Телефон завібрував о пів на третю ночі. Оксана Богданівна сіпнулася, ледь не скинувши з тумбочки склянку з водою. Нічні дзвінки в їхній родині з’явилися після початку великої війни — син служив, і кожен сигнал міг означати страшне.
Але то був не дзвінок. Повідомлення у вайбері від доньки.
«Мамусю, я найщасливіша! Він зробив це!!!»
Під текстом — фотографія. Леся стояла на тлі вечірнього Стамбула, в блакитній літній сукні, тримаючи перед собою розкриту оксамитову коробочку. На пальці виблискувала каблучка з великим прозорим каменем. Біля неї — Микола. Вродливий, підтягнутий, у світлій сорочці. Усе як має бути.
Тільки от рука його лежала на її плечі так, ніби він позував для службового фото. А очі дивилися кудись повз об’єктив.
Оксана Богданівна збільшила знімок. Потім ще раз. Потім розбудила чоловіка.
— Андрію, глянь.
— Що там? — він увімкнув настільну лампу, примружився. — Ого, каблучка… Ну нарешті. А чого в тебе такий голос?
— Придивися до нього.
Андрій довго мовчки роздивлявся фото.
— Може, він просто перепив на святі. Згадай наше весілля — я взагалі на жодному фото не посміхався, бо боявся, що шлюбний костюм трісне по швах.
Оксана Богданівна кивнула, але сон уже не йшов. Вона лежала й дивилася в стелю, перебираючи в пам’яті всі дивні деталі цього роману за останні два з половиною роки.
Леся познайомилася з Миколою на курсах водіїв. Йому було двадцять дев’ять, їй — двадцять шість. Він працював у логістичній компанії менеджером, мав власну квартиру у Вінниці, гарний автомобіль і вміння справляти на людей потрібне враження. До батьків Лесі вперше приїхав із величезним букетом білих хризантем і пляшкою доброго сухого. Андрію допоміг відремонтувати паркан. Оксані Богданівні розповів, що вона чудово виглядає. Ідеальний претендент.
Згодом виявилося, що ідеальний — аж надто.
Про спільне майбутнє він ніколи не починав говорити першим. Леся кілька разів заводила розмову, але Микола завжди мав готову відповідь. Криза на роботі. Треба закрити автокредит. Друг кличе в бізнес, спочатку треба спробувати там. Усе звучало розумно й по-дорослому. Але Оксану Богданівну не полишало відчуття, що доньку просто тримають у вічному очікуванні.
— Він тебе любить? — запитала вона колись прямо.
— Мамо, звісно! Просто в нього темп такий — повільний. Я ж тобі казала, він із Херсона, через окупацію багато чого втратив, йому важко планувати.
— Я розумію, доню. Але «важко планувати» — це не означає три роки уникати слова «одруження».
Улітку Микола несподівано запропонував поїхати в Туреччину. Леся літала від щастя — вона була впевнена, що в морі пролунає те саме питання. Оксана Богданівна теж сподівалася. Але коли донька повернулася з каблучкою, радість чомусь була з домішкою гіркоти. Каблучку вони обирали разом у ювелірному салоні за тиждень до відпустки, і весь бюджет відпустки оплачувала Леся зі своїх заощаджень.
— Він сказав, що зараз гроші в бізнесі застрягли, але потім усе компенсує, — пояснила тоді Леся.
— Усе компенсує, — повторила Оксана Богданівна із сумнівом.
Але тепер було запрошення. Весілля призначили на жовтень — швидко, без довгих заручин. Ресторан «Дубовий гай» за містом, сукня в кредит, кільця замовили у знайомого майстра. Оксана Богданівна намагалася радіти. Вона вишивала для доньки весільний рушник, примовляючи подумки: «Дай Боже, щоб я помилялася».
А потім стався день, який усе змінив.
Це була субота, і вона поїхала до торговельного центру купити собі нову блузку на святкування. Там, на другому поверсі, біля кав’ярні, вона побачила Миколу. Він не помітив її. Він сидів за столиком із якимось чоловіком років сорока, у шкіряній куртці попри спеку, і вони щось жваво обговорювали. Оксана Богданівна хотіла підійти привітатися — і зупинилася.
До неї долинув уривок розмови.
— …так і зробимо. Вона перепише дім на мене після весілля, я тобі казав, у них там ділянка п’ятнадцять соток прямо біля траси. Комерційна земля.
— А швидко дівка погодилася?
— А куди вона дінеться. Три роки слухала казки, тепер рада хоч так. Стара теж не рипнеться — бояться, що передумаю. А я й не передумаю. Дім оформлю — і тоді подивимось, скільки вона мені потрібна.
Оксана Богданівна застигла. Вона стояла за колоною, за десять кроків від столика, і чула кожне слово. У скронях гупало так, ніби серце вистрибнуло з грудей і піднялося в голову.
Вона зайшла до туалету, вмилася холодною водою і просиділа в кабінці хвилин п’ятнадцять, намагаючись угамувати тремтіння в руках. Потім викликала таксі й поїхала додому.
Того ж вечора вона покликала Лесю.
— Сядь. Маю тобі дещо сказати.
— Мамо, що сталося? Ти бліда, як крейда.
— Я сьогодні чула Миколу в «Мегамолі». Він розмовляв із другом. Не знав, що я поруч. Він сказав, що одружується з тобою, щоб переписати на себе наш дім.
Лесю наче вдарили.
— Ти… ти щось не так зрозуміла.
— Я чула кожне слово. «Вона перепише дім на мене». «Ділянка п’ятнадцять соток біля траси». «Стара теж не рипнеться». Це не можна не так зрозуміти.
— Ні. Ні, ні, ні! Це якась помилка! У нього є своя квартира, навіщо йому наш дім! Ти просто його ніколи не любила і тепер вигадала це!
— Доню, послухай…
— Ні, це ти послухай! Якщо ти зараз спробуєш зруйнувати моє життя через якусь підслухану розмову, я… я не знаю, що зроблю!
Леся втекла в свою кімнату й замкнулася. Грюкнули двері. Запала тиша, яку порушував лише тихий плач.
Андрій повернувся з роботи пізно. Оксана Богданівна розповіла все йому. Він довго сидів на кухні, не знімаючи куртки, і крутив сірникову коробку в руках.
— Що будемо робити? — спитала вона тихо.
— Підемо до юриста. Негайно. Треба дізнатися, чи можна переписати дім так, щоб без твоєї згоди ніхто на нього навіть дивитися не міг. А з Лесею… З нею доведеться працювати.
Але поговорити з Лесею не вийшло. Вона зібрала речі й наступного дня поїхала до Миколи на квартиру. Телефон не брала. Повідомлення читала й не відповідала. Оксана Богданівна не спала дві ночі, гортала їхнє листування в месенджері, переглядала фотографії — Микола на всіх виглядав однаково: холодний, із оцією своєю ввічливою напівусмішкою, яку тепер вона ненавиділа.
На четвертий день Леся повернулася сама. Без речей. Очі — червоні, розпухлі. Руки тремтіли.
— Мамо…
— Що сталося?
— Я випадково відкрила його ноутбук. Він забув вийти з пошти, а там було листування з тим самим другом, Сергієм. Вони обговорювали… обговорювали все. Дім, землю, як швидко оформити дарування після РАЦСу. І там було ще таке, чого я навіть не можу повторити вголос.
Вона замовкла на секунду, потім видихнула:
— Весілля не буде.
І розридалася, уткнувшись матері в плече. Оксана Богданівна обійняла доньку й відчула, як у неї самої потеплішало в грудях — уперше за кілька днів. Біль був ще попереду, багато болю, але найстрашніше вже сталося й минулося.
Наступного дня Леся поїхала в ювелірний повертати каблучку. Микола телефонував спочатку по десять разів на годину, потім надсилав голосові повідомлення, сповнені люті, потім — жалюгідні прохання «просто поговорити». Оксана Богданівна взяла до рук телефон доньки, коли та вже не мала сил.
— Якщо ти ще раз набереш цей номер, я публікую твоє листування із Сергієм. У відкритому доступі. Разом із твоїми планами на наш дім. Ти мене почув?
У трубці клацнуло. Більше Микола не телефонував.
Ресторан скасували. Сукню повернули, хоча довелося заплатити штраф. Леся два тижні не виходила з дому, а потім раптом почала дивитися вакансії в Києві.
— Розумієш, мам, — сказала вона одного вечора, сидячи на підлозі серед розкиданих речей, — я ж не про нього плачу. Я плачу про те, що три роки вірила в людину, якої насправді ніколи не існувало.
Оксана Богданівна сіла поруч і нічого не відповіла. Просто взяла доньку за руку.
Надворі темніло. На столі горів ноутбук із відкритою сторінкою пошуку роботи. У кутку стояла недопита кава. А на тумбочці лежав білий рушник із вишитими червоними маками — недокінчений, з ниткою, що стирчала з голки.
