Мені 62 роки, і я вже майже сорок років викладаю літературу в афінській гімназії. Життя моє давно увійшло у звичний ритм: чергування у шкільних коридорах, Елітіс та Кавафіс на уроках, несильний грецький кава й нескінченні твори, що лежать переді мною купками.
Що грудня я даю своїм учням одне й те ж завдання: «Взяти інтервю у старшої людини про найяскравіший святковий спогад». Діти невдоволено бурчать завдання їм здається марудним.
Але цьогоріч тиха Маріанна підійшла до мене після дзвоника.
Κυρία Софія, можна я візьму інтервю саме у вас? спитала вона, стискаючи аркуш із завданням.
Я всміхнувся:
Ω, κορίτσι μου, мої спогади нудні. Спробуй у бабусі або шукай сусіда, хтось із них точно має цікаві історії!
Та Маріанна наполягала.
Саме у вас хочу взяти, твердо сказала вона. В її очах не було ні краплі вагання.
Я здався:
Гаразд, завтра після уроків. Але якщо питатимеш про кекси, поскаржуся на них хоч і з душею! вона засяяла усмішкою:
Домовилися!
Спогади й ностальгія
Наступного дня ми сіли удвох у порожньому класі. Маріанна розкрила записник і, погойдуючись на стільці, спитала просто:
Як святкували у вас у дитинстві?
Я згадав мамин невдалий кекс з родзинками, як батько ставив платівки з мелодіями Васілісі Вінілліса, і про той рік, коли ялинка ледь не впала від перенавантаження іграшками.
Можна ще особистіше питання? Маріанна хвилювалася.
Вона спитала, чи мав я колись закоханість у свята. Усередині щось защеміло.
Було, так… Її звали Іріні. Ми були молоді, захоплені, мріяли про те, чого не могли уявити.
Пошук через чотири десятиліття
Минуло кілька днів. Маріанна повернулася, тримаючи в руках телефон:
Κυρία Софία, здається, я її знайшла!
Кого?
Вона не приховувала радості й показала мені екран: оголошення на одному з афінських сайтів: «Шукаю дівчину, котру кохав 40 років тому». У грудях загупало серце.
На фото була я юнак із дивовижною зачіскою, у синьому пальті, з хлопячою посмішкою.
Може, мені написати їй? спитала Маріанна, не зводячи з мене очей.
Я ледь мовив:
Якщо хочеш, спробуй…
Маріанна з ентузіазмом встановила контакт. Я раптом зрозумів вона не забула про мене, і всі ці роки теж шукала.
Ми домовилися зустрітися у кавярні в центрі Афін. Я вибрав сорочку кольору моря, максимально просту.
Зустріч, яка змінила все
Вона вже чекала. Була іншою, але очі залишилися такими ж сяючими, як у ті юнацькі роки.
Νίκο… прошепотіла вона і минуле з теперішнім переплелися, немов танець.
Ми говорили й говорили згадували, сміялися, ділилися втратами та перемогами. Та навіть стільки років розлуки не знищили ниточку між нами.
Для мене ти завжди був особливим, сказала вона.
У той момент я відчув, що життя не закінчилося, що у нас із Іріні є шанс написати нову історію.
Висновок
Ми багато пройшли, але зустріч із Іріні подарувала мені справжню надію: у житті завжди можна почати спочатку. Саме в цьому й прихована вся мудрість буття. Тепер я відкритий до майбутнього і з цікавістю чекаю на те, що приховає завтрашній день.
