Звали її Марта. Вона зняла вʼязану шапку, струсила мокрий сніг на килимок біля входу й замовила подвійний рістрето. Без цукру. Без води. І дивилася крізь мене так, ніби вже виграла суд.
За три дні до того мій телефон розривався від її повідомлень. Я перечитував одне: «Чому ти не приїхав, коли твого батька виписували з лікарні?» — і не знаходив відповіді, яка б не звучала як брехня. Бо правда була одна: я не приїхав, бо не хотів. Бо втомився. Бо два роки тягав батька по кабінетах, а вона приїжджала раз на пів року з Тернополя, пахла парфумами, лишала на столі гроші й поверталася у своє життя.
Тепер вона сиділа біля вікна, роздивлялася мою кавʼярню, як інспектор. Назва їй не сподобалась одразу, я бачив.
— «Шарлотка»? — перепитала вона, піднявши брову. — Це ти так назвав заклад?
— Просто подобається слово, — відповів я, хоча правда була інша: так звали мою таксу, яка вмерла восени. Але це не її справа.
Марта відставила чашку, обвела поглядом полицю з десертами, підлогу, навіть мою вимащену каву фартушну кишеню. Вона завжди так робила: спершу вивчала, потім стріляла.
— Треба поговорити, — сказала вона. — Про батькову дачу.
Я витер руки об рушник і сперся на стільницю.
— Дача належить мені, мамо. Тато переписав її на мене ще коли ти жила в Польщі. Вісім років тому.
— Ой, належить. А хто її доглядав? Хто виплачував членські внески в кооператив? Хто дах перекривав?
— Дах перекривав я. Минулого літа. Своїми руками. А ти не приїхала навіть на день народження батька.
Вона стиснула губи. Це був той самий вираз, з яким вона двадцять пʼять років тому казала моєму батькові, що він ніколи нічого не доведе до ладу. Я вивчив його в дитинстві, як свою адресу.
Тоді Марта зробила те, чого не робила ніколи. Вона не почала кричати. Вона просто відкрила сумку, дістала згорнутий аркуш і поклала на стіл.
— Батько перед смертю написав заповіт, — сказала вона. — Я в лікарні була. Не ти.
У мене всередині обірвалося.
— Який заповіт? Він переписав дачу на мене ще у нотаріуса, там є все.
— А потім змінив думку. Ось копія. Завірена.
Я взяв папір. Справжній. Печатка, підпис, все на місці. Батько справді відписував дачу — їй.
Хоча не батько. Я вдивився в почерк. Він був його. Але чорнила… свіжіші, ніж мали б бути у чоловіка, який два тижні лежав під крапельницями і не тримав ручку.
— Ти змусила його підписати, — вирвалося в мене.
— Він сам попросив. Коли зрозумів, що ти його покинув.
Знаєте, є момент, коли кава в лійці перестає капати, і в усьому закладі стає тихо. Тільки морозить вітер у щілині під дверима. Оце була така тиша.
Вона допила рістрето, витерла рота серветкою і підвелася.
— Я не буду вимагати, щоб ти зараз зʼїжджав, — сказала вона примирливо. — Ти все-таки син. Поживи поки що. Але з весни дачу будемо продавати. Мені потрібні гроші.
Я дивився, як вона закутується в шарф, як поправляє волосся перед вікном, де замість дзеркала — темне скло. За вікном падав сніг. Перший справжній сніг того грудня.
— Тринадцята лінія, будинок чотирнадцять, — раптом сказав я.
Вона обернулася.
— Що?
— Дача. Ти навіть не знаєш адреси.
Вона дивилася на мене секунду, потім другу. Я чекав, що вона виправдається, скаже, що, звісно, знає, просто забула. Але Марта ніколи не забувала нічого, що мало грошовий вимір.
— Адреса не має значення, — відповіла вона сухо. — Право власності має.
І вийшла. Дзвоник ще тричі гойднувся над дверима.
Вночі я не спав. Лежав у комірці кавʼярні на розкладачці, слухав, як гуде холодильник, і думав про батька. Про те, як він казав: «Хлопче, головне — не дай їм влізти в твою голову». Він завжди називав матір «вони». Навіть коли вона жила з нами.
А ще я думав про її слова — «ти все-таки син». Все-таки. Це так по-мартиному.
Наступного ранку я поїхав у Тернопіль. Не до неї — до державного архіву. Але спершу в лікарню, де лежав батько. Я взяв із собою банку меду, сказав медсестрі, що я від батька, хотів би подякувати лікареві. Вона не впізнала мене. Сказала, що у відділенні якраз перездача змін, можу почекати в коридорі.
Я й чекав. Дві години. Аж поки та сама жінка, яка видавала мені перепустку в палату два роки тому, не вийшла з ординаторської.
Вона памʼятала.
— Ви ж син пана Романа?
— Син, — кажу. — Питали, чи не передавав він щось. Документи, папери.
Вона нахилилася до мене напівшепотом:
— Тут така справа… За кілька днів до смерті до нього приїжджала жінка. Представилася дружиною. Я підслухала, вони сварилися. Так сварилися, що він каже: «Марто, от тобі хрест, нічого не підпишу». А вона йому: «Підпишеш, Романе, як ми домовилися. Інакше син твій навіть на похорон не прийде».
Медсестра перехрестилася:
— Він помер наступного дня. Я хотіла вам дзвонити, але не мала номера.
Я повернувся додому з тим самим папером у сумці. З тією ж печаткою. Тільки тепер я знав: батько нічого не підписував. У нього був мій старий номер на папірці в гаманці, але дзвонити він не вмів після інсульту. А мати це знала.
За три дні потому Марта зʼявилася знову. Цього разу зі своїм нотаріусом — точніше, з її хлопцем, який називав себе юристом. Вони прийшли «обговорити терміни продажу». Мати сіла за той самий столик біля вікна, розклала папери, увімкнула в телефоні калькулятор.
— Враховуючи, що ти зробив ремонт, ми готові розглянути компенсацію. Скажімо, сто двадцять тисяч. Це по-божому.
— По-божому, — повторив я.
— Ну а що? Дача — це капітал. Він має працювати.
Я поставив перед нею горнятко. Еспресо. Без цукру.
— Мамо, я продав млин.
Вона кліпнула.
— Який млин?
— Для кави. Продав учора за сімдесят шість тисяч. І на ці гроші найняв графолога з Києва. Він зробив експертизу заповіту.
Юрист-хлопець перестав гортати папери. Марта дивилася на мене, і вперше за багато років я бачив у її очах не зверхність, а розрахунок. Вона прораховувала, скільки я встиг дізнатися.
— Експертиза встановила, що підпис підроблений. Крім того, у батька в останні два тижні був параліч правої руки. Він не міг тримати ручку. Про це є запис у карті.
Марта повільно поставила горнятко. Воно цокнуло об блюдце.
— Це наклеп. Я це так не залишу.
— Справа вже в поліції, — сказав я. — Разом із показами медсестри. Ти ж знаєш, як вони вміють свідчити. Особливо коли їм приносять мед.
Юрист-хлопець підвівся й пробурмотів, що йому треба йти. Залишилася тільки вона. Моя мати. Жінка, яка хотіла відібрати в мене батькову дачу тим самим способом, яким колись відібрала в нас батька: по-тихому, з печаткою, «по-божому».
— Ти знищив моє життя, — сказала вона. — Я хотіла цю дачу, щоб…
— Щоб продати й поїхати в Іспанію. Мені батько розповів.
Вона зблідла.
— Коли вже не міг вимовити моє імʼя, він писав його пальцем по ковдрі. А потім показав мені, що ти збираєшся зробити. Він усе знав, мамо.
Марта підвелася. Вона не заплакала — вона ніколи не плакала при свідках. Вона просто зімʼяла серветку, жбурнула її в чашку й пішла до дверей.
— Я повернуся, — сказала вона.
— Я не маю сумніву.
Вона зупинилася біля виходу. На вулиці падав сніг, і крізь скло вона виглядала, як привид мого дитинства: згорблена, у чорному пальті, з мокрим слідом на чолі.
— Чому ти ненавидиш мене так сильно? — спитала вона, не обертаючись.
Я помовчав.
— Я тебе не ненавиджу, мамо. Я просто перестав за тебе платити. Різниця є.
Двері зачинилися. Дзвоник гойднувся. А я вперше за довгий час пішов спати не в комірку, а в орендовану кімнату на Погулянці, де пахло моїм, а не її.
За тиждень дача офіційно стала моєю. По-справжньому моєю. Я відчинив її навесні, пофарбував віконниці у зелений, як любив батько, і повісив над входом табличку з числами «14/13». А в кавʼярні замінив млин на новий, німецький, який більше не заїдає.
Марта не повернулася.
Але щодва місяці над дверима гойдається дзвоник, і заходить жінка з Тернополя. Бере рістрето. Без цукру. Без води. Ставить горнятко на той самий столик біля вікна. І дивиться крізь мене так, ніби ще не виграла суд.
