Вона вийшла з університету Франка рівно о восьмій вечора. У руці — порожній стаканчик з-під кави, який вона машинально крутила в пальцях. На лавці біля входу сиділа та сама бабуся з фіалками, що й учора. «Візьміть, пані, буде вам щастя», — прошамкотіла вона. Олена кинула в картонну коробку двадцять гривень, взяла найменший, ще не розквітлий горщик і пішла до трамвая.
Марко чекав її на тому самому місці — біля годинника на розі Дорошенка, як і щоразу після пар. Захист диплома він склав на відмінно ще вранці, але звичка залишилася.
— Ну що, все? — спитала вона, коли він підхопив її під руку і повів до своєї старої «Шкоди».
— Все. Тепер тільки випускний і вручення, — він зробив паузу. — І тоді ми перестанемо ховатися.
Олена зітхнула. Їй двадцять дев’ять, вона кандидат історичних наук. Він — її колишній студент, на п’ять років молодший, із родини, яка володіє мережею пекарень «Львівський круасан». В університеті вони два роки вдавали, що між ними нічого немає, хоча весь факультет, здається, давно здогадався. Просто мовчали з поваги.
— Марку, твої батьки мене не приймуть, — сказала вона, дивлячись у вікно на вечірній Львів. Бруківка блищала після дощу, і трамвайні колії відбивали жовте світло ліхтарів.
— Приймуть, — спокійно відповів він. — Бо в суботу ми подаємо заяву до РАЦСу. А в неділю знайомишся з моїми.
Вона не відповіла, лише міцніше стиснула в руках горщик із фіалкою.
Батьки Марка жили у двоповерховому будинку на околиці, за кілька кварталів від Стрийського парку. Коли Олена переступила поріг вітальні, їй здалося, що повітря тут густе, як сироп.
— Олено, так? Проходьте, — пані Світлана Богданівна, мати Марка, вимовила це тоном, що зазвичай використовують для небажаних гостей. Її чоловік, пан Петро, лише кивнув.
Розмова почалася з чаю і домашнього печива. Пані Світлана взялася за справу одразу:
— Олено, ви ж розумієте, що ви старша за нашого сина?
— На п’ять років, — спокійно підтвердила Олена. — Але Марку це не заважає.
— А чим ви заробляєте? — вела далі та. — Університетська зарплата… ну, самі знаєте.
— Я читаю лекції, пишу наукову роботу й подала заявку на грант до європейського фонду, — Олена поставила горнятко на стіл. — Я не планую кидати кар’єру після весілля.
Пані Світлана хотіла щось заперечити, але чоловік раптом ляснув долонею по столу:
— Досить, Світлано. Я чув достатньо. Мені подобається ця дівчина. І синові теж. Решта — не наша справа.
Марко під столом стиснув Олені руку. Вона вперше за вечір усміхнулася.
Проте справжній іспит чекав попереду. За три дні Марко привіз її до діда — Ярослава Мироновича, власника всієї мережі пекарень. Його будинок стояв поруч, через алею. Коли вони зайшли, він сидів у кабінеті, перебираючи папери. На столі стояли дві склянки з мінеральною водою.
— То це і є та сама молода пані, — дід підвівся, легенько обняв її за плечі. — Сідайте, Олено. Не треба мене боятися.
Він одразу перейшов до справи, без передмов:
— Сімейний бізнес має бути в надійних руках. Після мене все переходить до Марка. Моя донька, ваша майбутня свекруха, ніколи не цікавилася справами, а її чоловік — лише виконавець. Тому, Олено, вам доведеться стати частиною цього.
Вона набрала повітря, щоб сказати, що не збирається кидати науку, але дід підняв руку:
— Ви самі вирішите, як поєднувати. Але є те, що не терпить зволікань. — Він дістав із шухляди конверт із документами та ключі. — Трикімнатна квартира на Левицького. Другий поверх, старі склепіння, метраж — дев’яносто квадратів. Це мій весільний подарунок. Бери.
Олена дивилася на ключі. Вони лежали на столі, блискучі, нові. Вона простягнула руку, пальці тремтіли, але вона взяла їх.
— Дякую, — видихнула тихо.
— І ще одне, — дід посунув до неї роздруківку з банку. — Тут сума на меблі та техніку. Розпоряджайся.
Вона глянула на цифру: чотириста вісімнадцять тисяч гривень.
У голові промайнуло: «Я стаю їм зобов’язаною на все життя». Але промовчала.
Вони вийшли від діда, і Марко, сяючи, повіз її дивитися квартиру. У салоні пахло мокрим асфальтом і її фіалками — горщик вона забрала з собою. Коли зайшли всередину, Олена спершу просто стояла. Високі стелі, вікна на вулицю, де гули трамваї, і порожні кімнати, наповнені вечірнім світлом. Вона повільно пройшлася, рахуючи кроки: дев’ять, дванадцять, п’ятнадцять. Зупинилася біля вікна у вітальні.
— Тут буде мій стіл, — сказала вона, дивлячись на дахи сусідніх будинків.
— І мій, — обійняв її Марко.
Вона обернулася, вдивилася йому в очі — і раптом засміялася. Не нервово, а щиро, голосно. Згадала, як мріяла про власний дім ще в аспірантурі, сидячи в орендованій однушці на Сихові. Тепер усе було справжнім.
Але вже за кілька хвилин вона взяла телефон, відійшла до іншої кімнати й набрала номер ріелтора.
— Пане Михайле, я продаю квартиру на проспекті Червоної Калини. Так, мою. Формуйте угоду, — сказала вона стишеним голосом.
Коли повернулася, Марко дивився на неї здивовано.
— Що ти робиш? — спитав він.
— Розпоряджаюся своїм майном, — вона сховала телефон до сумки. — Це не секрет. Ходімо, треба прийняти рішення щодо кухні.
За два тижні, коли справа просунулася до ремонту, а заява вже лежала в РАЦСі, Олена попросила Марка заїхати до діда разом. Вона прийшла з папкою документів.
— Ярославе Мироновичу, — почала вона, стоячи посеред його кабінету, — я щиро вдячна вам за квартиру. Але я не можу прийняти її просто так.
Дід звів брову.
— Я продала свою квартиру, — вона відкрила папку й дістала виписку з банку. — Ось сума: дев’ятсот п’ятдесят дві тисячі гривень. Вона піде на ремонт і облаштування нашого спільного дому. Це мій внесок. Рівний.
У кімнаті запала тиша. Навіть цокання старого годинника стало голоснішим.
Дід повільно взяв виписку, подивився на цифри, а потім перевів погляд на неї.
— А ти, бачу, з характером, — сказав він, і в кутках очей зібралися зморшки.
— Я просто хочу бути господинею у своїй сім’ї, — відповіла Олена.
У цей момент двері прочинилися, і до кабінету зазирнула пані Світлана. Вона завмерла на порозі, почувши останню фразу. Перевела погляд із виписки на Олену, потім на чоловіка, і мовчки зайшла, тримаючи в руках плетений кошик із домашніми круасанами. Поставила його на стіл, прямо поруч із ключами.
— Це до чаю, — сказала вона тихо й уперше подивилася на Олену не примруженими очима, а відкрито, майже винувато. — Печу краще, ніж розмовляю.
Марко поклав руку Олені на плече. Вона кивнула, взяла з кошика ще теплий круасан, надломила його, і на стіл посипалися крихти. У вікні за спиною діда догоряло липневе сонце, а по підлозі гуляли довгі тіні від яблунь.
Назад до машини вони йшли мовчки. Олена несла під пахвою папку, а Марко — кошик із випічкою. Біля хвіртки вона зупинилася, обернулася до будинку. На ґанку стояв дід, і Олена раптом зрозуміла: він знав про її продаж квартири ще до того, як вона переступила поріг. Просто чекав, коли вона скаже це вголос.
— Ти як? — спитав Марко, клацаючи ключем від автівки.
— Як удома, — відповіла вона і сіла в салон.
Горщик із фіалкою стояв на задньому сидінні. Квітка нарешті розпустилася.
