і протирав ганчіркою якусь деталь від мотоцикла. Високий, худий, трохи згорблений, з важкими долонями людини, яка все життя пропрацювала слюсарем на вагоноремонтному заводі. Ярослава Омелянівна була його повною протилежністю — говорила за себе, за чоловіка, за сина і ще за половину під'їзду. Оглянула майбутню невістку з голови до ніг і винесла вердикт:
— Ну, хоч не худа. Худі жінки нервові занадто.
Тарас Ількович навіть очей не підняв від своєї деталі.
Весілля справляли у батьківському домі Богдана. До кухні Ярослава Омелянівна нікого не підпускала. Коли Оксана запропонувала допомогти з голубцями, свекруха подивилась на неї так, ніби та попросила переписати на себе хату.
— Сиди, я сама знаю, що робити.
Тарас Ількович подарував молодим конверт — просто присунув по столу в бік Оксани, наче сільничку, і вийшов на подвір'я курити. Вона бачила крізь вікно, як він стояв, руки в кишенях, і дивився кудись за паркан, на гори.
— Богдане, скажи хоч кілька слів, — попросила вона за столом.
Богдан лише знизав плечима.
— А що казати. Все й так нормально. Давай краще вип'ємо.
За п'ять років шлюбу свекруха привезла на ювілей велику банку домашніх огірків. Поставила посеред столу:
— Їж. Ти ж досі солити не навчилась.
За тим самим столом Ярослава Омелянівна розповідала про сусідку, яка розлучилась і «тепер сама ходить», і про доньку знайомої, яка «була розумнішою, терпіла чоловіка — і нічого, з часом угамувався». Натяки сипались один за одним, гучно й безцеремонно. Коли піднімали чарки, Тарас Ількович своєї так і не торкнувся. Покрутив у пальцях, поставив назад і вийшов на ґанок.
На столі стояла таріль зі смаженими грибами в сметані — коронна страва свекрухи. Не похвалиш — образиться на місяць. Оксана грибів не переносила з дитинства, але про це особливо не розповідала — просто тихо відсувала тарілку подалі. Того вечора таріль чомусь стояла на протилежному краю столу, біля Тараса Ільковича. Далеко від неї. Тоді вона не подумала, чому саме там.
Років через сім Богдан почав затримуватись. Спочатку на годину, потім на дві. З'явились якісь «понаднормові» на СТО, де він працював майстром. Оксана знала графік станції напам'ять і розуміла, що ніяких понаднормових там бути не могло. Мовчала.
Сама вона працювала на молокозаводі — фасувальницею. Дванадцять годин на ногах, коробки з кефіром і ряжанкою, конвеєр, що не зупиняється. Додому підіймалась на п'ятий поверх, тримаючись за поручні і рахуючи сходинки.
Якось Богдан прийшов пізно, за північ. Вона зустріла його в коридорі.
— Від тебе парфумами жіночими тхне.
Він нахилився розшнуровувати черевики, навіть не глянув на неї.
— Вигадуєш. Це в клієнтки в салоні машини такі парфуми, весь салон просмерджений.
Більше до цього не поверталися.
На черговому неділі вона обережно спробувала поговорити зі свекрухою:
— Ярославо Омелянівно, ви не помічали, що Богдан останнім часом…
— Людина втомлюється, багато працює, — перебила та. — А ти краще за собою стеж. Поправилась суттєво. Чоловікові ж теж хочеться привабливу жінку поряд бачити.
Оксана мовчки зіщулилась. Глянула через стіл на Тараса Ільковича. Той сидів, поклавши довгі руки на коліна, обличчя поорано зморшками. Ледь помітно всміхнувся їй куточком губ — так швидко, що вона не встигла зрозуміти, чи то була посмішка взагалі. За мить відвернувся. Байдуже, як завжди.
А потім Богдан пішов. Без сцен, без пояснень. Зібрав сумку і сказав своїм звичним невизначеним тоном:
— Ну, не знаю. Так, мабуть, усім краще буде.
Переїхав до косметолога з того самого салону. Розлучення оформили за два місяці, спокійно й швидко.
Тільки після цього Оксана почала пригадувати дрібниці, яким раніше не надавала значення. На одній із неділь вона, як завжди, допомагала на кухні — різала хліб, носила тарілки. Вільних стільців не лишилось, а вона прийшла після ранкової зміни, ноги гули. Тарас Ількович мовчки піднявся, вийшов у сусідню кімнату й повернувся з ослінчиком. Поставив біля неї, не глянувши в очі, і сів на своє місце.
Ну приніс і приніс. Побачив, що людині ніде сісти.
Іншого разу після сварки Богдан вдарив долонею по мийці так, що змішувач потік. Через два дні прийшов Тарас Ількович — з розвідним ключем, фумстрічкою і набором інструментів у брезентовій сумці.
— Тарасе Ільковичу, може чаю?
— Не треба.
Провозився хвилин сорок. Перед виходом зупинився в передпокої, глянув з-під густих брів, кивнув і пішов.
Ну полагодив і полагодив. Богдан руками нічого не вмів, а батько вмів.
На останньому спільному святі, перед розлученням, знову сиділи за столом у Ярослави Омелянівни. Оксана — скраю, з порожньою тарілкою, бо застілля щойно почалось. Усі заговорили водночас, передавали страви. І раптом хтось поклав їй на тарілку мандарин. Вона підняла очі — Тарас Ількович уже відвернувся.
Телефон задзвонив вдруге за десять хвилин. «Тарас Ількович». Другий дзвінок за чотирнадцять років від людини, яка сама ніколи не набирала її номер. Цього разу Оксана відповіла.
— Алло.
Тиша. Потім важке дихання з легким свистом — астма, вона пам'ятала цей звук.
— Тарасе Ільковичу?
Довга пауза. Нарешті він заговорив — хрипко, слова давались із зусиллям:
— Оксано… вибач, що стільки років мовчав.
Чотири слова. Вона застигла з телефоном біля вуха.
— Ослінчик тоді… ну…
Він знову замовк, фразу так і не закінчив. За секунду — короткі гудки.
Оксана лишилась стояти посеред кухні з опущеною рукою. На плиті булькав борщ. За вікном проїхав нічний тролейбус, на мить освітивши шпалери жовтим світлом. З сусідньої кімнати чувся мультик — Тимко вже мав спати, а телевізор не вимкнув.
«Ослінчик тоді…» Що він хотів сказати? Навіщо взагалі згадав про це зараз?
Вона сіла на стілець, ноги стали важкими. Пам'ять повернула її до тієї неділі — вона стояла біля плити після зміни, поясницю тягнуло, вільного місця за столом не було. Ніхто не звернув уваги, що вона мусить стояти. Ніхто, крім Тараса Ільковича.
Пригадала протікаючий змішувач. Він тоді напевно знав, що між ними була сварка, знав характер сина і розумів, що Богдан так і ходитиме повз крапаючий кран. Тому прийшов сам.
Мандарин на порожній тарілці. Чарка на п'ятиріччя, якої він не підняв — може, вже тоді бачив, що шлюб сина тріщить. Гриби, які завжди відсували від неї подалі — Тарас Ількович запам'ятав, що вона їх не любить. Богдан не пам'ятав. Ярослава Омелянівна жодного разу не помітила. А він помітив.
Тихий, незграбний чоловік із важкими робочими руками, які вміли лагодити зламане, підпирати хитке, латати прохуділе. Говорити майже не вмів — тому замість слів приносив ослінчик, лагодив кран, відсував нелюбиму страву й непомітно клав на тарілку мандарин.
Через три дні Оксана поїхала в Стрий — не до Тараса Ільковича, а в нотаріальну контору на Шевченка, яку їй порадила колежанка з молокозаводу. У сумці лежала папка з документами на однокімнатну квартиру на Радехівській, куди вони з Тимком переїхали одразу після розлучення: квартира була записана на Оксану, а Богдан під час поділу майна не заперечував — тоді йому було не до того. Вона оформила заповіт на сина і закрила спільний рахунок у «Приваті», який лишався з часів шлюбу і яким за звичкою ще міг користуватись Богдан за старим доступом у застосунку. Дев'ятсот двадцять гривень, що там лишались, перевела на власну картку.
Дзвінок від Богдана пролунав того ж вечора.
— Оксано, я хотів той рахунок ще… там мали залишки по зарплаті скинути.
— Рахунок закритий, Богдане. Відкриєш свій.
— А чого раптом?
— Не раптом. Просто чотирнадцять років — досить довго платити за те, за що я більше не мушу платити.
Він мовчав кілька секунд, потім поклав слухавку. Тарасу Іллічу вона не передзвонила. Натомість наступної неділі привезла Тимка в Стрий — не на спільний обід, а сама, без попередження, з банкою вишневого варення, яке зварила своїми руками. Постукала. Двері відчинив Тарас Ількович — у старому светрі, з розвідним ключем ще в руці, ніби щойно щось лагодив.
Він подивився на банку, потім на Тимка, який тримав її за палець. Не сказав нічого. Просто відступив убік і пропустив їх у передпокій, де на цвяху й досі висів той самий ослінчик.
