ЙДУЧИ ДО ПЕРУКАРКИ, Я ПОБАЧИЛА СВОГО ЧОЛОВІКА В КАВ’ЯРНІ НАВПРОТИ. ВІН СИДІВ ЗА СТОЛИКОМ І ТРИМАВ ЗА РУКУ ЖІНКУ, ЯКУ ТОРІК ПРЕДСТАВИВ МЕНІ ЯК НОВУ БУХГАЛТЕРКУ ЗІ СВОЄЇ ФІРМИ.
Я зупинилася так різко, що жінка позаду мене ледь не врізалася мені в спину.
Вона вибачилася, обійшла мене й пішла далі.
А я залишилася стояти на тротуарі, міцно притиснувши сумку до грудей.
Крізь велике вікно кав’ярні я дивилася, як мій чоловік ніжно погладжує великим пальцем долоню іншої жінки.
Жінки, яка була не я.
Я не закричала.
Не влетіла всередину.
Навіть не заплакала.
Принаймні не тоді.
Стояла так секунд п’ять.
А може, десять.
Потім зробила єдине, на що вистачило сил.
Розвернулася й пішла до перукарки.
Бо в мене був запис на тринадцяту тридцять.
Бо пані Марина мене чекала.
Бо саме так люди й роблять.
Приходять.
Сідають у крісло.
Посміхаються.
І кажуть, що потрібно лише трохи підрівняти кінчики.
Нічого особливого.
Перукарка запитала, чи все гаразд.
Сказала, що я дуже бліда.
Я відповіла, що, мабуть, замало поснідала.
Сіла перед дзеркалом.
Побачила своє обличчя.
Обличчя п’ятдесятичотирирічної жінки.
Жінки, яка щойно побачила те, чого вже неможливо не бачити.
І раптом подумала про ту сорочку.
Блакитну.
Лляну.
Із закоченими рукавами.
Ми купували її разом.
На річницю нашого шлюбу.
Тоді Олександр сказав, що це його улюблена сорочка.
Тому що обрала її я.
Тридцять років.
Тридцять років поруч із Олександром.
Двадцять вісім із них — у нашій квартирі на третьому поверсі.
З балконом, що виходить на захід.
Мені здавалося, що я знаю цього чоловіка краще за саму себе.
Я знала, як він п’є каву.
Завжди чорну.
Без цукру.
Перший ковток — із заплющеними очима.
Я знала, що вночі він стискає щелепи.
Знала, що при дітях ніколи не підвищує голосу.
Іноді міг зірватися на мене.
Але рідко.
І завжди потім просив пробачення.
Я була впевнена, що знаю про нього все.
Ще годину тому.
Поки перукарка сушила мені волосся, я думала про ту жінку.
Я бачила її лише раз.
На корпоративному пікніку торік у червні.
Олександр тоді представив її дуже просто:
— Це Карина. Нова бухгалтерка. Щойно почала працювати в нас.
Невисока.
Світловолоса.
Років тридцяти п’яти.
Вона ввічливо усміхнулася мені.
Сказала, що чула про мене багато хорошого.
Я відповіла, що рада знайомству.
І все.
Одна коротка розмова.
Кілька фраз.
Ввічлива усмішка.
Я не відчула нічого.
Жодної тривоги.
Жодного натяку на небезпеку.
Чому мала?
У мого чоловіка могли бути колеги.
За тридцять років він жодного разу не дав мені приводу ревнувати.
Жодного.
Він був саме тим чоловіком, про якого сусідки говорили з легкою заздрістю.
Спокійний.
Працьовитий.
Не п’є.
Не скандалить.
На вихідних смажить шашлики або їде на дачу.
Зразковий чоловік.
Принаймні так усім здавалося.
Повернувшись додому, я сіла на кухні.
Навіть куртку не зняла.
І тут задзвонив телефон.
Олександр.
Я відповіла.
— Привіт, Ренато. Сьогодні буду пізно. Треба закінчити інвентаризацію, — сказав він своїм звичним голосом.
Тим самим голосом.
Тим самим спокійним тоном.
— Добре, — відповіла я. — Я котлети приготувала.
— Чудово. Сам собі підігрію. Не чекай мене, лягай спати.
Він поклав слухавку.
А я ще секунд тридцять тримала телефон біля вуха.
Слухала тишу.
Дивилася на кухонний годинник.
На стіл.
На власні руки.
І думала про кав’ярню.
Про Карину.
Про його руку на її долоні.
Про ту блакитну сорочку.
І про інвентаризацію.
Звісно.
Саме інвентаризацію.
Напевно.