Сусід на ім’я Роман переїхав на нашу вулицю в Полтаві два роки тому — кремезний дядько років сорока п’яти, завжди в розстебнутій сорочці й із золотим ланцюгом поверх волохатих грудей. Узяв собі вівчарку, таку здоровенну, що килимок у передпокої згортався від одного її хвоста, і назвав Цезарем. От із цього Цезаря все й почалося.
Мій котедж стоїть праворуч, Романів — ліворуч. Між нами — сітка-рабиця й ряд старих вишень, які в червні обсипають усе навколо липкими кісточками. У мене біля воріт стоїть пластиковий бак «Клін Сіті» — білий, на вісімдесят літрів, я його купила торік за 450 гривень. У Романа такий самий, тільки сірий, стоїть одразу за його гаражем, метрів за п’ять від мого. П’ять метрів! Але Роман щоранку брав Цезаря на повідець, вигулював його на пустирі за зупинкою, а потім, повертаючись, піднімав кришку мого бака і вкидав туди зав’язаний пакет із собачими екскрементами. Я щоразу бачила це з вікна кухні, коли пила каву — мелену, по сімдесят гривень за пачку, з молоком із сусіднього кіоску.
Улітку, коли температура в тіні доходила до тридцяти п’яти, а асфальт на вулиці Миру плавився так, що підбори грузнули, бак перетворювався на біологічну зброю. Сморід стояв такий, що я перестала відчиняти вікна на першому поверсі. Навіть ластівки, які щороку ліпили гніздо під дахом веранди, цього разу передумали.
Я мила той бак тричі. Спочатку — звичайним мийним засобом за 38 гривень. Потім — оцтом, який смердів так само відчайдушно, але хоч перебивав інший запах. Третього разу купила спеціальний дезінфектор у ветеринарній аптеці за 210 гривень. Усе марно. Наступного ранку Роман знову відкривав кришку, кидав свій пакет, і на моє подвір’я повертався той самий солодкувато-нудотний дух.
Одного ранку я вийшла до воріт у новій білій блузці — саме збиралася на співбесіду в бухгалтерію «Нової пошти». Роман якраз завершував ранковий ритуал. Я підійшла до сітки, наступивши босоніжкою на вишневу кісточку, і спитала рівним голосом — я вже півгодини репетирувала цю інтонацію перед дзеркалом:
— Романе Вікторовичу, а чому ви не в свій бак викидаєте? Он же ваш стоїть, сірий. П’ять метрів.
Він обернувся. Пес сів поруч, виваливши язика на весь тротуар. Роман подивився на мене, на блузку, на бак, потім знову на мене — і зареготав. Не гигикнув, не посміхнувся, а саме зареготав, хапаючись рукою за ланцюг на шиї.
— Сміттєвоз усе одно все вивезе, — сказав він крізь сміх, кинув пакет до мого бака й пішов собі до хвіртки, насвистуючи щось із репертуару «Океану Ельзи».
Я стояла ще хвилини зо три, дивилася на зачинену хвіртку й відчувала, як від блузки тягне тим самим смородом, хоч пакет був зав’язаний і лежав за п’ять метрів від мене. Співбесіду я пройшла, до речі. Але думки того ранку поверталися не до зарплати й графіка, а до іншого.
* * *
Кілька наступних тижнів я вдавала, що змирилася. Кожного разу, коли Роман кидав черговий пакет до мого бака, я чекала, поки він сховається за своєю хвірткою, виходила в гумових рукавичках (тих самих, у яких фарбувала паркан минулої осені), витягала той пакунок і відносила в льох. Льох у мене старий, цегляний, із земляною долівкою і температурою градусів на десять нижчою, ніж надворі. Там я складала пакети в чорні будівельні мішки, зав’язувала їх на три вузли й ставила в кутку, де зазвичай зберігаються банки з огірками.
За місяць у кутку зібралося дванадцять пакунків. За півтора — вісімнадцять.
А потім настала субота. Четверте серпня, сорок градусів у затінку, і в Романа — велика вечірка з шашликами на честь його підвищення (він працював начальником зміни на заводі газової апаратури). Він розставив мангал у себе за будинком, притягнув пластикові столи з білими скатертинами, увімкнув музику — спочатку «Бумбокс», потім якийсь клубняк. Гостей набилося чоловік тридцять: колеги з заводу, сусіди з паралельної вулиці, навіть його теща приїхала з Диканьки на старій «Таврії».
Я спостерігала за цим крізь свої вишні, стоячи з лійкою в руках. Чекала. Годин до восьмої вечора, коли гості вже добряче розімліли від спеки, коньяку й шашликів, вітер змінився. Він подув із півночі — саме в бік Романового подвір’я.
Тоді я пішла в льох.
Три чорні мішки я залишила на місці — вони були потрібні для фінальної точки. Решту вісімнадцять пакетів я переклала у два великі відра, піднялася нагору, відчинила вікно своєї комори, що виходило якраз на Романів тин, і акуратно, один за одним, почала викладати пакети на ринву. Ринва в мене стара, металева, з іржею вздовж зварного шва. Вона проходить якраз на рівні другого поверху — і з неї чудово видно все, що діється у Романа на подвір’ї.
Я виклала всі вісімнадцять пакунків уздовж жолоба, прикривши їх пожухлим листям із тих самих вишень. З боку здавалося, ніби просто листя накопичилося. А тоді взяла найстаріший, той, що лежав у кутку найдовше, розірвала його обережно, щоб не забруднити руки, і висипала вміст просто в жолоб. Сморід ударив у ніс навіть мені, хоча я стояла з навітряного боку.
Вітер поніс його прямо на гостей.
Першою відреагувала Романова теща — жінка років сімдесяти, в окулярах із товстими лінзами. Вона закашлялася так, що мало не випустила тарілку. Потім дружина Романа, Лариса, впустила шампур із м’ясом. Музика грала, але на танцювальному майданчику вже ніхто не танцював — гості почали перезиратися, затуляти носи, хтось навіть відійшов до хвіртки.
А тоді два пакети із самого краю ринви — ті, що лежали на найбільшому нахилі, — ковзнули разом із листям і полетіли вниз.
Вони впали точно на стіл із закусками. Перший лопнув одразу, коли вдарився об край салатниці з олів’є. Другий сповз по скатертині й зупинився біля тарілки з нарізаними помідорами.
На столі запанувала тиша — така, яку чутно навіть крізь музику. Хтось вимкнув колонку.
Роман стояв із виделкою в руці й дивився на пакет. Його обличчя повільно змінювало вираз із розгубленого на впізнавальний. Він боявся до кінця повірити, але вже, здається, починав розуміти.
Я вийшла з-за вишень і підійшла до сітки. У руках у мене було останнє відро з трьома чорними мішками. Я поставила його на землю біля стовпчика й випросталася.
— Романе Вікторовичу, — сказала я голосно, щоб чули всі, включно з тещею, — це ваше. Ви загубили. Я збирала з липня.
Він обернувся до мене. Щось у його горлі булькнуло, але слів не вистачило.
— Я три місяці просила вас не кидати лайно в мій бак, — вела я далі, тепер уже звертаючись до гостей. — П’ять метрів до його власного бака! Але Роман Вікторович вважав, що сміттєвоз однаково все вивезе. Ну от, тепер я вивезла.
Лариса дивилася на чоловіка таким поглядом, яким дивляться на дитину, що намалювала фломастерами по нових шпалерах. Теща демонстративно відставила тарілку й пішла до «Таврії», на ходу витираючи руки серветкою. Колеги з заводу якось одразу заквапилися додому — в декого, мовляв, завтра зміна.
Роман стояв посеред свого зіпсованого свята, над столом із закусками, на яких красувався розірваний пакет, і здавалося, що навіть Цезар — пес, якого він так любив, — сидів у будці й не висовував носа.
— Ти… це… ну… — почав він.
— Дякую не треба, — сказала я. — Просто відтепер користуйтеся своїм баком.
Він кивнув. Просто кивнув, не підводячи очей, і пішов до гаража за шлангом.
Вечірка закінчилася за сорок хвилин. Замість танців до ночі Роман до десятої відмивав стіл, скатертину й плитку на подвір’ї. Лариса йому не допомагала — сиділа на веранді й комусь дзвонила, судячи з інтонації, мамі.
Наступного ранку я вийшла з кавою на ґанок. Понеділок, шоста ранку, сміттєвоз тільки-но прогуркотів вулицею. Я підійшла до свого бака й підняла кришку — всередині було порожньо, чисто й сухо. Легкий запах оцту ще лишився по кутах, але то вже був мій запах. Білий пластик блищав.
Я почула, як рипнула сусідська хвіртка, й обернулася. Роман ішов до свого сірого бака з пакетом у руці. Нашийник Цезаря дзеленчав десь позаду. Роман підняв кришку свого бака — свого власного — і кинув пакунок туди. Потім глянув на мене, швидко відвів очі й зник за хвірткою.
Я допила каву, витрусила гущу під вишню й пішла в дім. На роботу того дня я трохи спізнилася — просто стояла на веранді на п’ять хвилин довше, ніж зазвичай, і дихала.
