— Артеме, а ти хоч раз замислювався, звідки у твоєї дружини в двадцять років взялася трикімнатна квартира в самому центрі міста?
Артем здивовано підняв голову.
Перед ним стояла Лариса Іванівна — давня знайома його тещі, жінка, яка завжди знала про всіх більше, ніж вони самі.
— Перепрошую?
— Та годі. Усі про це говорять. Молода дівчина після практики попрацювала кілька місяців на пів ставки — і раптом стала власницею квартири, про яку більшість людей можуть лише мріяти. Хіба це не дивно?
Ліза міцніше стиснула руку чоловіка.
Вона чудово розуміла, до чого хилить Лариса.
Усе почалося кілька днів тому.
До Ксенії, мами Лізи, завітала стара подруга.
Жінки давно не бачилися, тому Ксенія вирішила поділитися хорошими новинами.
— Уявляєш, діти нарешті завершили ремонт. Тепер у кожного малюка своя кімната. Я така щаслива за них.
Лариса відразу напружилася.
У свої сорок вісім років вона жила сама.
Працювала бухгалтеркою.
Орендувала стареньку однокімнатну квартиру на околиці міста.
Особисте життя не склалося.
Дітей не було.
І останнім часом їй усе частіше здавалося, що життя з нею вчинило несправедливо.
Саме тому чужий успіх викликав у неї не радість.
А роздратування.
— А звідки у Лізи гроші на таку квартиру?
Ксенія помітно змінилася в обличчі.
— Це сімейна справа.
— Сімейна? Ну звісно.
— Ларисо…
— Що Ларисо? Я просто кажу те, про що всі думають.
— Ніхто так не думає.
— Та невже? Дівчина у двадцять років отримує трикімнатну квартиру в центрі. І ти хочеш сказати, що тут немає ніякої історії?
Того дня вони розійшлися дуже холодно.
Увечері Лариса зателефонувала своїй знайомій Валентині.
— Ти чула про Лізину квартиру?
— Чула.
— І тебе нічого не дивує?
— А що має дивувати?
— Та все! Двадцятирічна дівчина і така нерухомість.
Валентина важко зітхнула.
— Ларисо, а тобі яка різниця?
— Мене дратує несправедливість.
— Чужа чи твоя власна?
Лариса образилася.
І швидко завершила розмову.
Але думки не відпускали її.
Чим більше вона розмірковувала, тим сильніше переконувала себе, що знає правду.
Через тиждень вона випадково зустріла Лізу та Артема в торговому центрі.
Ліза тримала за руку старшого сина.
Артем котив візочок із молодшою донькою.
Щаслива молода родина.
Саме це й зачепило Ларису найбільше.
Вона швидко підійшла до них.
— Яка несподівана зустріч.
— Добрий день, Ларисо Іванівно, — чемно відповів Артем.
— Чула, що ви вже остаточно переїхали.
— Так.
— І квартира гарна.
Лариса уважно подивилася на Артема.
— Ти справді ніколи не питав, звідки вона взялася?
Артем насупився.
— Що саме?
— Квартира.
Навколо поступово почали озиратися люди.
— Ларисо Іванівно, якщо ви на щось натякаєте, то скажіть прямо.
— Добре. Скажу прямо. Я не вірю, що такі квартири дістаються просто так.
Ліза мовчала.
— У житті за все доводиться платити, — продовжила Лариса.
— Досить, — спокійно сказав Артем.
— Неприємно чути правду?
— Ні.
— Тоді чому нервуєш?
— Бо дивно бачити дорослу людину, яка отримує задоволення від приниження інших.
Лариса почервоніла.
— Я лише ставлю запитання.
— Ні, — вперше заговорила Ліза. — Ви давно вже не ставите запитань. Ви вигадуєте відповіді замість людей.
Запала тиша.
— Тоді поясни, звідки квартира.
Ліза кивнула.
— Добре.
Вона на мить замовкла.
— Квартиру мені залишив батько.
Лариса розгублено моргнула.
— Який ще батько?
— Мій рідний батько.
Той самий чоловік, який залишив нас із мамою багато років тому.
В останні роки свого життя він тяжко хворів.
Знайшов мене.
Просив вибачення.
Хотів хоча б частково виправити свої помилки.
Перед смертю він переписав квартиру на мене.
Лариса застигла.
Усі її здогадки розсипалися за одну секунду.
— Я… не знала.
— Бо вас ніколи не цікавила правда.
Вас цікавили тільки плітки.
Артем обійняв дружину за плечі.
— І ще одне, Ларисо Іванівно.
— Що?
— Я знаю про Лізу все, що мені потрібно знати.
І люблю її не за квартиру.
Не за минуле.
І навіть не за те, якою її бачать інші люди.
Я люблю її за те, яка вона є.
І цього мені достатньо.
Того вечора Лариса довго сиділа сама у своїй квартирі.
Ксенія більше не відповідала на її дзвінки.
Валентина теж віддалилася.
Уперше за багато років Лариса залишилася сам на сам із неприємною правдою.
Річ ніколи не була в Лізі.
І не в квартирі.
І навіть не в несправедливості.
Річ була в тому, що вона роками дивилася на чуже життя замість того, щоб будувати власне.
Вона рахувала чужі успіхи.
Заздрила чужому щастю.
Обговорювала чужі помилки.
І не помітила, як минули роки.
А найболючішим стало усвідомлення того, що заздрість ніколи не робить людину щасливішою.
Вона не відбирає радості в інших.
Вона лише повільно краде її у того, хто носить її у своєму серці.
Іноді найбільша несправедливість у житті — це не те, що хтось отримав більше.
А те, що ми самі витратили своє життя на порівняння замість того, щоб жити.