Я налив собі кави в той чашці, яку ще Люба на весілля подарувала — з відколотим краєм, я його завжди повертаю до стіни, щоб не муляло око. Вересень, субота, восьма ранку, а я вже третю годину сиджу над документами, які приніс мій зять Дмитро.
Ну от чесно — я не хотів цього всього. Це не я придумав переписувати майстерню. Це вийшло так, ніби саме життя мене підштовхнуло, а тепер я той, хто "забрав у тещі бізнес". Так Ліда, моя теща, тепер каже сусідкам у під'їзді. Чув від Оксани, вона переказала.
Розказую, як воно було насправді.
Майстерню — шиномонтаж на Замковій, у Луцьку, за старим автовокзалом — Ліда з чоловіком відкрили ще у дев'яностих. Чоловік її, Степан Іванович, помер сім років тому, і вона тягнула цю справу сама. Два підйомники, компресор, який вже дихав на ладан, троє хлопців у майстрах. Прибуток так собі, чесно кажучи — вона більше з гордості тримала, ніж з розрахунку. Kaalready каже: "Це Степанова справа, я її не покину".
Моя дружина Оля — її донька. Ми одружені одинадцять років, двоє дітей, старшому Сашкові дев'ять. І от два роки тому Ліда почала здавати. Тиск, серце, а торік ще й падіння на льоду — стегно ледь не зламала. Оля тоді вперше сказала мені: "Мама вже не тягне цю майстерню, а найманий керуючий її обкрадає, я бачу по звітах".
Я не лізу у чужі справи. Але коли теща сама почала телефонувати мені о десятій вечора і питати, чи я не гляну договори з постачальниками гуми, бо "там щось не сходиться" — довелося сісти й розібратись. Виявилось, керуючий, якого вона найняла, накручував ціни на закупівлі процентів на двадцять і мав відкат від постачальника. За рік це вийшло щось на кшталт ста двадцяти тисяч гривень, які просто випарувались.
Я тоді сказав Ліді прямо: або ми оформлюємо все офіційно, з бухгалтерією, з контролем, або продавайте, поки зовсім не лишились без нічого. Вона мовчала три дні. А потім подзвонила і попросила приїхати.
Сиділи на кухні, вона дістала стару теку з документами — та, з якою Степан Іванович ще їздив у податкову. "Дмитре, — каже, — я хочу, щоб майстерня лишилась родині. Оля бухгалтер, вона тепер декреті, доглядом дитини зайнята, їй не до того. А ти в металургії розбираєшся, техніку знаєш. Оформи на себе, керуй, а я буду поряд, підказувати буду".
Я відмовлявся, мабуть, з годину. Казав — давай хоч на Олю оформимо, вона ж рідна кров. Ліда тільки рукою махнула: "Оля з немовлям на руках, їй колеса міняти? Та й майстерня чоловічий бізнес, ти розумієшся". Наполягала так, що я зрештою погодився — переоформили на мене, з умовою, що прибуток ділимо навпіл, вона отримує свою частку щомісяця, ніби пенсію додаткову.
Перші півроку все йшло рівно. Я звільнив того керуючого, найняв нового майстра-старшого, поставив касовий апарат нормальний, завів облік у програмі. Прибуток виріс майже вдвічі — вісімдесят тисяч чистими на місяць замість тридцяти п'яти. Ліді я щомісяця переказував її частку, сорок тисяч, без затримок.
А потім щось зламалось.
Восени Ліда почала приходити в майстерню без попередження. Сяде в кутку на старому стільці й сидить, дивиться, як хлопці працюють. Одного разу влізла в розмову з клієнтом і пообіцяла знижку двадцять процентів, яку я не погоджував. Я їй кажу — Лідо Петрівно, ну не можна так, у нас же розцінки фіксовані, бухгалтерія рахує. А вона: "Це моя майстерня, я тут тридцять років, маю право".
Оля намагалась пояснити мамі, що документально майстерня вже не її, що так домовились, вона сама наполягала. Ліда це чула — і ніби забувала за тиждень. Знову дзвонила мені, вимагала звіти, приходила, командувала хлопцями через мою голову.
У листопаді був момент, коли я зрозумів — далі так не можна. Прийшов клієнт, якого Ліда обслужила без запису, узяла готівку собі в кишеню, а в касу не пробила. П'ятсот гривень, дрібниця по грошах, але я побачив запис на камері й зрозумів — вона краде у власного бізнесу, який сама ж і віддала мені.
Я не сказав їй одразу. Три дні думав, як підступитись, щоб не образити. А потім Ліда мене випередила — прийшла до нас додому в неділю, коли ми з Олею дітей на прогулянку зібирали, і при Сашкові заявила: "Дмитре обдурив мене, забрав майстерню, а тепер мене туди й на поріг не пускає".
Сашко дев'ять років, він все чує. Питає ввечері: "Тату, ти бабусю обдурив?"
Ось тут я і зрозумів, що мовчати більше не можна.
Наступного ранку я поїхав до Ліди сам, без Олі. Взяв з собою теку — ту саму, ще Степанову — і роздруківки з камери, де видно, як вона бере гроші повз каси. Поклав на стіл поряд з чашкою чаю, який вона мені налила по звичці.
— Лідо Петрівно, — кажу, — ви самі мене просили оформити майстерню на себе… тобто на мене. Самі наполягали, я відмовлявся. Тепер ви кажете сусідкам, кажете онуку, що я вас обікрав. А ось запис — це ви берете гроші з каси в обхід обліку.
Вона на екран дивилась хвилин зо дві. Мовчала. Потім тихо: "Це ж мій бізнес був. Тридцять років".
— Був, — кажу. — А тепер офіційно мій, з вашого власного бажання. І якщо ви хочете лишатись поряд, отримувати свою частку — то поводитись треба інакше. Або давайте оформимо все чесно по-новому: ви консультант, разова оплата за консультацію, без доступу до каси. Або взагалі відходите від справ, я викуповую вашу частку одноразово.
Вона мовчала довго. Потім спитала, скільки я готовий заплатити за викуп.
Я порахував заздалегідь — з бухгалтером порадився. Запропонував чотириста тисяч гривень одноразово, плюс довічно вона лишається консультантом з платою п'ять тисяч на місяць, якщо хоче приходити раз на тиждень і дивитись, як йдуть справи, без права втручатись у роботу хлопців.
Вона взяла теку, притисла її до грудей, ніби це остання пам'ять про Степана. Сказала: "Дай мені три дні подумати".
Через три дні вона подзвонила Олі, не мені. Сказала: погоджуюсь.
Ми поїхали до нотаріуса удвох з Олею — я хотів, щоб дочка була присутня, щоб не було потім знову розмов, ніби я щось наодинці провернув. Ліда підписала угоду про викуп частки, отримала гроші на карту — я показав їй телефон з відкритим додатком банку, як переказ пройшов, щоб бачила своїми очима. Підписала окремо договір на консультації, п'ять тисяч щомісяця.
Коли вийшли з нотаріальної контори, вона довго стояла на сходах, дивилась на майстерню через дорогу — вивіска ще стара, "Шиномонтаж С.І.", ми навіть не міняли, з поваги до Степана Івановича. Потім сказала мені, вже не при Олі: "Пробач, Дмитре. Я боялась, що втрачаю останнє, що лишилось від чоловіка. Тому й чіплялась".
Я нічого їй не відповів, тільки кивнув. Але Сашкові того ж вечора сам розповів, коротко: бабуся й тато домовились по-новому, все чесно, бабуся й далі буде приходити, тільки як гостя, а не як хазяйка.
Тепер Ліда приходить у майстерню щоп'ятниці, п'є каву з хлопцями, розказує, як Степан колись перший підйомник ставив. Гроші свої отримує день у день. А вивіску "Шиномонтаж С.І." ми таки лишили — просто тепер під нею мій підпис у документах, а не спогад, за який чіплялись обидва.
