О восьмій ранку в суботу у мене на телефоні висвітилося "Оксана Би." — і я вже знала, що буде далі. Голос у трубці бадьорий, свіжий, явно не той, що працював із шостої ранку.
— Галю, ну ти як? Приїдеш? У мене руки до смородини не доходять, а огірки, якщо завтра не зняти, хоч викидай.
Я мовчала секунди три. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб згадати позаторішню п'ятницю, коли я приїхала до неї на дачу під Бориспіль із тортом із "Київської перепічки", а у понеділок сиділа на роботі з розтертими п'ятками — ще тиждень потім ходила у м'яких тапках, бо кожне взуття муляло.
Я бухгалтер у меблевому цеху на Троєщині. Двадцять три роки рахую собівартість, ставки, амортизацію — навчилася бачити, коли людина просто хоче перекласти роботу на чужі плечі й назвати це дружбою. У цеху це називають "оптимізація витрат". У випадку з Оксаною це називалося по-іншому, тільки я довго не могла знайти потрібне слово. Усе думала — вигадую, перебільшую.
Уперше я поїхала до неї на дачу років вісім тому, коли ми знову почали товаришувати після довгої перерви — колись разом працювали в одному офісі на Печерську, потім розійшлися по різних компаніях і загубили зв'язок. Приїхала з пирогом і літром домашнього узвару, думала — посидимо на терасі, побалакаємо про старе. Оксана вийшла до мене в садових рукавичках, тицьнула другу пару і сказала, що прополка краща за будь-який відпочинок. Я тоді ще й пожартувала, взяла сапку. За день пропололи три грядки, а ввечері вона хвалила мене так, ніби я щось рятувала.
— Оце швидкість! Я сама до вівторка б возилася.
Я тоді відчула щось схоже на гордість. Даремно.
Потім поїздки стали регулярними, як розклад автобусів. Квітень — скопати, травень — висадити, червень — підв'язати помідори, липень — смородина й компоти, серпень — огірки й перці на засолку, вересень — картопля. Я приїжджала до дев'ятої, о десятій уже стояла на коленях між рядками, а до другої дня спина гула так, що випрямитись боляче. Оксана в цей час сиділа в садовому кріслі під старою яблунею з детективом у м'якій обкладинці й зрідка кидала:
— Галю, перепочинь, бо себе заженеш.
Я йшла перепочивати — на хвилин десять, зі склянкою компоту. А потім знову до грядок.
Вона не сиділа зовсім без справи — перебирала насіння, підмітала стежку, носила воду котові. Але між цим встигала й погортати стрічку в телефоні, і поговорити з сестрою по відеозв'язку хвилин сорок, і випити чаю двічі. Я в цей час витягала з землі корінці пирію, схожі на білий дріт, і думала про понеділок, про звіт з ПДВ, який треба здати до обіду, і про те, що завтра доведеться сидіти в бухгалтерії зі скрученою спиною.
Три роки тому я насмілилась і не приїхала — у нас справді була причина: на роботі закривали квартал, я вийшла з офісу в суботу лише о п'ятій. Оксана зателефонувала в неділю зранку. Я чесно сказала — не можу, валюся з ніг. Вона зітхнула:
— Ну добре, тоді сама якось, хоч почуваюся не дуже, але що робити.
І я поїхала. Бо фраза про погане самопочуття звучала як вирок. Приїхала — вона лежала на дивані з книжкою, виглядала втомленою, а на столі чекала записка: "Помідори треба полити до ранку". Був уже вечір. Я взяла шланг.
Зараз, коли я кладу трубку після такого дзвінка, згадую не лише помідори. Згадую, як наприкінці липня минулого року ми збирали чорну смородину. Я стояла на спеці, облямована комарами, з пластиковим відром на мотузці через шию, і разом із сусідкою Оксани, жінкою, якої я до того не бачила, обривала кущі в чотири руки. Сама Оксана тим часом сиділа в будинку — їй стало задушно. За годину вийшла з телефоном і сфотографувала мене із сусідкою на фоні кущів.
— Це на пам'ять, — засміялася вона.
І я зрозуміла — вона пишається не мною. Вона пишається тим, як вдало все влаштувала.
Чоловік Оксани, Віталій, людина небалакуча, якось сказав мені без жодного наміру образити:
— Добре, що ти є. Оксанка з тобою хоч встигає все по господарству.
Я тоді промовчала. Довго не могла зрозуміти, що саме мене зачепило. А зачепило те, що він сказав це тоном, яким говорять про корисну річ у хаті. Як про бензокосарку, яку беруть у сусіда на вихідні.
Останньою краплею став кінець серпня. Я приїхала в п'ятницю після роботи — допомогти з заготовками на зиму. Оксана зустріла мене в легкому сарафані, з чистим волоссям, свіжим манікюром. На кухні стояли три ящики огірків, мішок перцю й двадцять банок. Вона обійняла мене на порозі:
— Ти не уявляєш, як я втомилась за цей тиждень. Давай швиденько все переробимо, а ввечері я тобі салат зроблю.
Я перевдяглася і стала до плити. Оксана сіла на стілець із ноутбуком і включила серіал. Іноді підходила, заглядала в каструлю:
— Ой, як смачно пахне! Тільки оцет не забудь, у мене в тому році всі банки повзривались.
І поверталась до серіалу. О десятій вечора я домивала останню банку. Салат зробила собі сама, поки вона вже спала в кріслі під пледом. Поїла на кухні в тиші, лягла спати. У неділю виїхала о шостій, поки Оксана ще спала. Залишила записку — терміново викликали на роботу. Не викликали, звісно. Просто більше не могла чути її голос.
Дорогою плакала. Не від образи навіть — від злості на саму себе. Мені п'ятдесят три роки, двадцять три з них я працюю з людьми, вмію відмовляти постачальникам, директору цеху, навіть податковій — а тут роками не могла вимовити просту фразу: "Я більше не буду на тебе працювати".
Взимку Оксана подзвонила, покликала на новорічний вогник. Я відмовилась — сказала, втомилась, хочу побути сама. Вона здивувалась, не наполягала. Потім подзвонила в березні — треба почистити теплицю. Я відповіла, що в суботу маю свої справи. Вона не зрозуміла:
— Які справи? Ти ж вільна в суботу.
Я сказала — вільна, але хочу провести день удома. Вона засміялась: "Ну ти й домосідка" — і поклала трубку.
У травні подзвонила знову — треба садити картоплю, сама не впорається. І ось тепер, у жовтні, знову цей дзвінок про смородину й огірки, наче між нами нічого не змінилось, наче рік тому я не виїжджала о шостій ранку, залишивши брехливу записку.
— Галю, ти чого пропала? Я без тебе як без рук.
Я сіла на кухні зі своєю чашкою кави — своєю, бо тепер я п'ю каву, а не компот із чужого погреба — і сказала рівно те, що вже сто разів прокручувала в голові:
— Оксано, я більше не приїду на дачу. Ні цього разу, ні взагалі.
Вона засміялась — тим самим смішком, яким зустрічала всі мої попередні слабкі спроби. Подумала, жартую.
— Та ладно, Галь, ну хто тобі допоможе, якщо не я, не ти?
— Я найняла людину. Через оголошення на Olx. Чоловік із дружиною, беруть по чотириста гривень за грядку, прибрали мені на дачі свекрухи ще в квітні, і зробили за день те, на що в нас із тобою йшло три вихідних.
Пауза була довга. Потім голос змінився, вже не бадьорий:
— Так ти… ти серйозно? Ти ж мені як сестра була.
— Була. Вісім років я їздила до тебе як на другу роботу. Безкоштовно. У мене вихідних за ці роки не залишилось ні одного — весь травень, липень, серпень я проводила на твоїх грядках, а ти в цей час читала детективи в кріслі.
— Та я ж тобі теж допомагала! Пам'ятаєш, минулого літа я тобі порадила, де купити насіння дешевше?
Я не стала сперечатись про насіння. Поклала чашку, взяла зі столу папку — там були роздруковані фото за ці роки: я з відром смородини, я на коленях між грядками, я одна мию банки о десятій вечора, поки вона спить під пледом. Фотографії робила сама, про всяк випадок, коли вже рік тому зрозуміла, до чого йде.
— Я показала ці фото Віталію, коли він заходив до нас у цех замовляти шафу-купе минулого тижня. Він подивився мовчки, нічого не сказав, тільки вибачився за тебе.
У трубці стало зовсім тихо.
— Ти навмисно… показувала йому, щоб мене виставити?
— Я нічого не виставляла. Він сам спитав, чому я більше не приїжджаю. Я відповіла правду.
— І що тепер, Галю? Ми більше не подруги?
— Подруги допомагають одна одній. Я тобі допомагала вісім років. Ти мені — жодного разу. Навіть коли я лежала з грипом два роки тому, ти подзвонила тільки щоб спитати, чи встигну я приїхати на вихідних.
Вона поклала трубку сама, не чекаючи, що я скажу ще щось. За тиждень подзвонила знову — вже не про дачу, спробувала поговорити про погоду, про спільних знайомих. Я відповідала коротко, без холодності, але й без запалу. Дача залишилась її. Смородина, огірки, теплиця — все її. А моя субота тепер починається не з електрички на Бориспіль, а з кави на власній кухні, з виглядом на двір, де сусідський пес Рекс гавкає на листоношу, і з тиші, яку більше ніхто не намагається заповнити моєю працею.
