Марта Ковальчук вийшла з бізнес-центру на Оболоні й мало не пританцьовувала — так хотілося поділитися новиною хоч з першим стрічним. У кишені пальта лежав конверт із квартальною премією, а в пошті — наказ про позачергову двотижневу відпустку. За проєкт із виведення філії на новий ринок, над яким вона гарувала останні два місяці, начальство віддячило щедро.
Відпустка невелика, але якщо все спланувати — можна виспатися, дочитати книжку, яка вже три місяці лежить на тумбочці, і побалувати Тараса домашньою їжею. Він же радітиме, що дружина нарешті вдома, а не десь на нараді до дев'ятої вечора.
Марта зайшла в «Сільпо» на розі, купила буряк, капусту, гарну грудинку — і вдома взялася за борщ. Тарас про нього минулого тижня згадував мимохідь, за чаєм.
Двері грюкнули о шосту.
— Ти вже вдома? — Тарас застиг у передпокої, принюхуючись до запаху з кухні. — І борщ зварила?
— Зварила, — Марта чмокнула чоловіка в щоку.
Хотіла одразу розповісти про премію, про боса, який тиснув руку і казав «такими темпами підеш на підвищення». Не встигла.
— Тебе що, скоротили? Проблеми якісь? — голос Тараса став якимось слідчим, немов на допиті.
Марта вирішила, що чоловік просто втомився після роботи, тому такий різкий. Щоб розсмішити його, бовкнула:
— Та ні, все нормально. Я звільнилась. Ти ж завжди мріяв, щоб я вдома сиділа, затишок наводила. Ось тепер вільна, як пташка.
Тарас зблід — на секунду, не довше, — потім видихнув і сказав рівно:
— Звільнилась? Ну і добре. Хоч втомлюватись не будеш. Грошей нам вистачить. Я в душ, поїм пізніше.
Марта провела його поглядом і завмерла з ополоником у руці. Дивна реакція. Він же сам казав тисячу разів: жінка має бути вдома, борщ варити, дітей ростити, а гроші носити — чоловіче діло.
Коли вони одружилися чотири роки тому, Марта вже працювала в logistics-компанії. За два роки її підвищили до керівниці відділу — зарплата виросла вдвічі. Тарас тоді теж пропонував їй звільнитись, особливо коли вона скаржилась на переробки. Марта завжди відмахувалась — уявити себе без роботи не могла.
За вечерею він раптом спитав:
— І що далі робити думаєш?
Марта придивилась до нього уважніше. Брехати не хотілось, але й розкриватись зарано — теж. Треба було зрозуміти: чого він насправді хоче.
— Ну а що робити, — знизала плечима. — Ти хотів затишок — матимеш затишок.
Тарас кивнув і пішов у спальню. Ліг, дивлячись у стелю. Так, він казав це не раз. Особливо коли вона гарчала про дедлайни. Хотів заспокоїти — і був певен, що вона нізащо не піде з роботи, надто вже та її тримала.
А тепер що? Квартира на Троєщині — їхня, іпотека закрита торік. Але зарплата дружини завжди була вагомішою за його. Виходить, сімейний дохід просяде. А він же збирався брати новий iPhone на заміну своєму, PlayStation 5 давно приглядав, годинник Tissot — теж давно час поміняти.
«Не всидить вона вдома, — майнула думка. — Через пару днів побіжить нову роботу шукати». З цією думкою і заснув.
Минуло чотири дні. Марта й не думала нікуди йти. Насолоджувалась відпусткою — читала на балконі, дзвонила подрузі в Ірпінь, варила компот із яблук, які привезла свекруха з дачі. Вирішила мовчати й дивитися, до чого дійде.
На п'ятий день Тарас прийшов додому з телефоном напоготові.
— Дорога, я тобі роботу знайшов. Чого лежиш? Ось, дві вакансії, надсилай резюме.
Марта дивилась на нього мовчки.
— Ну чого сидиш? Вставай, відкривай ноутбук.
Вона піднялась. «Подивимось, — думала, — куди він зайде у своєму запалі мене на роботу зіпхнути». Через десять хвилин Тарас спитав:
— Надіслала?
— Надіслала.
Наступного дня він телефонував тричі — чи не запросили на співбесіду. Хвилювався так, наче вирішувалось питання життя і смерті. Після обіду наказав збиратись — знайшов «класне місце», треба їхати негайно.
Марта грала до кінця. Приїхала з ним до офісу на Печерську, в будівлю заходити не стала — посиділа в холі двадцять хвилин, вийшла й сказала, що не взяли.
— Та що за фігня, чому тебе ніде не беруть, — обурився Тарас, відвозячи її додому.
Сам поїхав далі — у нього, за його словами, зустріч. Марта дочекалась, поки за ним зачиняться двері ліфта, і відкрила його ноутбук, який лежав на журнальному столику незаблокований. Раніше вона такого не робила ніколи — не було потреби. Тепер потреба з'явилась.
Перший запит в історії пошуку змусив її сісти рівніше: «Як змусити дружину вийти на роботу». Марта хмикнула й гортала далі. Листування з жінками не знайшла — і на тому спасибі. Зате знайшла десяток вкладок: BMW 3 series з пробігом, iPhone 15 Pro, PlayStation 5 у «Розетці», годинник Tissot за одинадцять тисяч гривень.
Вона сіла на диван і почала складати факти докупи — то, чого раніше просто не помічала. Крісло геймерське, куплене торік, коштувало дорожче за пральну машину, яку вона брала в кредит. Швейцарський годинник з'явився на його руці рік тому — сказав, подарунок від друга. iPhone мінявся щороку. А коли вона востаннє отримувала квіти? Не згадала. Подарунки на дні народження він завжди пропонував обирати самій — а потім вона ж і оплачувала їх зі своєї картки.
За продукти в супермаркеті платила завжди вона. Машину — «шкоду», оформлену на неї, — кредит за яку вона й закрила, — водив переважно він, а їй давав ключі неохоче, зі скрипом.
Марта тихо засміялась, потім заспокоїлась і вирішила перевірити ще раз.
Наступного ранку сказала за сніданком:
— Милий, мамі треба трохи грошей позичити, до пенсії дотягнути. У тебе ж позавчора зарплата була.
Тарас глянув на неї так, що вона мимоволі відсунула стілець.
— Я тебе утримую, ще й твою маму годувати?
— Утримуєш? — Марта поставила чашку на стіл. — У нас холодильник пустий. Оце так утримання?
— Треба було список дати, що купити. Взагалі, немає в мене грошей. Вже немає. PlayStation замовив.
— Он як. Що ще?
— Нічого! Кажу ж, немає грошей. Замовлення оплатив, після обіду забирати їду.
— А жити на що будемо?
— Ну, там трохи лишилось, до авансу дотягнемо. Тобі й схуднути не завадило б, животик уже видно.
Марта дивилась на нього й не впізнавала. Ще два тижні тому цей самий чоловік казав, що вона в нього єдина.
— До речі, — продовжив Тарас, — з квартирою на Позняках що, орендарі знайшлися?
— Поки ні.
— То дай оголошення, щоб швидше знайшлись. Часу ж у тебе вагон тепер, вдома сидиш.
— Я більше не сидітиму вдома, Тарасе, — вона встала. — Зараз збираю речі і їду до мами в Бучу.
Пішла в спальню, дістала валізу. Тарас не сказав ані слова, не спробував зупинити — можливо, навіть зрадів, що позбудеться утриманки. Коли Марта вже стояла в передпокої із сумкою через плече, він вийшов з кухні, притулившись до одвірка.
— І на що жити збираєшся, — усміхнувся, — коли тебе ніде не беруть?
— Тебе це справді хвилює?
— Ми взагалі-то одружені.
— Ти правий, — Марта кивнула. — Тільки згадав про це якось запізно. Ключі від машини давай. Вона на мене оформлена, і кредит я сама виплатила. Це легко довести — у мене всі квитанції збережені.
— Сама мені на шию сіла, а тепер ще й винною мене робиш? Треба було за багатія заміж виходити, якщо гаманець потрібен був, — закричав Тарас.
Марта засміялась — вона не сподівалась, що безневинний жарт про звільнення обернеться таким виверженням.
За тиждень, у понеділок, вона вийшла на роботу — так, як і планувала з самого початку, ще коли варила той борщ. А ще за два тижні подала документи на розлучення. Юрист, з яким Марта зустрілась у понеділок вранці — приятелька порадила контору на Хрещатику, — сказав одразу: машина, оформлена на неї, лишається за нею без питань, досить квитанцій про виплату кредиту. Квартиру на Позняках, куплену ще до шлюбу на її гроші, теж ділити не було чим.
Марта переписала оголошення про здачу тієї квартири в оренду — тепер уже суто для себе, без жодних наказів. За два дні знайшла орендарів, підписала договір, поклала копію в теку разом із документами на машину. Тарасові подзвонила один раз — сказати, де забрати особисті речі, які вона акуратно склала в коробку і виставила на сходовий майданчик.
Він приходив за коробкою ввечері, коли її вже не було вдома — так домовились. Сусідка з другого поверху потім розповіла Марті, що бачила, як він довго стояв біля дверей із коробкою в руках, ніби чекав, що вона вийде. Не вийшла.
