Роман саме підливав Аліні біле вино — не в келих, а спочатку трохи собі в долоню, вдаючи, що не розрахував. — Ой, як я незграбно! Давайте серветку, — заметушився він, хапаючи зі столу лляну серветку і промокаючи дівчині зап'ястя так довго, ніби там була відкрита рана.
Аліна засміялась — тим особливим сміхом, від якого її біляве волосся, зібране в низький хвіст, підстрибувало на плечах. Їй було двадцять два. Мені й Романові — по сорок. Вона працювала молодшим бухгалтером у тій самій фірмі, де Роман керував відділом логістики. На корпоратив з нагоди десятої річниці компанії запросили й дружин. Я сиділа через три стільці від цього видовища й колупала виделкою львівський сирник із вишнями.
Ресторан орендували в центрі, на вулиці Вірменській, у підвальчику зі склепінчастою стелею. На столах стояли таблички «Заброньовано для ТзОВ "Захід-Транс"». Пахло кавою, мокрою бруківкою з вулиці й чиєюсь надто солодкою парфумованою водою. Офіціант із пишними вусами саме заносив піднос із медовухою.
Роман виглядав так, ніби йому знову двадцять п'ять. Нова сорочка з вишивкою на манжетах, яку я прасувала вчора до пів на першу ночі, зрадливо окреслювала живіт, але він його старанно втягував. — Алінко, вам покласти ще дерунів? Тут фірмові, на гусячому жирі, — він підсунув до неї тарілку з таким ентузіазмом, що ледь не збив мій фужер із водою. Я автоматично підхопила фужер. Роман навіть не помітив.
— Ой, Романе Петровичу, ви так піклуєтесь, — проспівала Аліна, обмахуючись серветкою. — Я взагалі-то на дієті. Ще трохи, і мене в жодні джинси не влізе.
— Та ви що! — аж обурився Роман. — Вам абсолютно нема чого хвилюватись. Фігура — як у моделі.
Лівим оком я бачила, як колеги Романа — Тарас Богданович із дружиною й Оленка з відділу кадрів — перезираються. Тарас намагався заговорити дружині зуби, показуючи їй меню десертів. Оленка відверто крутила пальцем біля скроні, коли Роман відвертався.
Десь о десятій вечора, коли за вікном над бруківкою загорілися ліхтарі, Роман підвівся і, трохи похитуючись (медовуха далася взнаки), підійшов до Аліни майже впритул. — Алінко, а ви бували на терасі «Високого замку» о такій порі? Там зараз просто казка: вогні, туман над містом… Я міг би вас підвезти. Подивитесь на нічний Львів.
— Ой, Романе Петровичу, я ж не місцева, — Аліна сплеснула долонями. — Я тут лише пів року, знімаю квартиру біля парку Франка. А ви що, справді підвезете?
— Звісно! — просяяв Роман. — Оксанко, — він нарешті зволив згадати про моє існування, — ти ж додому на таксі доїдеш? У тебе ж додаток є.
Це було навіть не запитання. Це було повідомлення: я залишаюсь тут із нею, а ти якось там собі сама.
Я відклала серветку. — Романе, ми приїхали разом, і додому поїдемо разом. Викликай таксі, Аліні теж замовимо, — сказала я рівно, без інтонації.
— Оксано Василівно, — подала голос Аліна, солодко посміхаючись. — Та ви не хвилюйтесь! Ми ж просто подивимось на місто. Роман Петрович — такий інтелігентний чоловік. Що тут такого? Ви ж не будете ревнувати до звичайної прогулянки?
У цей момент мені страшенно захотілось запустити в неї тим сирником. Але я втрималась. Роман тим часом уже натягував пальто, допомагаючи Аліні вдягти її коротеньку дублянку. Вони вийшли з ресторану під ручку. За ними зачинилися важкі дерев'яні двері. Хтось із колег нервово кахикнув. Тарас Богданович голосно замовив ще карафку медовухи — мабуть, від стресу.
Я викликала таксі через Bolt. Оплата карткою, 127 гривень до Личакова. Додому доїхала мовчки. У під'їзді пахло часником із сусідської квартири й котом — пані Стефа з другого поверху знову забрала до себе вуличного рудого. У дверях мене зустрів наш пес Бровко — старий таксуватий джентльмен із сивою мордою. Подивився докірливо, ніби все розумів.
Спати лягла одразу. Прокинулась від того, що хтось довго й незграбно шкрябав ключем у замку — не міг влучити. На годиннику було пів на шосту ранку. За вікном ще висів туман, Ратушу ледь пробивало сірим світлом.
Двері відчинились, і на порозі з'явився Роман. Вишиванка розстебнута, під очима мішки, волосся скуйовджене. Від нього несло алкоголем і тим самим солодким парфумом, тільки тепер він в'ївся в шкіру й тканину. На комірі — ледь помітний рожевий слід.
— Доброго ранку, — хрипко сказав він і спробував прослизнути в коридор.
— Стій. Де був? — я підвелась із ліжка й стала у дверях вітальні, загородивши прохід.
Роман спробував усміхнутись, але вийшла гримаса. — Оксано, ну що ти, як прокурор… У Тараса засидівся, потім підвозив Аліну додому, машина заглохла біля Сихова… Поки викликали майстра, поки те… Ну, ти ж знаєш ці нові двигуни… Коротше, ночував у Тараса в гаражі. Можеш зателефонувати, підтвердить.
Я взяла зі столу серветку, ту саму, якою він учора промокав Алінине зап'ястя. Піднесла йому до носа. — Ось, понюхай. Тільки чесно. Це Тарасів гараж так пахне? Тарас тепер користується «Шанель»?
Роман проковтнув слину. Його кадик смикнувся вгору-вниз.
— Ну… Було трохи. Вона попросила залишитись. Ну, випив, якось слово за слово… Ну, ідіот, ідіот! — він впав на стілець і обхопив голову руками. — Оксанко, пробач! Біс попутав! Нічого ж такого, просто дурість, гормони… Я люблю тебе, люблю! Ти ж знаєш.
— Знаю, — я дістала телефон і поклала перед ним на стіл. — Зараз ти набереш Аліну. Гучний зв'язок. Скажеш їй рівно одну фразу: «Аліно, це була помилка. Дай мені спокій. Я залишаюся з дружиною». Або я зараз телефоную твоєму директору й питаю, чи в курсі він, як його начальник відділу логістики «піклується» про молодших бухгалтерок на корпоративах. Вибір за тобою. Даю тридцять секунд.
Роман підвів на мене очі — червоні, налякані, як у Бровка, коли той поцупив ковбасу зі столу. Тримав паузу секунд десять. Потім узяв телефон, видихнув і набрав номер.
— Аліночко?.. Ні, слухай. Це була помилка. Дай мені спокій. Я залишаюся з дружиною. Прошу тебе, не дзвони більше. І на роботі… краще тримайся на відстані.
У відповідь із динаміка щось пискнуло — чи то «як?!», чи то «чому?!», але Роман швидко скинув виклик, поклав телефон на стіл екраном догори й підняв руки, ніби здаючись.
Тепер Роман сам вигулює Бровка о шостій ранку — я бачу з вікна кухні, як вони обходять двір по колу, пес обнюхує кожен кущ, а Роман стоїть поруч, засунувши руки в кишені куртки, і чекає.
Одного суботнього ранку в Брюховичах, на дачі, він приніс мені каву в саду — не покликав, а сам приніс, поставив чашку на дерев'яний столик біля шезлонга й почав підв'язувати троянди, які посадив ще навесні. Я взяла чашку, подивилась на його потилицю, на комір светра — чистий, без жодного сліду. Він мовчки обрізав сухе гілля секатором, складаючи його акуратною купкою біля паркану.
— Ти теж хочеш кави? — спитала я.
Він озирнувся, витер долоні об штани. — Вже випив. Тобі принести ще?
Я похитала головою і піднесла чашку до губ. Кава була саме такою, як я люблю — без цукру, з краплею молока. Він запам'ятав.
