Годинник на стіні зупинився на чверть на дванадцяту, і стрілки вже кілька днів не рухались, коли я прийшла до Валентини Іванівни того четверга. Вона сиділа за столом, а перед нею лежали розкладені фотографії — старі, з обтріпаними краями, деякі чорно-білі, і руки її, коли вона гортала їх, тремтіли трохи більше, ніж зазвичай тремтять від тиску.
— Заходьте, Оксано, чайник щойно закип'ів, — сказала вона, але з місця не встала.
Мене звати Оксана Тарасівна, я двадцять три роки працюю дільничною медсестрою в поліклініці на Русанівці, у Києві. Валентину Іванівну обслуговую вже років вісім — тиск міряю, уколи роблю, іноді просто чай п'ю на її кухні, поки чекаю, поки подіє ліки.
Квартира в неї на п'ятому поверсі, без ліфта, у старій дев'ятиповерхівці біля метро "Дарниця". Сходовий майданчик завжди пахне чужим борщем і кимось прасованою білизною, а на третьому поверсі сусіди тримають товстого спанієля Тобіка, який гавкає на кожного, хто заходить у під'їзд, і замовкає, тільки почувши голос господині.
Того четверга, 20 серпня, двері вона відчинила не одразу — я вже подумала, чи не сталось чого.
Син у неї, Дмитро, живе у Варшаві вже років шість — програміст, одружений на польці, двоє дітей. Дзвонить рідко, раз на два-три тижні, і то здебільшого відеозв'язком, коли онуки хочуть показати бабусі малюнок або нову іграшку.
Поки міряла тиск — сто сорок на дев'яносто, як завжди у неї останнім часом — помітила на столі розгорнутий зошит. Не втрималась, глянула краєм ока: список продуктів для голубців, дата приїзду сина позначена олівцем — "12 вересня", і поряд приписка "спитати про школу для Зосі".
— Дмитро телефонував учора, — сказала вона, поки я записувала показники в картку. — Обіцяв на два тижні приїхати, з дітьми. Я вже й м'ясо на голубці розморожую потроху.
— А дзвонить часто? — запитала я, просто щоб підтримати розмову, поки збирала тонометр.
— Раз на два тижні, як вийде. У них там свій ритм, робота, діти в садочок ходять, у польській групі ще й адаптуються. Я розумію.
Вона це сказала так, ніби переконувала не мене, а саму себе, і одразу перевела погляд на конверт, що лежав під фотографіями. Я побачила краєчок — польський штемпель, лист від Дмитра, судячи з усього, старий, ще з тих часів, коли він тільки переїхав.
— Знаєте, що найважче? — вона розкрила той лист, хоч, певно, знала його напам'ять. — Не те, що далеко. А те, що вже не питає поради. Раніше кожен крок зі мною обговорював — куди вступати, з ким дружити, яку роботу брати. А тепер сам усе вирішує. І це правильно, я ж сама хотіла, щоб виріс самостійним.
Я застібала сумку з медичними інструментами й слухала краєм вуха, думаючи про власного сина — йому дев'ятнадцять, ще вдома, ще питає, хоч і рідше. Подумала: доживу і я до такого.
— А ви йому кажете, що сумуєте? — спитала я.
Валентина Іванівна похитала головою й почала складати фотографії назад у коробку з-під печива "Київські каштани" — потерту, з кутиками, обклеєними скотчем.
— Навіщо йому це знати. У нього своє життя, своя дружина, свої турботи. Я йому напишу ввечері "як справи", він відповість "нормально, зайняті", і цього досить. Головне — я знаю, що з ним усе гаразд.
Вона підвелась, дійшла до серванту, дістала дитячий малюнок — олівцем намальований будиночок із трьома вікнами й сонцем у кутку, підпис дитячою рукою "Зося, 5 років". Показала мені й одразу прибрала назад, наче соромилась, що надто довго тримала в руках.
— Оце онучка намалювала минулого літа, коли приїжджали. Я його в рамку хотіла, та все руки не доходять.
Поки я мила руки на кухні перед виходом, помітила на підвіконні три горщики з геранню, вже трохи зів'ялі — літо спекотне видалось, а поливати, певно, забуває, бо думками не тут.
— Готуйтесь тоді до голубців, а я вам обіцяю зазирнути на смак, якщо матиму вільну хвилину, — сказала я, збираючись іти.
— Приготую, а там подивимось, чи встигнуть до вечора, — відповіла вона й пішла провести мене до дверей.
У коридорі, вже прощаючись, вона сказала:
— Я йому квартиру цю переписала торік. На нього одного, не на невістку навіть, хоча могла б порівну. Він казав — не варто, мамо, живіть спокійно, нікуди вона не дінеться. А я наполягла. Хай буде його, коли мене не стане, без судів, без нервів.
Я тоді нічого не відповіла — не моя справа. Просто вийшла, а Тобік на третьому поверсі знову загавкав, коли двері під'їзду грюкнули.
У п'ятницю, 11 вересня, коли я прийшла за графіком, застала її іншою — сиділа біля вікна, і на столі перед нею стояв мобільний, екраном догори, наче вона щойно поклала його й боялась зайвий раз торкнутись.
— Дмитро дзвонив, — сказала вона тихо. — У Зосі температура піднялась, кажуть, треба почекати кілька днів, подивитись, чи не щось серйозне. Може, перенесуть.
Голос у неї цього разу не був буденним. Вона дивилась у вікно, на подвір'я, де хтось вибивав килим, і я бачила, що зошит зі списком продуктів для голубців так і лежить розгорнутий, тільки дата "12 вересня" тепер була закреслена й поряд стояв знак питання.
— А якщо не перенесуть, а зовсім не зможуть? — спитала вона, і це вже було звернено не до мене, а в порожнечу.
Я не знала, що відповісти, тож просто зробила укол, поміряла тиск — сто п'ятдесят на дев'яносто п'ять, вищий, ніж завжди, — і мовчки записала в картку. Йдучи, помітила: годинник на стіні досі стояв на чверть на дванадцяту.
Наступного разу я прийшла в понеділок, 14 вересня, за графіком, зробити укол. Ще на сходах почула — з квартири долинав дитячий сміх польською. Двері відчинила вже зовсім інша жінка: жвава, у фартуху, з кухні пахло цибулею й м'ясом.
— Приїхали все ж таки, — сказала вона, перш ніж я встигла спитати. — Зося одужала швидше, ніж думали, лікар дозволив летіти. Учора ввечері прибули.
Дмитро вийшов у коридор — високий, в окулярах, трохи втомлений з дороги — привітався, потиснув мені руку. За ним визирнула дівчинка років шести, тримаючи в руках той самий будиночок із сонцем, тільки вже в рамці — видно, встиг таки хтось оформити.
— Мамо, ви з Оксаною Тарасівною чай питимете чи мені зачекати з голубцями? — спитав він через двері, і Валентина Іванівна тільки махнула рукою, мовляв, іди вже, встигнемо.
Я зробила укол швидко, попрощалась. Виходячи, побачила, як вона дістає з серванту ту саму коробку з-під печива й показує внукам старі фотографії — той самий хлопчик із подряпаним коліном, тепер уже дорослий чоловік, сидить поруч і сміється над власним дитячим фото.
А на підвіконні, там, де раніше стояла зів'яла герань, тепер була свіжа вода в горщиках — хтось устиг полити.
Годинник на стіні, помітила я, уже показував правильний час.
